Рубрики : Без рубрики

Червоний апокаліпсис 1917 року

Закінчення. Початок у номерах за 26, 28 жовтня, 2  та 4 листопада.

Думаю, що найкращим свідченням того, про чиє щастя дбав «наш дорогой Ильич», є підписана особисто Леніним рознарядка, дана керуючому справами ЦК, доставити із «запасов Совнаркома» для прийому делегатів І конгресу Комінтерну не більше й не менше: «Икру паюсную — 170 пудов, поросят молочних — 800 шт., рыби красной — 200 пудов». Тут і брежнєвським застіллям, мабуть, важко змагатися. Але ж застілля застійних часів влаштовувалися не під час цілковитого голодування народу! І про Брежнєва ніхто нікому не розказував «сердцещипательных» казок про ходоків, які за сотню кілометрів несли «голодающему вождю» паляницю чорного хліба, і як він, «страждущий и голодный» жертовно віддав її в дитячий будинок… Воістину показовий взірець гуманізму!.. Але чого паюсної ікри трошки не вділив?..

Відкриймо книгу Є. Гінзбург «Крутой маршрут». Зі співчуттям читаючи спогади репресованої в 1930-ті переконаної комуністки, раз-по-раз наштовхуємося на цікаві моменти.

Ось Гінзбург у камері казанської в’язниці, де поруч з нею сидить на соломі дружина члена ЦК і Політбюро СРСР, голови Раднаркому Татарії.

«Эх, Женечка, — скаржиться ця «губернська помпадурша» авторці книги. — Знала бы ты, на каких кроватях я лежала!..».

«Перед ней, — із цілком справедливою зневагою коментує комуністка Гінзбург, — проносились видения царственных альковов из дорогих номеров гостиницы «Москва» и правительственных санаториев...».

А ось Бутирська в’язниця. Тут Гінзбург зустрічає якихось дивних дівиць. У шикарних, але вже добряче зашурованих на нарах декольтованих платтях, у лакованих туфлях на височенних підборах, вони мали в холодній камері такий жалюгідно-затасканий вигляд, що партдама спершу прийняла їх за повій. Та з’ясувалося, що то були такі ж партдами, як і вона, але арештували їх під час званого вечора в Рудзутака і так, у вечірніх туалетах, кинули до в’язниці. (Мимохіть згадується Маяковський: «Без серпа и молота не покажешься в свете! В чем сегодня буду фигурять я на балу в Реввоенсовете?»). Після балу — у в’язницю?.. Становище, скажемо прямо, гідне співчуття...

Та чомусь моєму співчуттю вперто перешкоджає мамина розповідь про те, як у той же час, коли виряджені партдами гуляли на званих балах у декольтованих платтях, її подругу виключили з комсомолу, а отже і з робітфаку лише за те, що те дурненьке дівча прийшло на заняття в шовкових панчохах — для «простонароддя» то було непростимим «міщанством»...

Ну а як же сама Гінзбург, комуністична свідомість якої не викликає сумніву навіть після багатьох років страждань у неї самої? А ось так: «Мой муж еще был членом ЦИК СССР, и поэтому я жила в комфортабельных номерах гостиницы «Москва», а во время моих частых поездок меня встречали и провожали машини татарского представительства в Москве...».

Може, досить цитат? Але... Дозвольте ще одну:

Сидят в грязи рабочие,
сидят, лучину жгут.
Сливеют губи с холода,
но губи шепчут в лад:
«Через четыре года
Здесь будет город-сад!»
Свела промозглость корчею —
неважный мокр уют,
сидят в потьмах рабочие,
подмокший хлеб жуют.

Отак! Сидять, сіромахи, в болоті, жують промоклий хліб й одержимо будують «город-сад», щоб партбоси та їхні дружини могли спати в «царственных альковах», їздити в дармових машинах, а потім ще й говорити, що будівництво отих міст-садів, Дніпрогесів чи Магніток — це їхня заслуга!

Не буду криводушити. Був час, коли й для мене Володимир Ілліч був утіленням найвищих чеснот і найвищої мудрості. Я ж бо не в лісі росла, а в нормальній інтелігентській сім’ї, вчилася в радянській школі, де читанка починалася портретом милого кучерявого хлопчика.

«Хлопченя з розумними очима, із чолом високим та ясним... це обличчя рідне нам усім», — проголошувала читанка віршиком нашого печально-мудрого Максима Тадейовича, який нам слід було заучувати напам’ять Тож і мені воно, це обличчя в обрамленні янгольських кучериків, було рідним. Я навіть вірші присвячувала «самому человечному человеку» — таке також було.

...спить біля столу маленька Натка.
Снить про майбутнє маленьке дівча
В світі невстоянім ніччю холодною —
Одне із мільйонів дітей Ілліча,
Мільйонний промінчик любові народної.

(Цикл «Листи до Леніна»).

Та ще в університеті мене почало тривожити питання: як такий великий гуманіст міг принести стільки (я ще тоді й уяви не мала про їх справжню кількість!) людських життів у жертву мертвій, апріорі помилковій теорії?

Я шукала якогось іншого сенсу, якоїсь вагомішої мети. Минуло багато років, перш ніж я зрозуміла її. А відкрив мені її сам Ленін.

Ось вона: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самим могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов Конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало... Нам надо сломать и пассивное, еще более опасное сопротивление... И мы имеем средство для этого... Это средство — хлебная карточка, хлебная монополия, всеобщая трудовая повинность... От трудовой повинности в применении к богатым власть должна будет перейти, а вернее одновременно должна будет поставить на очередь задачу применения соответствующих принципов и к большинству трудящихся рабочих и крестьян».

Отже, існувала-таки «вища» ціль, важливіша для вождя за всі теорії! Та ціль — позбавлення населення країни будь-яких запасів, зосередження в руках влади буквально всього, що є нині, і що буде в майбутньому вироблене народом у процесі примусової праці (трудової повинності), щоб потім мати змогу всі ці, створені народом блага, розподіляти між тими, в кого їх забрано. Звісно ж, не між усіма, а лише між тими, хто не буде «оказывать» навіть «пассивного сопротивления».

А дідька лисого ти «посопротівляєшся», якщо тобі, пограбованому до нитки «рідною» владою, та влада ще й хлібної карточки не дасть! Мав рацію «мудрий вождь і учитель»: «Хлебная монополия, хлебная карточка — пострашнее гильотины!»... Мав рацію і твердячи, що «распределяя... ми будем господствовать над всеми областями труда». Ось воно — знищення капі-талістичної експлуатації й заміна її суто рабовласницькою, коли раб за свою підневільну працю отримує лише визначений рабо-власником мінімум, та й то лише тоді, коли не виявляє навіть пасивного спротиву, а самовіддано лиже руку гнобителя.

Мимоволі згадується Шевченкове: «Чом ми вам чурек же ваш та вам не кинем, як тій собаці! Чом ви нам платить за сонце не повинні!»... Куди тим самодержцям!.. Вони отой Кавказ 150 років душили й додушити до кінця не спромоглися. А Ленін вже через чотири місяці після жовтневого перевороту впевнено заявив: «В настоящее время задача преодоления и подавления сопротивления в России закончена в своих главных чертах. Россия завоевана большевиками».

Це не я, це сам Ленін, Володимир Ілліч, дає нам відповідь на питання про стосунки партії та народу: «Россия завоевана большевиками». А в завойованій країні з населенням (народом) не церемоняться. Його заставляють служити заво-йовникам, його грабують, знищують. І лише тим, хто не виявляє навіть «пассивного сопротивления», видають «хлебную карточку», щоб мав таку-сяку силу мовчки виконувати «трудовую повинность», стати «винтиком одного общегосударственного механизма»...

Але я, нехай простять мене «вірні ленінці», не туди заїхала... У товариша Леніна про «винтик» нема. То вже товариш Сталін так розвинув ленін-ське вчення. У тов. Леніна є лише про «превращение всего государственного механизма в единую крупную машину, работающую так, чтобы сотни миллионов людей руководствовались одним планом». Тут, власне, Сталіну й «розвивати» нічого було, бо Ленін сам усе сказав: і про трудову дисципліну, яку в іншому місці він трактує вже не як підпорядкування єдиному плану, а як «беспрекословное повиновение воле советского руководителя», і про «промьшшенные суды» та «карательные меры за несоблюдение трудовой дисциплины». «Необходимо карать, — каже наш «великий гуманіст», — вплоть до тюремного заключения». Тож і не дивно, що совєтські табори були переповнені тими «порушниками», особливо в передвоєнні роки, коли й за п’ятихвилинне запізнення на фабрику можна було на п’ять років у Сибір загриміти. Леніна не було тоді? Зате заповіти його були!

А чи не за ленінським заповітом «беспрекословного повиновения воле советского (читай — пар-тійного, бо інших у нас не було — Ленін ще в 1921-у сказав, що «отдавать производство беспартийной стихии» ніззя!) руководителя» ми 70 років сіяли в мерзлу землю чи збирали недозріле, бо такою була райкомівська вказівка? А чи не заради того, щоб «распределяя — господствовать», проводилося «розкуркулення» найпрацьовитіших селян, стягувалося майно в колгоспи, де воно гинуло й нищилось? Чи не заради цього ті колгоспи органі-зовувалися? І чи не ленінська практика організації штучних голодоморів була в таких жахливих масштабах впроваджена в Україні в 1933-у?!

Ні, не порушував Сталін ленінських заповітів та принципів! І мали рацію комуністи, коли казали, що «Сталин — это Ленин сегодня!». Як мають рацію й ті, хто сьогодні несе поруч портрети обох катів.

Все вищеописане — лише невеличкий «екскурс» в історію фізичного, економічного та морального нищення народу на основі «принципів», вироблених і втілених у практику вождем та ідеологом комуністичної партії.

Суть цих «принципів» — необмежена («никакими законами, никакими абсолютно правилами не ограниченная»...) влада жменьки партократів над безправним, позбавленим власності, тотально контрольованим народом, залежним винятково від свавілля владоможців, тобто отієї жменьки партократів.

Шляхи втілення цих «принципів» — насилля, нищення, нацьковування одних верств населення на інших, брехня, облуда і лицемірство.

І якщо ми за більш як 70 років утілення цих «принципів» узагалі не зникли з лиця планети, то це сталося тільки тому, що кожен з наступників Леніна все-таки, бодай у чомусь, відступав від отих сумнозвісних «ленінських принципів», а не втілював їх у життя буквально, в їх маніакально-садистському сенсі.

Комуністична партія має зійти з політичної арени не тільки тому, що вона є співучасницею злочинів комуністичної системи, хоч і цього було б достатньо, якби «ленінські принципи» не перетворили нас в інертну, незрячу масу.

Вона має щезнути тому, що в неї нема ідеології, окрім ґвалтівної комуністичної (марксистсько-ленінської), яка суперечить людській природі й на практиці означає цілковите фізичне, економічне й духовне рабство.

Одне лише прагнення (й нині деклароване комуністами) відновити «ленінські принципи» є підставою для вироку і над партією, і над її ідеологією на суді історії.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.

Р.S. 3 жовтня цього року під час передачі місцевих новин екраном телевізора пробіг рядочок, у якому сповіщалося про те, що в одному з районів Одеської області за державні кошти відновлено пам’ятники Леніну та Калініну.

Думаю, що правову оцінку цьому факту дасть прокуратура, бо це — грубе порушення законодавства України, якого мають дотримуватися всі її регіони, хоч якими б розширеними не були їх права і повноваження. Особисто я розцінюю цей факт як виклик державі й усьому суспільству, як ще одну із спроб дестабілізувати ситуацію в Україні, збурити протистояння між групами населення для дискредитації нашої держави в очах світової громадськості якраз у період її досить поважних досягнень як у зовнішній, так і у внутрішній політиці.

Тих, хто схоче (вже вкотре!) переконати мене, що Іллічева лисина має довіку бовваніти над нами як «символ нашої історії», запитаю: «А якби колись у час окупації десь був зведений пам’ятник Адольфу Гітлеру, вони теж твердили б, що його треба зберегти? Війна ж бо, окупація — це ж також історія!».

Мабуть, ніхто не відповів би «так», бо Гітлер — завойовник, окупант, грабіжник і нищитель.

Але ж ми бачили, що навіть стосовно Росії Ленін сам себе і свою більшовицьку кліку вважав заво-йовниками! І грабували вони не згірше гітлерівців, і люду винищили значно більше, ніж гітлерівські посіпаки.

Що ж до України, яка в 1918 році була проголошена суверенною державою і визнана такою низкою країн світу, то щодо неї Ленін та армія, послана ним для ліквідації української незалежності, були найсправжнісінькими окупантами, з якої точки зору на цю справу не поглянути. Та й грабіжницькі цілі «вождь пролетаріату» навіть і не думав приховувати. Згадаймо хоч б усім відоме: «Без украинского угля и хлеба революция задохнется…»

…Вільний, справді суверенний народ не ставить пам’ятників своїм катам та окупантам, опріч як на їхніх могилах. Та й то не пам’ятники, а хрести — знаки християнського прощення, забуття зла.

Пам’ятник — знак шаноби, знак поклоніння, а не пам’яті.

Катам, окупантам вклоняються лише раби!

А нам, щоб пам’ятати нашу історію, потрібно її, перш за все, вивчити. Вивчити сумлінно й неупереджено.

Бо якби ми знали її так, як кожному народові належить знати своє минуле, то досі вже жоден найтвердолобіший демагог не осмілився б агітувати за «відновлення ленінських принципів» і давно вже всі ми, незалежно від кольору та розрізу очей, форми носа чи мовних уподобань, стали б не «язычным населением», а гідними й гордими громадянами Української держави, і Держава наша давно вже стала б і багатою, і шанованою в світі європейською державою.

Г.М.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.