Рубрики : Ракурс

Червоний апокаліпсис 1917 року

Продовження. Початок у номерах за 26, 28 жовтня та 2 листопада.

5. Помилка? 

Чи добре прорахований злочин?
Народ, голодный и голоштанный,
к Советам пойдет…

В. Маяковский.

Морские дали — поля
Бледно-серебряных лилий…
Родная моя земля,
За что тебя погубили?!

З. Гиппиус.

Основна частина роботи, яку читач тримає в руках, написана мною ще у 1980-х роках (окремі дані внесені в 1990-ті, після виходу книг Волкогонова, Бунича та інших дослідників), а в 1992-у в скороченому варіанті опублікована в газеті «Заповіти Ілліча» (нині вона видається під іншою назвою) одного з районних центрів Миколаївщини. Був тоді, після проголошення незалежності, такий період, коли перелякані номенклатурники обласного масштабу вимагали від районних редакторів, щоб ті «розвивали демократію» й допускали «плюралізм мнєній». Тож редактор і друкував ці мої роздуми в трьох чи чотирьох номерах поспіль.

Після цієї публікації, щоправда, «районка» наша цілий рік з номера в номер друкувала обурені «відгуки трудящих». В одному з яких було навіть таке: «Запроданці й прислужники імперіалізму, такі як Кравчук, Єльцин, Шушкевич, Волкогонов і Могильницька, вірно служать своїм заморським хазяям». Подібні «пасажі» часто заставляли мене від душі сміятися, але назагал витримати такий тривалий пресинг було важко.

Та я розуміла, що все те люди пишуть (чи дозволяють комусь писати замість них) не з лихої душі, а від незнання. Що прийде час, й усе всім стане зрозумілим і ясним. Минуло понад два з половиною десятиліття, а більшість нашого населення й досі знає лише те, що колись чула на партзборах чи обов’язкових політзаняттях і політ-інформаціях.


Понад те, умови нашого життя, на жаль, ще й досі залишаються такими, що люди й не хочуть знати більше. Навпаки, хочуть НЕ знати! Хочуть зберегти для себе оту ілюзію про ленінську справедливість, гуманізм, піклування про народ. Хочуть вірити, що прийде якийсь дуже чесний дядечко-комуніст і все зробить «по-ленінському правильно», і все дасть кожному за його потребою, взявши з кожного за можливостями. Саме на цьому бажанні культивувати ілюзії, очікувати «благо-дателя» й полягає найбільша небезпека, бо саме в цьому — причина інертності значної частини населення, його нехіть до будь-яких дій, спрямованих на покращення ситуації в державі, голосування на виборах за тих, хто більше пообі-цяє та присмачить свої обіцянки кілограмом у них же вкраденої гречки чи пляшкою олії.

За такої ситуації «дядечко-ленінець» справді може прийти і справді дати за потребою (хоч і далеко не кожному), а взяти за можливостями. Тільки потреби наші визначатимемо не ми, а отой «дядечко», і братиме він не за нашими, а за своїми можливостями. При такому втіленні «принципу гуманізму», про яке йшлося в попередньому розділі, можливості ці — безмежні...

І наостаток хочу порушити ще одне питання: чим диктувалися жахні кровопролиття, здійснювані Леніним та його поплічниками? Теоретичними помилками? Нерозумінням мас, яких «вождь пролетаріату» хотів «железной рукой загнать к счастью»? Чи продуманою, цілеспрямованою полі-тикою садиста, одержимого жагою влади?

— Ленін помилився тоді, — сказав мені якось тихесенько один із моїх університетських викладачів. — Хотів форсованими темпами перейти до безгрошових відносин... Потім зрозумів свою помилку й запровадив НЕП.

Ленін?! Геніальний вождь і учитель всього людства — помилився?! Навіть це в той час було потрясінням!

Але ж і запровадивши НЕП, Ленін навіть не думав зупиняти терор!

«Не спит ли наш НКЮст? — обурюється вождь 11 лютого 1922 року. — Тут нужен ряд образцовых процессов с применением жесточайших кар. НКЮст, кажись, не понимает, что новая экономическая политика требует новых способов, новой жестокости кар» (Ленин, ПСС, т. 54, стр. 160).

А ще через три місяці, 7 травня 1922 року, з’являється нова ленінська вказівка: «Надо расширить применение расстрела. Основная мысль, надеюсь, ясна: ...суд должен не устранить террор, а обосновать и узаконить его принципиально» (Там же, стр. 180). Та й сам НЕП Ленін, як відомо, вважав лише тимчасовою поступкою обставинам, лише короткочасним відступом.

Отже, «помилки» все-таки не було. Принаймні, Ленін її не бачив і не визнавав, вважаючи свою криваву лінію правильною і необхідною: «... не устранить террор, а... узаконить!» — тобто надати бандитським діям статус законних.

Спробуємо розглянути другу версію: Ленін справді хотів щастя народу, але ворожі елементи перешкоджали здійсненню цього наміру.

Та, як ми бачили, проти ленінського «щастя» виступали не лише «ворожі елементи», а сам народ, у т. ч. й пролетаріат.

Дуже неясно, мов крізь туман, згадується нам, що було якесь там Кронштадтське повстання, та й то більше завдяки Багрицькому: «Нас бросала молодость на кронштадский лед»... Я, будучи колись інспектором шкіл, власними вухами чула ось такий коментар вчительки: «Это, ребята, во время революции там на кораблях засели белогвардейцы, и наши молодые революционеры дрались с ними».

Спасенне невідання!.. Бо як вчителька, знаючи правду, могла б пояснити «ребятам», що не під час революції, а на четвертому році правління «всенародної улюблениці» — партії більшовиків — проти неї і її вождя піднімає повстання не якась там «білогвардійська контра», а «краса і гордість революції»! — кронштадтські моряки, на честь яких свого часу «глашатай» тієї ж революції Маяковський написав свій знаменитий «Левый марш»?

Чим пояснити, що в тому ж 1921 році переважна більшість областей країни була охоплена антибільшовицькими повстаннями, і то не тільки селянськими, а, як ми бачили, й робітничими, і не тільки в провінції, а й у «бастіонах революції»?

Чим пояснити, що в тому ж Кронштадському повстанні, яке Ленін назвав «небезпекою, страшнішою за Денікіна, Колчака та Юденича разом узятих», взяли участь 30 відсотків кронштадтських комуністів, а ще 40 — відмовилися від участі в боротьбі проти повсталих? (Розстріляли, певна річ, і тих, і других, тобто 70 відсотків комуністів Кронштадта).

Пояснення дають самі гасла, під якими виступали кронштадтці: «Свобода торгівлі!», «Свобода слова!», «Свобода друку!», «Свобода багатопартійності!», «Свобода виборів на багатопартійній основі!». І ще один, дуже промовистий: «Вся власть Советам — без коммунистов!»

Саме ці гасла були для Леніна небезпекою, «страшнішою за Денікіна, Колчака та Юденича разом узятих», тим більше, що, як зазначав сам Ілліч на X з’їзді, «кронштадтские настроения сильно сказались на пролетариате (зауважую: на пролетаріаті, а не на якихось там «буржуях»... — Г.М.) и могут стать программой общенародного восстания, если партия не примет драконовских мер» (див. Стенографічний звіт X з’їзду, стор. 253-254).

Отже, говорячи про гасла кронштадтців як про «программу общенародного восстания», Ленін чудово розумів, чого саме прагне народ! Але ще краще розумів «пролетарський вождь» те, що якщо сьогодні допустити вибори на багатопартійній основі, то завтра і йому, і всьому його уряду доведеться іти, вибачайте, бичкам хвости крутити, бо серед усіх тих «творців нової ери людства», за винятком, здається, лише Луначарського й Чичеріна, не було жодної особи, яка мала б вищу освіту, а більшість — ніякої взагалі не мали. І якщо Яків Мойсейович, іменований Свердловим, умів бодай чоботи латати, то сам Ілліч до жодної справи, окрім політичного крутійства та інтригантства, не був придатний і жив завжди або за рахунок матері, або за рахунок партії (пізніше — за рахунок всієї пограбованої країни).

Ще небезпечнішою була свобода слова та друку, бо вільна преса на повний голос заговорила б найперше про злочини, скоєні більшовиками впродовж чотирьох років правління, про жертви терору та штучних локальних голодоморів: спершу — в промислових центрах, щоб нацькувати робітників на селян, які «не хочуть» робітникам давати хліба, а далі — в селах, з яких розлючений пролетаріат у час продрозкладки повимітав усі запаси, чим остаточно збурив селян проти себе. Ось так вона забезпечувалася — «нерозривна робітничо-селянська єдність»...

А треба було не стріляти бабку чи дідка «мішечників», які несли із села зерно «для пролетаріату», аби й собі розжитися в того пролетаріату якоюсь літрою гасу чи лемешем до плуга...

Скільки їх, отих, хто ніс рятівний для якогось «пролетаря» клумак пшениці, сподіваюсь здобути хоч якусь взувачку для босої дитини, впало постріляними на залізничних платформах у 1918—1919 роках за наказом «великого гуманіста»?! А скільки їх ще поляже, скошених голодною смертю, коли озвірілі від люті, виголоднілі пролетарі та солдати остаточно пограбують «дружественный» клас?! Ні, так користуватися лозунгом «Розділяй і владарюй!» не вмів жоден із самодержців...

Ну хто б із них міг, скажімо, додуматися до такого: «Мы сначала поддерживаем до конца, всеми мерами, до конфискации, — крестьян вообще против помещика, а потом (и даже не потом, а в то же самое время) мы поддерживаем пролетариат против крестьянства вообще». Прошу зауважити: не проти «куркуля-експлуататора», а «крестьянства вообще»! Тобто, спершу руками селян пограбуємо поміщика, а тоді — руками робітників пограбуємо селянина! Самого ж пролетаря й грабувати нічого: до нього треба тільки не допустити селянина з його мішком зерна чи шматком сала, треба тільки перекрити торгівлю чи обмін продуктами праці між містом та селом — і пролетар приречений на голодну загибель! Як усім відомо, саме це й було зроблено одразу ж після приходу більшовиків до влади, що й спричинило голод у великих промислових центрах.

Садизм й жадоба крові «поборника гуманізму й справедливості», який обіцяв «мир хижинам», не знає меж. «Советская власть в деревне очень слаба, — пише великий учитель нищення. — Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Ми обязаны разжечь там, в деревне, ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе» (Цитую за Д. Волкогоновим: «Ленин», М., 1994, кн. 1, стр. 130).

Отже, не було село розколоте «на два враждебных класса»! Розкололи його вірні ленінці під керівництвом «самого чєловєчного чєловєка», якому будь-що потрібне було самовбивство народу, щоб утриматися при владі зі своєю зграєю розбійників.

Не знаю, що мав на увазі В. Маяковський, коли писав, що колись у людини, яка гортатиме ленінські декрети й перечитуватиме «ленинские веления», «выступят слезы... и кровь волненьем ударит в виски». Але й справді, коли знайомишся з тими взірцями садистської жорстокості й єзуїт-ської облуди, мимоволі на очі набігають сльози жалю за тим обдуреним, стражденним і зневаженим народом, кинутим у страшну м’ясорубку «ленінського гуманізму».

«Повесить, непременно повесить не менее 100 кулаков, богатеев, кровопийц, назначить заложников. Сделать так, чтобы на сотни верст кругом народ видел и трепетал, знал, кричал. Найдите потверже людей для этого» (ПСС, т. 50, стр. 145).

«Решить проблему казачества путем поголовного их истребления... все деньги и все имущество конфисковать» (Там же, стр. 232).

«Всячески поощрять убийства шпионов, полицейских, черносотенцев и демократов» (ПСС, т. 5, стр. 456—459).

Чи не вдарить «кровь в виски» при читанні ленінського листа до Ефроїма Марковича «Селянського», в якому «великий гуманіст» дає вка-зівку, як покінчити з Юденичем: «Мобилизовать 10 тысяч буржуев, поставить позади них пулеметы и расстрелять несколько сотен, чтобы добиться настоящего массового напора на Юденича» (Цит. за Д. Волкогоновим: «Ленін», М., 1994, кн. 2).

Отже, і «живі стіни» з мирного населення перед військом, і «заградотряды», що розстрілюють «не надто сміливих» — усе це теж «винаходи», практиковані «добрим дєдушкой» Леніним... Ну, чи не вдарить «кровь в виски», коли уявиш собі тих 10 тисяч ні в чому, власне, не винних людей, яких волею «самого человечного человека» велено перетворити в криваве місиво?!

Й оце ті «принципи» нам хтось збирається відроджувати?! Й оце про цього маніяка, садиста хтось ще й досі розповідає нашим дітям як про творця народного щастя?!

(Далі буде).

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.