РубрикиБез рубрики

Знайти свій голос: мозаїка мистецького життя Одеси

(Продовження. Початок у номері за 4-6 лютого)

Мабуть, найбільш подовженим просвітницьким проєктом, який не має аналогів не тільки в українській виставковій практиці, а й у європейській, є подорож однієї картини-панно «Біле і чорне» Михайла Жука (1912 — 1914) із зібрання одеського колекціонера і краєзнавця Тараса Максим`юка. Тарас Іванович є володарем унікальної україніки, зібраної, переважно, на теренах Одещини, частину якої складає «Тарасів дім». Це артефакти, пов’язані з особою і творчістю Тараса Шевченка. Не менше зацікавлення викликає колекція творів українських митців ХІХ — ХХ ст.

Триптих «Біле і чорне» — вершина раннього, символістського періоду творчості М. Жука, на якому зображений двадцятилітній Павло Тичина. Якщо не брати до уваги виставки 1914 року в Чернігові та Києві, то його перший випуск відбувся у 1988-у в Одесі, а згодом його побачили шанувальники таланту Михайла Жука у Києві (1990) і Чернігові (1991). Інтерес до твору одного з найяскравіших представників українського модерну стабільно високий. Картина-панно виставлялася в Музеї Павла Тичини і Національному музеї образотворчого мистецтва у Києві (1996), на Міжнародному з’їзді україністів в Одесі (1999), а в 2006—2007 роках експонувалася у Нью-Йорку та Чикаго.

Дев’ять років тому одеський колекціонер поставив за мету показати «Біле й чорне» в усіх обласних центрах України. Цілеспрямоване турне однієї картини розпочалося презентацією на Львівському книжковому форумі 16 вересня 2011-го. Вже згодом прийшло усвідомлення, що збіг у даті не випадковий — це дата смерті видатного поета! Містика? Цей факт лише укріпив володаря триптиху в намірі взяти на себе шляхетну місію й показати його в усіх обласних цент-рах нашої країни. Якщо дотримуватися хронології, то наступними були Луцьк, Рівне, Житомир, Вінниця, Хмельницький, Київ, Чернігів, Харків, Черкаси, Тернопіль, Ужгород. Зрештою, картина М. Жука досягла Івано-Франківська. Фактично, охоплена вся західна і центральна Україна. У планах ентузіаста — показати шедевр у Чернівцях, Полтаві, Сумах, Кропивницькому і далі — на південних та східних теренах країни. А завершальним акордом цієї історичної імпрези стане Одеса.

У загальнонаціональну акцію перетворилося відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. Свою лепту внесли й одеські митці. Бінарна акція відбулася наприкінці лютого 2014-го в залах Одеського музею західного і східного мистецтва — виставка і наукова конференція «Т. Шевченко: життя і творчість. Т. Шевченко та сучасний контекст» (куратор Сергій Савченко). У ній взяли участь відомі науковці з Києва, Львова та Одеси. Під різним кутом зору, з огляду на власні зацікавлення і пріоритети, вони розглядали творчість й особистість геніального митця.

Ця виставка, яку сприймали перед лицем Генія, стала своєрідним лакмусовим папірцем, що продемонстрував достоїнства і вади наших художників. Про це досить критично висловився старший науковий співробітник музею Володимир Островський: «Рівень цієї виставки викликає в мене різні почуття. Давайте будемо щирими: деякі художники, чиї твори представлені на виставці, справді про це думали і, можливо, уявляли собі це 200-ліття. Вони намагалися здерти з образу Шевченка «бронзову патину», відчути його серцем. Але багато членів нашої спілки просто пошукали, що в них є з раніше зробленого, і поставили. Нам тяжко утекти від банальності! На жаль, це є на часі, це актуалітет нашого часу…».

Принагідно зазначу, що подібні підходи спостерігаються і під час проведення інших тематичних виставок, наприклад, традиційних до Дня матері та ін.

Серед тих, хто «відчув Шевченка серцем», присутні відзначали низку високопрофесійних творів. Як-от зовсім крихітний рисунок олівцем Василя Гончарова під умовною назвою «Портрет», на якому зображений Шевченко-солдат під час заслання. «Караюсь, мучусь, та не каюсь», — ніби промовляє скорботний і похмурий Шевченко. Образ Тараса глибоко психологічний і монументальний. Це свого роду проєкція епохи.

Довершений щодо живописного відбору і колористичного рішення створений Миколою Потужним поетичний образ Катерини. Це — щось нове, свіже, індивідуально трактоване. М. Потужний, на мою думку, за всієї камерності його полотен, у стилістичному сенсі виступає продовжувачем традицій монументальної школи Михайла Бойчука.

Інша авторка — молода, але вже цілком визначена у своїх пріоритетах художниця Олена Дацьо — представила власну інтерпретацію Катерини з відомого полотна Шевченка. Використовуючи флористичні мотиви, вона показала збезчещену дівчину як носійку цнотливості і душевної чистоти. Це фотоколаж з використанням комп’ютерної графіки.

Варто згадати твори Ігоря Марковського, Володимира Кабаченка, Віктора та Алли Сапатових, Юрія Коваленка, Миколи Овсійка, Святослава Горбенка та ін. Вони або безпосередньо навіяні творчістю Тараса Шевченка, або ментально й духовно близькі до його світів.

У 2015 році відбулася презентація каталогу виставки, що також стала непересічною подією.

IV.

Серед ретроспективних експозицій, які знаменують високі досягнення мистецтва Одеси і живлять південну школу на шляху її подальшої еволюції, варто згадати персональні виставки таких знакових фігур, як В. Гегамян, В. Хрущ, С. Сичов, Ю. Єгоров, М. Шелюто, М. Степанов, Г. Крижевський, Ю. Коваленко, З. Па-січна; останні прижиттєві —Д. Фрумі-ної, Ю. Гавдзинського, І. Марковського, В. Кучера-Куцана.

Розширю хронологічні рамки ще на десятиліття і зроблю невеличкий відступ. 2001 рік. В Одеському художньому музеї відкрилася ретроспектива художника-монументаліста Валерія Гегамяна (1925 — 2000), чия творчість не була належно поцінована за життя і про якого говорять нині лише ентузіасти. Виставку організували його колеги з художньо-графічного факультету педуніверситету (кураторка Ольга Тарасенко) і син покійного, скульптор Олександром Гегамян (1963 — 2015). Вона мала значний резонанс. У мистецтві В. Гегамяна (учня М. Сар’яна) ми відкрили велику ідею і велику форму.

Валерій Гегамян органічно поєднав рисунок і малярство, розумове і чуттєве. У монументальних роботах, за всієї умовності, перебільшеннях, навіть схематичності фігур, досягається дивовижна правдоподібність і виразність. Фігури-символи — багатозначні. Вершиною його творчості став диптих «Криваве весілля» на тему геноциду проти вірмен. Цьому задуму художник віддав п’ятнадцять останніх років свого життя. У ньому гротескно, приголомшливо, з великою негативною емоцією передане торжество жорстокої сили з її тваринними інстинктами, зневага до людини, приреченість жертв. За напрямом — це напівабстрактний експресіонізм. Пафосно-гуманістична твор-чість В. Гегамяна ще багатьом поколінням художників слугуватиме взірцем для наслідування.

Справа щодо популяризації спадку цього художника покращилася після того, як його нащадки створили у Києві Фонд імені Валерія Гегамяна (2019). У 2020 році фонд провів в Одесі вже другу персональну виставку митця.

Серед вихованців В. Гегамяна — Є. Рахманін, В. Захарченко, О. Недошитко, О. Ройдбурд, С. Ликов, В. Рябченко, А. Фурлет, М. Резніченко, актор цих рядків та ін.

Обміну ідеями і досвідом, а також подоланню герметичності, пошуку свого голосу у глобальному арт-багатоголоссі та просуванню в художній практиці своєрідного «одесоцентризму» покликаний інший масштабний проєкт — міжнародна і всеукраїнська бієнале «Море акварелі», започаткована у 2016 році одеською обласною організацією НСХУ за підтримки НСХУ та Національної академії мистецтв України. Торік, завдяки партнерству з Міжнародним товариством акварелістів (IWS) на фестивалі багатократно розширилося міжнародне представництво. Активно впроваджують цей проєкт або ж сприяють йому президент НАМ України Андрій Чебикін, голова НСХУ Володимир Чепелик, голова одеської облорганзації НСХУ Анатолій Горбенко, Анатолій і Галина Кравченки (куратори), директор Одеського музею західного і східного мистецтва Ігор Поронік, Атанур Доган (очільник IWS, Стамбул), Галина Отчич (Львів, IWS), Наталія Куликовська (Одеса, IWS), виробник матеріалів для живопису «ROSA» та ін.

Усього було представлено твори понад 300 учасників з України та 34 країн світу, а це більше 80 акварелістів з різних континентів, що потребувало нових виставкових локацій. Крім залів Одеського музею західного і східного мистецтва, свій виставковий майданчик надав Одеський літературний музей. На мою думку, фестиваль досяг свого апогею — кількість учасників перевищує можливості потенційно задіяної виставкової площі, яка традиційно використовується, й, очевидно, сам проєкт вимагає деяких корекцій у підходах, позбавлених у певних моментах рудиментів минулого.

V.

Одеське художнє життя не вичерпується констатацією наявності «одеської школи» як чогось застиглого у своїй самості. Молодше покоління сміливо вливається у художній процес через експеримент, розширюючи горизонти. Ці проєкти, здебільшого, аполітичні.

У цьому сенсі нас може цікавити весняний проєкт 2020 року під назвою «Консонанси» (Consonantia) викладачів одеського «худграфу» Анни Носенко і Дмитра Величка — художників, чий творчий доробок в екс-позиції Одеського літературного

музею, за всієї несхожості, сприймався гармонійно. Це єдність протилежностей — абстракція і фігуратив, для яких спільним знаменником є екс-пресія, помірна декоративність і південна світлоносна палітра. Є ще один важливий світоглядний момент, їхня прима: обоє оспівують життя, шукають у ньому відрадне.

Твори Д. Величка не мають назв, чим спонукають глядача до співтворчості. В А. Носенко у цьому сенсі вони більш традиційні. Приваблює її паризька серія, в якій, за власним висловом авторки, «знайдена своя формула Парижа». Картини писані по пам’яті, з використанням етюдів і світлин, що воскрешали пережиті враження, емоції від побаченого. В Анни оригінальний стиль, сформований поєднанням мислення живописця і майстра гобелена.

Куратор виставки Сергій Савченко так пояснив свій вибір: «…стосовно нашого локального простору, в якому авторитет «південноруської» школи живопису тримає у своєрідному «полоні» самодостатності її естетики не одне покоління випускників спеціальних навчальних закладів Одеси, то дається взнаки наслідок певного герметизму, який ускладнює можливість відкритої практики діалогу з широким сучасним українським арт-простором. Ми спраглі до радикальних кроків молоді, які у пошуку певної ідентичності щодо актуальних тенденцій нашої сучасності спонукають до уважного вияву всього, що є зрушенням у творчих шуканнях виразних особистостей Одеси…».

Мабуть, це симптоматично, що в умовах недостатньо розвинутого арт-ринку саме художники беруть на себе місію промоутерів виставок. Провокативністю, яка стимулює творчий процес, відзначаються проєкти Олексія Малика. Один із них — виставка «Одеський колаж» (2018). Під час її відкриття О. Малик вибухнув спічем: «Наш новий проєкт є першим серед подібних виставок Одеської обласної організації НСХУ, якій, зазначимо, сповнилося 80 років. Керівництво обласної організації всіляко сприяло проведенню цієї акції. Стала фактом повноцінна виставка, і коли це вперше у цьому році, і вперше взагалі для нашої організації, то цей факт сприймається символічно…».

Раніше О. Малик ініціював «Нове ню» і як альтернатива — «Антитіла». Окремі проєкти ставлять за мету створення робіт у певному колористичному ключі: білий-чорний-охра, що не тільки дисциплінує, а й підказує, слідуючи асоціаціям, тему й образ. Така собі гра, не позбавлена інтриги.

Логічним продовженням експериментальних виставок стала чергова імпреза, ідею якої запропонував відомий своїм концептуальним підходом Сергій Савченко: «Оригінальна графіка. Скульптура. Традиції модернізму. Одеська естетика», яка у 2020 році також проходила в стінах Літературного музею. Унікальність цієї виставки у тому, що вона поєднує чотири творчі генерації одеських митців (часом не стільки вікові, скільки еволюційні), які віддають перевагу абстрактним формам і мінімалістичному способу вираження. Експозиція виключає фігуратив, що робить її цілісною і дозволяє зосередити увагу саме на феномені абстракціонізму — мислення і вираження у його еволюції через індивідуальну практику.

У виставці взяли участь відомі сучасні майстри, стрижень яких складає група «Мамай». Представлена також творчість Люди Ястреб (1945 — 1980) — одного з лідерів «другого одеського авангарду», яка свого часу дала новій, антагоністичній до офіційного мистецтва художній течії назву «нонконформізм». Сьогодні, зрозуміло, це вже не авангард, а хрестоматійний модернізм — одна з яскравих форм образотворчого вираження, що співіснує з реалістичним мистецтвом, постмодернізмом та іншими «ізмами». Персональний склад учасників: Валерій Басанець, Віктор Маринюк, Володимир Стрельников (Німеччина), Олександр Стовбур (1943 — 2019), Сергій Савченко, Василь Сад, Світлана Юсим, Віктор Ігнатьєв — перша і друга ґенерації; третя і четверта — Лука Басанець, Оксана Здоровецька, Тетяна Маслова, Степан Рябченко, Денис Савченко (Австрія), Анастасія Худолій. Як бачимо, четверо молодших уже належать до художніх династій.

«Ця обставина (чотири ґенерації) говорить на користь того, що традиції кінця 1960-х — 1970-х років уже закріплені у нових поколіннях. У цьому ідея виставки, а концепція — оригінальна графіка, яку, на мою думку, Одеса прищепила Україні», —резюмував куратор.

Більшість імпрез експериментального плану, які в якості куратора за-пропонував С. Савченко, відбувалася у Літмузеї. П’ять років тому ми стали свідками групової виставки під назвою «Коліроб’єм»: живопис Марини Яндоленко і скульпторів Микити Рум’янцева та Станіслава Зайченка. На тлі домінуючого в експозиції інтенсивного, стихійного й експресивного живопису М. Яндоленко (якому ніби затісно в рамі картини) притягувала зір аскетична, відносно невелика за розміром, але монументальна за своєю суттю пластика М. Рум’янцева. Її доповнювали кілька камерних скульптур наймолодшого учасника С. Зайченка — «Єва» та «Ізольда». Образи цікаві своєю психологічною окресленістю: один —відкритий, чуттєвий і принадний, інший — зібраний і внутрішньо напружений. Через співставлення у просторі об’ємних форм і живописних площин організатори досягли динамічної напруги візуального простору виставки.

Усі три наведені проєкти — це той випадок, коли куратор запропонованою концепцією виставки виступає у ролі співавтора.

Підсумовуючи сказане, задумаймося над питанням: що є умовою поступу? Беззаперечно, що одного таланту недостатньо. Найуспішніші ті мистці, які постійно працюють над собою, всотуючи досвід світової практики, відшукуючи «свій голос», чи то занурюючись у мистецтво архаїки, чи обережно акумулюючи новітні віяння.

(Далі буде).

Володимир КУДЛАЧ,
мистецтвознавець, художник,
член НСХУ, НСЖУ.

Переглядів: 490
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 25 грн.
  • на 3 місяці — 75 грн.
  • на 6 місяців — 150 грн.
  • на 12 місяців — 300 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua