РубрикиБез рубрики

Українська Пальміра

(Одеса в контексті вітчизняної економічної історії XV — першої половини ХІХ ст.)

(Закінчення. Початок у номерах за 26 вересня та 1-3 жовтня.)

Однак і тут потужна одеська торгівля виборола собі унікальний для Російської імперії привілей: 1819 року в Одесі розпочало діяти порто-франко (зона безмитної торгівлі в порту та місті). Серед його головних цілей — збільшуючи імпорт, сприяти експорту зерна і в такий спосіб задовольняти запити українських поміщиків. Адже останні вивозили свою продукцію до Європи, щоб купувати натомість європейські, а не російські промислові товари. Історик Олександр Оглоблин з цього приводу писав: «...український дідич… мав право гадати, що порто-франко — річ взагалі непогана, бо дешево міг дістати в Одесі або з Одеси усе потрібне йому і то доброго закордонного ґатунку». На думку вченого, вигравали від функціонування порто-франко й жителі міста, навіть прості робітники. «Порто-франко, — твердив О. Оглоблин, — сприяло посиленню експорту пшениці... спричинилося до зростання Одеси як промислового та культурного центру. Заробітна плата через це збільшувалася. Реальний заробіток був вищий, ніж в Англії або в будь-якій іншій європейській країні».

Водночас одеське порто-франко викликало невдоволення з боку російських митників та фабрикантів, передусім представників московського промислового регіону. «…Головний докір, який роблять Одесі її недруги — московські фабриканти та їхні нахлібники, полягає в тому, що через її «вільний порт» ввозять таку велику кількість мануфактурних виробів, що це завдає збитків вітчизняним фабрикам», — писав 1857 року одеський статистик та історик Аполлон Скальковський. Бажання цих імперських кіл призвело до низки суттєвих обмежень порто-франко протягом його існування у 1819—1859 роках.

У першій половині ХІХ ст. Одеса — важливий центр транзиту товарів між Європою та Азією, що розпочався від 1804-го (коли морській торгівлі Європи перешкоджала «Континентальна блокада») та продовжував функціонувати за часів порто-франко. Головні його маршрути проходили через галицьке «вільне місто» в Австрійській імперії Броди (Лейпциг — Броди — Одеса — Стамбул; Лейпциг — Броди — Одеса — Тбілісі — Персія). Тоді значна група купців-євреїв переселилася з Бродів до Одеси. Сучасники виокремлювали європейських галицьких євреїв, що переселилися до Одеси. «Одеса — єдине місто Російської імперії, в якому євреї намагаються бути європейцями…» — писав 1841 року Марк Рафалович. Слід зауважити, що Одеса в першій половині ХІХ ст. була центром транзитної торгівлі не лише для німецьких чи австрійських товарів. Як зазначав О. Оглоблин, саме на Одесу в цей час були спрямовані три традиційні шляхи українського транзиту: центральноєвропейський, російський і польський.

Зовнішня торгівля Одеси перебувала переважно в руках нечисленної групи негоціантів, яка мала досить строкатий національний склад: греки, євреї, польські поміщики, французи, італійці, німці та інші. Іноземні негоціанти не складали значного відсотку населення міста, однак у його центральній частині, де переважали багатії, одразу кидалися у вічі приїжджим («Я бачив тут людей усіх націй: греків, італійців, німців, французів, євреїв і вірмен й натовп українців, які відпочивали між волами та фурами своїми на майданах». — цитувала історик Доротея Атлас російського мандрівника, який відвідав Одесу у середині 1830-х). За відомостями «Одесского вестника» від 1845-го єдиним «природним росіянином», що займався в Одесі зовнішньої торгівлею, був Ілля Новіков. Інші росіяни не могли в ній брати участь переважно через неосвіченість: незнання іноземних мов, основ європейської комерції тощо. Що ж до українців, які складали більшість населення Одеси та краю, то А. Скальковський того ж 1845-го писав: «в останні роки зайнялися торгівлею малоросіяни… але ще в невеликій кількості, проте майже усі шкіпери каботажних човнів є чистими дітьми Гетьманщини та Запоріжжя…».

Можливість добре заробити приваблювала до Одеси маси робітників — з одного боку та європейських негоціантів — з іншого (не даремно, головний герой роману Оноре де Бальзака «Батько Горіо» просто марить Одесою — містом, де можна добре заробити). Тому другою за обсягами після торгівлі галуззю господарства Одеси першої половини ХІХ ст. було будівництво.

Місто розбудовувалося з місцевого каміння — вапняку (черепашнику), що видобувався у так званих катакомбах. Серед каменярів Одеси та її передмість у ХІХ ст. було чимало нащадків запорозьких і чорноморських козаків. Уже на початку ХХ ст. один з істориків опублікував спогади такого колишнього запорожця, одеського каменяра під назвою «Зі Запоріжжя у катакомби». Навіть у списку власників каменоломень, які 1837-го постачали каміння на будівництво символу Одеси — Бульварних (Потьомкінських) сходів, було чимало характерних українських козацьких прізвищ: Вернидуб, Маслюк, Шмигора, Дорошенко, Гетманенко, Чорноморченко та ін.

Робота у катакомбах була вкрай небезпечною. Так, щодо козаків-каменярів одеського передміс-тя сучасний дослідник Сергій Гуцалюк пише: «Чорноморці згадуються в метричних книгах Вознесенської церкви урочища Куяльник. …в записах про смерть записано: «задавлен!!», «убит!!», «убит каменной плитой». Отже, займались козаки переважно виробкою каміння для потреб бу-дівництва міста».

Благоустрій Одеси «золотої доби» її історії був не надто досконалим. Місто з брудними вулицями (розбитими величезною кількістю чумацьких возів) та переважно одно- й двоповерховими будиночками (найбільші будівлі тодішньої Одеси — багатоповерхові хлібні «магазини», тобто зернові склади) нагадувало своєрідний «європейський Клондайк». «В перше п’ятдесятиліття Одеса була пунктом, куди стікалися всі, хто бажав заробити гроші. Про зручності життя мало хто піклувався. Іноземці, що прибували до Одеси, за 5—10 років наживали великі капітали й поверталися до рідних пенатів, проживати там російські червінці. Саме по собі місто насправді мало небагато зручностей для життя», — зазначав на початку 1880-х гоф-маклер Одеської біржі Симон Бернштейн.

Населення Одеси першої половини ХІХ ст. поповнювалося за рахунок легальних та нелегальних переселенців з інших українських теренів. Одеса для них стала центром русифікації, й тут народилася своєрідна «мова» — фактично російсько-український суржик. Пізніше краєзнавець Олександр Де-Рібас з цього приводу (виходячи з офіційної версії про «заснування» Одеси 1794 року) зазначав: «В перші роки [історії] нашого міста в ньому найголосніше лунала малоросійська мова і її не могли заглушити ані грецька, ані італійська, ані інші мови перших поселенців Одеси… й ця малоруська мова лягла в основу нашої одеської народної мови». Професор Костянтин Зеленецький у статті 1842 року щодо мови одеситів вказував на великий вплив «малороссийского начала» у лексиці (слова: «хочуть», «фортка», «франзоля», «поспытаем» «карбованец», «кресало», «горище», «хутор», «обовязать», «позычать», «коцап» та багато інших), м’яку українську вимову та «галицизмы» у побудові речень («умирать за тобою», «он смеется с меня» та ін.).

Навіть з недосконалим благоустроєм Одеса першої половини ХІХ ст., завдяки своєму стрімкому економічному зростанню, різко контрастувала з багатьма занепалими містами феодальної імперії. 1829 року, коли під час чергової епідемії чуми в Одесі було проведено облік населення, з’ясувалося, що тут мешкає понад 50 тисяч жителів. Це означало, що за менш ніж 30 років успі-шного хлібного експорту (від 1800-го) Одеса стала найбільшим за населенням містом України й четвертим (після Петербурга, Москви та Варшави) — в Російській імперії.

Не дивно, що вже у першій чверті ХІХ ст. Одесу називали «другою Пальмірою». Так, залишаючи Одесу 1818 року, польський діяч Юліан-Урсин Нємцевич записав, що це місто «як друга Пальмі-ра серед пустелі, заможне та квітуче» (пізніше серед малоосвіченої російської публіки Одесу почали називати «південною Пальмірою», що явно суперечило географії, оскільки антична Пальміра була у сучасній Сирії). Згодом Одесу вже називали «столицею Півдня», розуміючи під «Півднем» усі землі Наддніпрянської (Підросійської) України.

Оскільки у тодішній Європі не було подібних прикладів швидкого зростання міст, Одесу нерідко порівнювали з містами США. Зокрема, американський мандрівник Джон Ллойд Стефенс у книзі за 1838 рік зазначав, що Одеса розвивалася навіть швидше, ніж нові американські міста (Буфало, Рочестер, Цинцинаті та ін.). Самі одесити в середині ХІХ ст. досить часто говорили про розвиток свого міста як «суто американський» («Одеса пережила один землетрус, чотири війни, чотири прояви страшної чуми й одну жорстоку холеру; й при всьому тому, економічний розвиток її йшов швидко, на кшталт зростання першокласних американських міст», — зазначав С. Бернштейн).

Економіст Костянтин Воблий, підсумовуючи результати власного історико-економічного та економіко-географічного дослідження, писав: «...на Україні можна зазначити... одну нитку, яка зв’язує всю її господарчу історію: наша людність стихійно тяглася до Півдня, до теплого моря». Саме від результатів цього прагнення української людності вийти до моря залежали періоди піднесення та занепаду Кочубіїва-Хаджибея-Одеси. В першій половині ХV ст. Кочубіїв постав як чорноморський порт для земель Поділля (а через нього і для інших українських теренів), що тоді на нетривалий час прорвалося до Чорного моря. Проявом «ваготіння українського господарства до Чорного моря» вважав Н. Букатевич діяльність чумаків, які від ХV ст. вирушали з Волині та Київщини до татарського Кочубіїва. У середині XVIII ст. через османський Хаджибей вивозилася продукція, вироблена сільським українським населенням, яке вже згадане стихійне прагнення вийти «до теплого моря» спонукало переселятися до земель «Ханської України». Нарешті, в першій половині ХІХ ст. Одеса стала воротами у світ для продукції Правобережної та Південної України. «Українське господарство ХІХ ст. перед 1861 р. являється об’єднаним і ваготіючим до своїх кінцевих пунктів — до Чорного моря, зв’язаним різними шляхами зі своїм закордонним споживачем», — зазначав історик, одесит Михайло Слабченко.

Орієнтація тодішнього українського господарства до моря була, по суті, орієнтацією передусім на Європу. Й одеський феномен першої половини ХІХ ст. засвідчив, що економіка України, попри її пригнічене політичне становище та імперський визиск, зберігала міць і була тісно інтегрована у європейське та світове господарство.

Тарас ГОНЧАРУК,
доктор історичних наук,
професор.

* «Польщею» до кінця ХІХ ст. у народі називали землі Правобережної України — колишні володіння Речі Посполитої.

Переглядів: 476
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua