Рубрики : Без рубрики

Як відродити й возвеличити мову

Думки, які я виклав у цьому дописі, нуртували в моїй голові вже давно. Якось щось схоже почав шукати у ЗМІ, і був дуже здивований, що в них про це говорять дуже-дуже мало. А якщо й говорять, то настільки складно та заплутано, що до кінця матеріалу не розумієш — а чого ж автор хоче? Я ж намагався висловити власні розмірковування на цю проблему так, як її розуміють знизу.

Передусім хочу внести ясність, що ж таке, як я розумію, рідна мова. Не в філософському, а в практичному сенсі. Ті знання, які дала мені школа, а пізніше — інститут та університет, потрактовують, що рідна мова — це мова моєї Батьківщини, а Батьківщина — це та місцевість, а в об’ємнішому значенні — та держава, в якій я народився.

Скажімо, приїхав в Україну на службу молодий американський дипломат з дружиною, і в Києві у них народився хлопчик, якого нарекли Джоном. Дитина народилася не на території посольства, що належить США, а в київ-ському пологовому будинку. І якою б словесною еквілібристикою хтось не займався, а Батьків-щиною для Джона від дня народження і до кінця життя буде Україна, бо тут він з’явився на світ. Звісно, американці — люди практичні, і тато з мамою, живучи в Києві, змалечку навчатимуть Джона мові його Батьківщини, його рідній, українській мові. Втім, навіть якщо такого не трапиться і хлопчика не навчать жодному українському слову, для нього все одно на все життя українська мова залишиться рідною, і гріш йому ціна, якщо він її не знатиме.

Після закінчення батькової посольської служби Джон з татом-мамою переїде в Америку і більше в Україну — ні ногою. Америка стане для нього другою Батьківщиною, а першою зостанеться таки Україна, як би він не намагався поміняти їх місцями. Адже час повернути назад ми поки що не вміємо й народитися вдруге також. І буде шкода, якщо Джон, народившись в Україні й проживши в ній скількись років, не вивчить за цей час жодного українського слова.

Американці, читаючи мій матеріал, можуть обра зитися: «З нами, — скажуть, такого не буває». Так, вибачайте, з вами не буває. А от з нашими сусідами, з народом, з яким нелегка доля вела українців однією дорогою сотні років, — буває. Було і є сьогодні. І ця дійсність послужила для деяких покидьків причиною, щоб звести два народи у братовбивчій війні. Ці нелюди прийшли в наш дім, загарбали частину нашої землі та за допомогою гармат і куль намагаються відібрати ще одну частину. І все це — під знаменами та гаслами про захист «рускоязичного насєлєнія». Але я голосно запитую цих доморощених імператорів: «Від кого ви захищаєте в Україні «рускоязичноє насєлєніє»? Від злодіїв, які розплодилися в нашій спільній до 1992 року хаті, як блохи на собаці? Від чинуш та хабарників, що смоктали й продовжують пити з народу кров, мов клопи? Від продажних суддів та прокурорів? Може, ви вже знищили цю нечисть в Росії і російський народ зажив багато та щасливо? Та ні ж! Все залишається один до одного, як було — і в Росії, і в Україні. І там, і тут однаково пограбований народ. То від кого ж ви, слуги грабіжників і самі грабіжники, захищаєте «рускоязичноє насєлєніє? Хіба що від самих себе? То що, окрім смертей, дав і ще більше дасть українському та російському народам ваш бандитський захист?

Як же так трапилося, що мова стала причиною для знищення людей?

Якщо дивитися на цю проблему тільки біля свого порога, то можна дійти висновку, що начебто не так уже й погано, коли населення однієї величезної держави під назвою СРСР мало розмовляти однією мовою. Понад 150 національностей, які до силового об’єднання в СРСР розмовляли кожна по-своєму, тією ж силою заставили «разгаваривать» однією, щоб усі один одного розуміли, а це мало прискорити будівництво комунізму, що повинен був настати до 1980 року. Та не взяли до уваги уроки історії. Бо ж люди на Землі колись уже розмовляли однією мовою. І саме тоді, коли вони надумали збудувати Вавилонську вежу, щоб досягнути небесних вершин та добратися до самого Бога, Всевишній і помішав їхню мову, породивши різномов’я. Для чого він це зробив? А для того, щоб будівники перестали розуміти один одного і це завадило б їм здійснити їхній задум. Без сумніву, Бог знав про підступність людей, про те, що їхня затія загрожує йому самому, тож і завадив будівництву Вавилонської вежі (читай — комунізму).

Історія підтвердила це. Адже способи та методи будівництва комунізму були не те що не Божими, а нелюдськими. Мільйони заморених голодом, розстрі-ляних, запроторених у безліч концтаборів, знищених до коріння малих народностей разом з їхніми мовами, переселення цілих народів у Сибір та Середню Азію. І це все начебто за хорошу ідею. І все це на фоні масової русифікації.

Я не ставлю собі за мету показати, якими методами та способами комуністична влада здійснювала русифікацію народів СРСР. Наші вчені навряд чи помістять це і в десятки томів досліджень. Та хочу загострити увагу на тому, що будівничі міфічного комунізму в своїх потугах з русифікації таки досягли дуже вагомих результатів. У всіх школах усіх союзних республік вивчення російської мови було обов’язковим, і до цього питання ставилися, як висловився б їхній ідеолог, архісерйозно. У всіх республіках вона ж була, по суті, і державною. У школах вивчали іноземні мови — англійську, німецьку чи французьку. Скажу про себе: я вчив німецьку, але, попри те, що був відмінником, як не знав її у школі, так не знаю і досі. Мабуть, так і більшість. Зате російську знали якщо не всі, то майже всі. Як мототуристу мені в ті роки випало побувати у таких нині незалежних державах як Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Грузія та Вірменія. Так-от, люди що в селах, що в містах цих республік СРСР вільно й майже без акценту спілкувалися російською. Радіо, телебачення, кіно, газети та журнали — за рідкісним винятком, усе було російською. Солдати, призвані в Радянську Армію з Азербайджану та Узбекистану (казарма одного з підрозділів будбату стояла у Малодолинському по сусідству з будинком, у якому я проживав), «шпарили» російською краще від багатьох росіян. У ті часи я проїхав мотоциклом за маршрутом Одеса — Київ — Москва — Волгоград — Омськ — Новосибірськ — Челябінськ — Красноярськ — Братськ — Усть-Кут — Тинда — Хабаровськ — Владивосток. Знаю, бо дуже цікавився цим питанням, що, наприклад, у Тинді та в Усть-Куті з-поміж тамтешнього населення більше половини було українців, яких закинула туди доля на нелегкі заробітки. Але в цих жорстоких за умовами проживання поселеннях я не почув жодного українського слова. На кожному кроці — лише російська, ро-сійська та російська. У пошуках «довгого рубля» разом з дружиною, трьома дітьми й тещею рівно десять років мені довелося жити та працювати в Норильську. І там, де також переважали українці, українській мові було зась.

А що ж з українською мовою в нашій неньці-Україні? Чи змінилося щось на 27-у році незалежності, чи ні? А ви знову послухайте радіо, подивіться телевізор, підійдіть до газетного кіоску й попитайте газети-журнали. Російська мова, як і раніше, домінує. Із 356 друкованих ЗМІ, зареєстрованих у Київській області, 88 видаються російською, 132 — українською та ро-сійською і лише 130 (близько третини від загальної кількості) — українською. Одне, на що сподобилися українці, — свої видання назвали газетами, а російські замаскували під бюлетені. І це в столиці, яка повинна задавати тон, бути лідером у боротьбі за відродження україн-ської мови! То що ж тоді вимагати з інших?

Вийдіть на вулиці та площі в містах Чорноморську чи Одесі, райцентрах нашої області, вийдіть у Києві, чи в усіх без винятку обласних центрах нашої вільної України, в тому числі й у Львові, — скрізь почуєте ро-сійську мову. Не дивилися часом популярне телешоу — «Голос країни»? А ви подивіться. Це шоу для всієї нашої країни, а четверо зіркових ведучих, яких, до речі, я дуже поважаю, за тим же рідкісним винятком, розмовляють російською. Коли виконавець співає російською, то його слухають уважно, коли на «інгліш» — дуже уважно, чи не боготворять, а от коли звучить щось українське — копилять губу, з облич ведучих завчасно видно, що претендент піде ні з чим. Хіба що знову ж таки за рідкісним винятком.

Російська мова пустила в Україні таке коріння, викорчувати яке одному, двом, а то й трьом поколінням буде дуже-дуже тяжко. Знову за приклад візьму свою сім’ю. Моя дружина — росіянка, розмовляє російською. Маю трьох дітей, двоє з яких народилися в Росії. Всі троє майже десять років вчилися в російській школі, російською мовою. Був вітчим у мене — росіянин. Двоє моїх братів та сестра спілкувалися та вчилися також російською. Спробуйте їх зараз перевчити та примусити розмовляти українською мовою. Впевнений, що ці потуги будуть занадто важкими. Сам розмовляю українською, й мої рідні прекрасно мене розуміють. Адже і в нас — «мама», і в них — «мама», у нас — «вода» і в них — «вода», у нас — «молоко» і в них — «молоко»… Але, повірте, коли довкруж себе чуєш лише ро-сійську, то бути принциповим і розмовляти українською — дуже непросто, а ще більше — незручно.

Ці приклади свідчать (і це дуже гнітить й ображає), що завдяки примусовій русифікації, росіяни, які волею долі опинилися в Україні, на відміну від нас, українців, зовсім не втратили своєї мови, культури, релігії та інших відмінних рис. Навпаки, і це найбільше обурює, вони ще й сотні тисяч українців у їхній же хаті примусили розмовляти російською, ще й молитися російським панотцям. І саме це стало зараз причиною для вторгнення на нашу, українську, землю полчищ сусіда-імперця, який узявся «захищати» українців, які розмовляють російською, причиною для вбивств та катувань десятків тисяч людей.

Що ж робити? Як нам повернути в наш дім нашу прекрасну, неповторну, українську мову? Повернути у наші серця, у свідомість, душу. Як зробити так, щоб вона стала рідною для всіх, хто народився в Україні? Як постаратися, аби з нею здружилися представники інших національностей, які прожили в Україні п’ять-десять років, а то й усе життя? Як домогтися, щоб ми пишалися тим, що народилися в Україні і що наша рідна мова — українська? Як зарадити, щоб авторитет нашої мови піднявся на належну висоту?

Переконаний, що це дуже нелегка, кропітка, довготривала, але посильна робота. Як довго наша мова витравлювалася із свідомості народу, такою ж постійною та наполегливою має бути праця щодо повернення її в рідну хату. Мені можуть заперечити, що я перебільшую та згущую фарби. Я сьогодні розмовляю українською, але думаю російською, і для того, щоб вимкнути в моїй свідомості російський навігатор, ніякі вольові зусилля не допомагають і навряд чи допоможуть. Бо живу я в російськомовному оточенні й гнути свою лінію мені вкрай важко. А що робити, наприклад, тому хлопцеві-росіянину, якого призвали до лав Радянської армії з Москви і який, відслуживши службу в Чорноморську, тут одружився, замешкав, обзавівся дітьми й усе життя розмовляв російською? Та ще й своїх дітей навчав російської. Мені здається, що праця з відродження в Україні української мови має нагадувати спорудження багатоповерхового цегляного будинку. Лише цеглинка до цеглинки, лише крок за кроком, лише з хорошими будівельниками і з хорошим будівельним матеріалом. Лише так зможемо звести міцний дім на довгі роки, на століття. Цей дім — наша рідна українська мова.

З чого ж починати? Першим кроком, упевнений, має бути здобуття української влади. В Україні повинна бути українська влада. Тільки українська влада сприятиме фундаментальному відродженню і поверненню в Україну української мови. Жодна інша влада цьому не допомагатиме, а тільки заважатиме. Підкреслюю: не захоплення, а саме здобуття влади. Здобуття розумом, тяжкою працею, допускаю, навіть, хитрістю. Владу має здобути молоде, прогресивне покоління українців. У жодному разі до неї не можна допускати бізнес, особливо — український з неукраїнським обличчям. Цей будь-яку владу, а з нею й мову перетворить на торговицю. Є великі сподівання, що молода українська влада не допускатиме у стінах Верховної Ради мордобою та блокування трибуни людьми з психічними захворюваннями і злодіями в законі, які свої мандати та портфелі отримали не за розум чи інші достоїнства, а купили на пограбовані у нас з вами гроші. Є надія й на те, що нова влада житиме за новими, нею ж створеними законами, які зокрема, гнатимуть у шию із стін Верховної Ради хоч би за один прогул.

Другим кроком має бути створення в уряді Міністерства української мови. Ні, не комітету в Міністерстві освіти, а саме окремого міністерства, роботи для якого вистачить на багато десятиліть наперед. І видатки на цю справу мають бути відповідними, бо те, що століттями закопувалося в землю та стиралося з пам’яті людей, порожньою балаканиною чи гаслами не відродити. У тому міністерстві обов’язково повинен бути під-розділ, що відкривав би очі людям всього світу на ті поневіряння, яких зазнала українська мова впродовж віків, і захищав її від будь-яких посягань. Це міністерство за участі інших структур та фахівців мало б підготувати фундаментальну Програму з відродження та повернення в Україну української мови. У цьому документі слід чітко прописати кожен крок українця, від народження і до останніх днів, щодо його взаємо-відносин з українською мовою. Ця програма повинна стати для українців другою Біблією.

Третій крок — вирішення на конституційному рівні релігійної проблеми. Згідно зі ст.35 Основного Закону, церква в Україні відокремлена від держави. Але як же держава допускає, щоб церква тримала в своїх руках другі віжки з керування державою? А найбільше незрозуміло те, чому ці віжки тримає не наша, українська, церква, а церква сусіда-агресора, яка вільно править не службу, а бал на території України. Погодьтеся, в питанні відродження української мови церква поряд зі школою — на першому місці. То скажіть, будь ласка, як сприймати діяльність в Україні церкви, яка керується з Москви? Українці, ми що, з глузду з’їхали? В Одесі, Хмельницькому, Житомирі, Луцьку чи будь-де-інде українською паствою керують посланці московського церковного олігарха, який чоломкається з кагебешним, самозваним імператором, котрий, у свою чергу, цю паству розпинає. Що, ці посланці правитимуть службу українською мовою? Чи навчатимуть нею наших дітей у своїх семінаріях чи в церковних школах? Ні, такого ніколи не було й не буде. І це українці добре знають. Московський патріархат має бути в Москві, а в Києві — Київський, і ніякий інший. На українській землі церква повинна бути українською.

Що, на мою думку, слід обов’язково прописати у Програмі з відродження української мови? Передусім — друкування нею нових підручників. Шкільних, для училищ-коледжів-ліцеїв, для інститутів, університетів та академій. Так само лише українською всі військові підручники та статути, всі закони та посадові інструкції, а також інструкції з експлуатації механізмів. Перехід на українську мову всіх навчальних закладів — починаючи зі шкіл і закінчуючи академіями. Ті, хто вчився російською, нехай нею й доучуються, а нові починають навчатися мовою нашої Батьків-щини. Перехід на спілкування українською всіх без винятку державних установ. Не можна допустити, щоб міський голова, губернатор чи будь-який чиновник вели український народ до кращого життя, послуговуючись мовою держави-агресора. Якщо послуговується нею на роботі — значить симпатизує агресору. Звітність усіх без винятку підприємств також повинна бути лише українською. Закон про державну мову має бути безапеляційним та безкомпромісним. Для всіх, хто сумнівається чи протестує проти такого категоричного твердження, найперший аргумент — наші вбиті і скалічені у протистоянні з російським агресором захисники. Нехай претенденти на іншомовну владу побачать, до якого нещастя призвели їхні спроби захопити цю владу під гаслами та прапорами «защіти рускоязичного насєлєнія».

А що ж робити з російською мовою? Брати приклад з росіян? Вони ж бо на українську мову в Росії взагалі не зважають, там її просто нема, хоч на тих безмежних теренах проживають сотні тисяч чи й мільйони українців. Ні, нам так робити не личить: українці — благородна нація. Нам не потрібно в себе вдома воювати з російською мовою. Нам потрібно з нею змагатися. Маємо крок за кроком, удень і вночі, без вихідних та свят, повертати своє, втрачене перше місце тільки в чесному змаганні. Нехай російська мова буде собі в Україні — як іноземна. Якщо комусь дуже хочеться вчитися російською — будь ласка: вона вивчатиметься в школах та педагогічних закладах. А якщо комусь захочеться вивчати її ширше і глибше, то Росія — поряд. Ця держава дуже велика й відкрита, а в Україні ніхто нікого за рукав не тримає. В Україні має бути свій, український, статут і, як каже старе російське прислів’я, «в чужий монастир зі своїм статутом не треба пхатися».

І найголовніше, чого нам потрібно досягти. Нам необхідно, щоб кожен українець, чесно попрацювавши на будь-якій роботі в рідній державі, міг за два-три роки заробити собі житло, на «Лексус» або «Тойоту». Звісно, що тоді в Україну потягнеться все українське, а не як зараз — утікатиме з неї. Звісно, що й українська мова тоді розквітатиме, як квіти на луках повесні. Тоді й нігерієць, який прожив в Україні якихось три місяці, з усіх сил доводитиме, що він щирий українець, і розмовлятиме українською. Тоді, зрештою, таке поняття, як «рускоязичноє насєлєніє», щезне саме по собі і в покидьків пропаде необхідність це «насєлєніє» від будь-кого захищати.

То що, українці, — до справи! Допоможи нам, Боже! Якщо мої слова внесли хоч якусь частинку енергії у ваші серця та душі, то буду щиро радий. Що-що, кажете щось про націоналізм? Не хвилюйтеся. Розберіться спочатку: націоналізм — це погано чи, може, ні?

Леонтій ПАВЛЮК.
м. Чорноморськ.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.