РубрикиБез рубрики

«З капелою ж Стеценка я тут був»

(До сторіччя перебування в Одесі Павла Тичини з капелою Кирила Стеценка)

У голодному і буремному 1920 році молодий поет Павло Тичина влаштувався у Києві на роботу завідувачем меморіальним музеєм у «Дніпросою-зі», одному з найбільших тогочасних українських кооперативів. Суміжне поле для культуротворчої діяльності обійняв композитор Кирило Стеценко, який очолив культурно-просвітницький відділ, а згодом — музично-хорову секцію. За його наполяганням правління «Дніпросоюзу» узгодило питання оплати праці хористів, що дало змогу вибрати найздібніших співаків з колишніх розформованих капел. Значний творчий потенціал новоствореного хору, високий артистизм його учасників, зростаючий рівень їх виконавчої майстерності дозволив Кирилу Григоровичу зібрати дві мандрівні капели для подорожей та концертів у містах Лівобережжя та Правобережжя Дніпра.

Перша капела під орудою Нестора Городовенка відбула на Полтавщину (липень-серпень 1920-го), однак сам Стеценко в той період був зайнятий налагодженням видання музичних творів для зацікавленої української спільноти у приватній друкарні, орендованій «Дніпросоюзом». Завдяки його наполегливості видавництво ожило, а збірки й окремі твори композиторів Степового, Лисенка, Вериківського, Козицького і самого Стеценка, а також перші публікації церковних композицій умить розійшлися по всій Україні і стали подією тогочасного музичного життя.

Серед творів Стеценка, написаних 1920 року, привертає увагу оригінальний хор «Свобода, рівність і любов» (пам’яті Н.В. Вікторова) на текст П. Тичини — своєрідний гімн новому життю й очікуванню позитивних змін на краще.

Один з авторів книги «Про Павла Тичину: статті, нариси, спогади» (Упор. Г. Донець. К., «Радянський письменник», 1976) згадував:

«…Тичина уже своїм зовнішнім виглядом привертав увагу кожного, хто зустрічався з ним.

Високий, худий, пенсне на чорному шнурку, студентський плащ-пелерина, за застібку якої правила лев’яча голова, сорочка прикрашена краваткою, яку на той час більшість чоловіків виключала з свого буденного вжитку» (С. 84).

З другою мандрівною капелою Стеценко вирушив у подорож, яка тривала з 8 вересня по 10 листопада 1920 року. Капелу доукомплектовували нашвидкуруч, зібраний колектив був досить неоднорідний. Тичина, тоді другий диригент капели та її офіційний літописець, про склад висловлювався так: «…якийсь вінегрет. Росіяни, українці, комуністи… Українців мало, комуністів ще менше». Це були здебільшого артисти київ-ських театрів — оперного чи української «Музичної драми», хору Київського університету і просто назбирані з усього світу аматори — колишні шкільні вчителі, дитячі вихователі тощо.

Маршрут проліг через міста Корсунь, Бобринець, Смілу, Черкаси, Єлисаветград (нині Кропивницький. — Прим. авт.), Вознесенськ, Одесу, Тульчин, Вапнярку, Жмеринку, Вінницю, Козятин. Перебіг подорожі, з ризиком для життя її учасників, не раз гальмувався військовими сутичками (рейди з боями частин колишніх армій чи й бандитські напади), змушуючи вдаватися до об’їздів або перечікувань.

Неконтрольована зброя на руках, свавілля і беззаконня, розгул анархії та партизанщини спотворювали традиційні основи життя простих громадян, жахаючи їх проявами брутального бандитизму. Особливо занурилася у вир тих трагічних подій степова частина Україна. Ось типова картина тих днів: потяги на Новомиргород не йдуть уже третій день, бо «отаман Хмара зруйнував залізницю, все геть к чорту зніс і на п’ятдесят верстов забрав». Страшний у своїх непередбачуваних діях батько Махно: «А він проклятий такий. Оце, кажуть, євреїв у містечку поколов». Час сутінків, сон розуму. Всі до всього звикли. В Єлисаветграді Тичині покажуть огороджену ділянку з могилами просто на міській площі. Кажуть, там похована соратниця Махна — грім-баба Маруся Никифорова. А поруч — що за свіжі могили? «Оце недавнечко якихось євреїв ховали».

І навіть у тих надзвичайно несприятливих умовах подорожі, наперекір обставинам, стійкістю духу та життєствердженням вирізняється позиція керівника капели — Кирила Григоровича Стеценка. На питання «А не боїтесь, як бува, Голий пустить вас під отос?» він з гумором відповів: «Хм, приємного дуже мало, але попереду, товаришу, прийдіть і подивіться на нашу капелу: ми боягузів не брали. Під отос так під отос — і там співать будем».

Тогочасні українські реалії. Утім, варто зауважити, що саме визначення «українського» в ті часи не було таким однозначним, як може сприйматися нашим сучасником. З одного боку, в Україні існувала Республіка Рад, союзна із соціалістичною Росією, яка включала в себе Київ та Одесу, Харків і Кам’янець-Подільський. А насправді, слова «український» і навіть «радянський» для населення міст того ж Півдня звучали як щось штучне й чужинське. Характерним був вислів станційного наглядача в Новомиргороді, який назвав капелу Стеценка «малоросійською трупою». Схоже, українізація ще не встигла переконати міські верстви, що вони живуть в Україні, а не в Південно-Західному краї.

Якщо революцію можна порівняти із пробудженням, то Україна прокидалася з піснею. Не дивно, що найбільший фурор концерти капели викликали саме в української молоді, скажімо, у Єлисаветградському училищі (бурсі) або в учнів українських шкіл міста Одеси. В той же час містечкова публіка — торгаші та дрібна буржуазія — сприймала їх, радше, як іще одну прохідну забавку. От учора був кафешантан, а сьогодні — «українська трупа». Вибору особливого не було, бо навіть у стотисячному Єлисаветграді не працював жоден театр чи сінематограф.

Ось чому надзвичайно важливим був вибір репертуару. За ескізною оповіддю П. Тичини, в концертах завжди звучали «Заповіт» та «Інтернаціонал», програму складали твори М. Лисенка («Ой гай, мати», «А вже весна», «Ой на гору козак воду носить», «Ой гиля, гиля»), К. Стеценка («Над нами ніч», «Хмари», «Сонце на обрії», «Колискова», «Вночі на могилі»), О. Кошиця («Ой бочечка», «Оре, Семен, оре», «Та вербовая дощечка»), М. Вериківського («Дзвони», «На вгороді та все білі маки», «Ой піду я понад лугом»), П. Демуцького («На городі верба рясна»), Я. Степового («Для всіх ти мертва»), Р. Глієра («Було літо»), П. Гайди («Ой у полі жито»), М. Леонтовича («Про Почаївську Божу матір», «Із-за гори сніжок летить», «Над річкою бережком», «Мак», «Як не женився», «Коза», «Попід терном стежечка», «За городом качки пливуть», «Щедрик», «Моя пісня»). Виконували й сольні пісні та романси Лисенка і Степового. У кількох містах — Черкасах, Єлисаветграді та Одесі — демонстрували й нову духовну музику: Відправи Всенічної та Літургії св. Іоанна Златоустого. Після концертів капеляни наділяли місцеві хори новими музичними творами, стимулюючи їхній подальший поступ. (Див.: Пархоменко Л.О. Кирило Стеценко. К. Музична Україна. 2009. С. 49).

Подорож з класиком української музики Кирилом Стеценком Правобережжям та Півднем України восени 1920 року залишила в пам’яті Павла Тичини багато яскравих вражень і дала матеріал для щоденника, писаного у теплушці, десь по клунях, що правили за концертні зали, на колінах. У ньому день за днем занотовано майже двомісячну мандрівку капели, зустрічі з цікавими людьми, зокрема з композитором Миколою Леонтовичем.

Незвичайна доля випала цьому щоденнику. Під час Другої світової війни німці, які оселилися в київській квартирі Тичини, викинули архів поета на смітник. Але сталося так, що один з учасників хору, який особисто знав Павла Григоровича, ці матеріали, зі щоденником включно, переховав і зберіг. Тож за часів фашистської окупації щоденнику довелося побувати і в землі, й на горищі, і в сараї, мандрував він Києвом, і в селах побував, і в Білій Церкві переховувався. Та, попри всі перипетії, був збережений друзями і шанувальниками поета. Лише після смерті Тичини в 1971 році його дружина Лідія Петрівна скомпонувала розрізнені сторінки і передала їх для публікації в київському журналі «Вітчизна».

Тогочасна літературна критика підкреслювала винятково щасливе поєднання в творчості Тичини двох начал — поезії й музики. Сам же поет був наснажений враженнями від тріумфального успіху мандрівної капели «Дніпросоюзу» під керівництвом К.Г. Стеценка. У віршованій формі про ту нелегку, але пам’ятну поїздку у 1966 році він писав так:

Вагона скрип
і вічне хвилювання
Я ні на яку тишу не продам.
Наш рух вперед,
себе перемагання
На зустріч місту, селам і садам.

Стосовно Кирила Григоровича слід зауважити, що він був православним священиком, культурним діячем доби УНР, близько знайо-мим із Симоном Петлюрою. Стеценко навіть диригував хором під час урочистої церемонії у Києві у День Злуки в 1919 році.

Усе життя капели було просякнуте музикою. Вона співала не тільки на концертах та репетиціях, але й просто для власної задоволення. Кожен ранок супроводжувався особливим ритуалом: Кирило Стеценко починав виконувати арію царя Давида, а учасники капели, прокидаючись, підспівували йому — «оглушительно». Бувало, Кирило Григорович, пам’я-таючи про свій сан, заходжувався співати кондаки і тропарі, влаштовуючи з артистами імпровізовану літургію. Одного разу навіть узяв участь у справжній церковній відправі — обвінчав закоханих капелянтів. Тому й не дивно, що після вдалого концерту в Одесі в одній із церков як священик відправив службу Божу українською мовою.

А ось якою в реаліях та лаконічною в деталях постає на сторінках щоденників Павла Тичини тогочасна Одеса: «Базар. Малоросійська вулиця. Дохла коняка — перша «достопримечательность» Одеси… Тут теж як у Єлисаветі, з продуктовими картками на вулиці безпорадні ходять. Бідні люди! ...Читаємо приказ на червоному папері. Одеса на осадному стані. Афіша. Вечір Чайковського. А. Кінен, Х. Бялик, Шенгелі… Будинки з подзьобаними цеглинами. Немов перехворіли на віспу...». Щирий інтерес до театру, музеїв, соборів та церков, пам’ятників: «Маркс у два сажні, Шевченко, Ленін. Написи на стінах виключно українською…». У майже шифрозаписах Тичини вражають неповторний колорит національного багатобарв’я приморського міста та інші цікаві подробиці.

Загалом виступи співочого колективу в Одесі пройшли з великим успіхом. До одеситів, які прийшли попрощатися з капелою, Павло Тичина звернувся з такими словами (цит. за виданням «Павло Тичина. Подорож з капелою К.Г. Стеценка». К. Радянський письменник. 1982. С. 199):

Брати, прощайте! Нових стріч!
І в нас тут листя опадає,
У груди море б’є, ридає —
І день і ніч, і день і ніч…
Брати, прощайте! Нам пора!
Туди, в степи, яри, долини,
Де б’ється серце України
На гордім березі Дніпра!
Брати, прощайте!
Путь лежить!
До нових стріч! Одеса — мати,
Прощайте, любі! Не тужіть —
Піснями волю йдем вітати!
    1920 р.

Відповідно такий же текст розміщено і в сучасному інтернет-просторі. Проте ось що цікаво: на с. 174 згаданого вище видання було опубліковано рукописний автограф цього вірша, у якому чітко читається «І в вас тут листя опадає». Отже, поет не ототожнював себе з одеситами, він виокремлював їх як спільноту, називаючи не інакше, як «брати».

У відомій книзі незабутнього декана філологічного факультету Одеського університету ім. І.І. Мечникова, професора І.М. Дузя «Високе осяяння душі. Статті, спогади, роздуми» (К., Радянський письменник. 1990) зафіксовані його особисті спогади від вражень Павла Григоровича про тогочасне перебування в Одесі. Поет згадував: «…Я вперше в житті побачив море. Побачив ті вулиці та кам’я-ні спуски, якими ходив великий Пушкін. Познайомився з добрими людьми, почув цікаві розповіді… Одеса ввійшла в моє серце та мої вірші» (С. 83).

Яскравим свідченням цього є вірш «Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі» (1920), вперше опублікований у збірці «Вітер з України», що вийшла друком у Харкові в 1924 році.

Про те, яке враження на сучасників справила поява цього вірша, свідчать спогади про творчість П.Г. Тичини майбутньо-го директора Інституту мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР (1961—1981), віце-президента АН УРСР (1962—1978), академіка АН СРСР (з 1972-го) Івана Білодіда. У статті «Зачарована душа», вміщеній у книжці «Про Павла Тичину: статті, нариси, спогади» (Упор. Г.Донець. К. Радянський письменник. 1976. С. 163), він писав:

«У кожного вчителя-словесника за роки викладання мови й літератури у середній чи вищій школі виробляються «свої» традиції, улюблені «заходи», нюанси методики, свій добір прикладів. Таким улюбленим прикладом, яким я починав кожного року (з 1924 р.) перший урок граматики в семирічці були такі рядки:

«Здоров будь, Пушкін мій,
землі орган могучий!
І ти, морська глибінь,
і ви одеські тучі!..».

Такі ж зворушливі і незабутні враження від теплого синього моря прозвучали в поезії П.Г. Тичини у вірші «Пляж» (1926 р.):

«…Такі хвилевиди,
така ряботінь,
Здається, здається, здається,
от-от
Тінь, та й немає — самії сліди —
Риба дугою, стрілою з води.
А море хвилює, а море будує
В ній стільки
хвилястих отих надбудов.
Любов моя чиста,
любов незагасна,
Невчасна, сучасна,
прекрасна любов».

Повертаючись до книжки професора І.М. Дузя, знову процитуємо з неї:

« — Йшли роки, — говорив Павло Григорович. — Мені випало бути у вашому місті. Тут відбулася зустріч з моїм добрим другом, великим французьким письменником Анрі Барбюсом (тоді, у червні 1928-го, він мешкав у готелі «Червоний», нині — «Бристоль», вул. Пушкінська, 15. — Прим. авт.). Може, пам’ятаєте — є в мене такі рядочки:

«А згодом я — та то ж, не сон приснивсь —

З Барбюсом коло Пушкіна зустрівсь…».

Павло Григорович розповідав про ті зворушливі хвилини. Особливо запам’яталися пое-тові схвильовані слова Анрі Барбюса про необхідність боротьби із загрозливим фашизмом…» (С. 84).

Не менш цікавими для одеситів можуть бути спогади поета Леоніда Первомайського під назвою «Згадуючи Тичину», що також уміщені у згаданій книжці «Про Павла Тичину: статті, нариси, спогади».

Ось його розповідь:

«Листопад-грудень 1928 р.

До Туреччини ми їздили в складі однієї делегації.

Тичина був членом Всеукраїнської асоціації сходознавства, вивчав турецьку мову і перекладав турецьких поетів. Його поїздка була виправдана творчими інтересами. Мене покликав на схід юнацький романтизм — мені там нічого було робити.

В Одесі уповноважений Наркомзаксправ литовець Баркусевич гостинно прийняв нас у розкішному будинку, який був колись резиденцією вигнаного революцією з своєї країни персидського шаха.

Увечері ми дивилися «Лісову пісню» в Держдрамі (нині Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В.Василька, вул. Пастера, 15. — Прим. авт.) з молодою Поліною Нятко — Мавкою і Костем Блакитним — Лукашем. Хто грав Килину, дядька Лева та інші ролі — не пам’ятаю. Могутня поезія Лесі Українки не залежала від виконавців, ні від досить примітивних декорацій, ні від підкреслено солодкої музики. Я корився Лесиній казці без опору, дарма що надивився на той час лівих вистав, у яких дійові особи злітали на сцену з п’ятого ярусу на стальному канаті, ворушили зеленим волоссям париків і проробляли інші не менш екстравагантні фортелі.

Після вистави театр запросив нас на товариську вечерю.

Молода актриса в гримі і прозорому сценічному одязі сиділа поруч з Павлом Григоровичем. Вона награно упадала біля нього і називала то Тичиною, а то й Тичиночкою.

Поет бліднув, нахилявся над тарілкою, потім високо закидав голову і ніяково усміхався.

Надвечір другого дня ми відпливли до Стамбула»

(С. 230—231).

За свідченням професора І.М. Дузя, одеські письменники і студентська молодь завжди з пошаною ставилися до вивчення творчого доробку Павла Тичини, його безцінного внеску в розвиток української поезії. На початку шістдесятих років минулого століття поет відвідав Одесу з нагоди проведення тут наукової конференції, де напередодні поспілкувався з друзями.

Як зазначав Іван Михайлович, «І ніхто з нас не думав і не гадав, що через кілька годин спогади ляжуть на папір карбованими рядками поетичного твору «Я радий, що тебе сьогодні бачу…». Того ж дня на пленарному засіданні міжвузівської наукової конференції, присвяченої вивченню творчості Павла Григоровича, він натхненно читав:

Одесо, повносонячна Одесо!
Життя в тобі — це не озерне плесо,
Не холодок під деревом, не тінь —
А моря буряного широчінь…
Я радий,
що тебе сьогодні бачу.
Свою всю пам’ять
розбуджу гарячу:
З капелою ж Стеценка я тут був.
Нічого з того часу не забув…»
(1961 р.)

Присутні вслухалися в музику та щирість поетичних рядків. Але не всі знали, що народився цей вірш щойно, в номері готелю «Одеса» (нині готель «Лондонський», Приморський бульвар, 11. — Прим. авт.), як вияв давньої шаноби митця до героїч-ного міста та його мужніх людей» (С. 85).

Отже, поет у своїй творчості та людській пам’яті нічого не забув. А чи пам’ятає щось з того сучасне покоління одеситів? Думаю, ні. Бо чим іще пояснити відсутність ще й дотепер пам’ятної дошки про Тичину і капелу Стеценка на фасаді будівлі Літературного музею (де в колишньому палаці князя Гагаріна за адресою: Ланжеронівська, 2, якщо відштовхуватись від автентики щоденникових записів П.Г. Тичини, й було основне місце тимчасового перебування в Одесі учасників капели в жовтні 1920 року)? Чи, може, забракло місця на Алеї зірок Одеси, назв вулиць, а чи ЮНЕСКО не включало Одесу до творчих міст у галузі літератури? Чи, може, душі можновладців і чиновників від культури муляє сам факт вимушеної співпраці поета з комуністичним режимом під страхом фізичного знищення і тривалого морального терору?

На це зауваження відповім щоденниковим записом видатного українського письменника Олеся Гончара від 18.09.1992 року (Гончар, Олесь. Щоденники: В 3-х т. // О.Т.Гончар, упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Веселка, 2008, Т. 3 (1984 -1995) — 2008. — С.435):

«Для декого із сучасних молодих стало майже модою кидати каміння у своїх попередників. І той сякий-такий, і той, і навіть Тичина. А я ось читаю, як він принципово повівся, коли Верховна Рада УРСР (тодішня) зібралась приймати хрущовський русифікаторський закон про школу («щоб на волю батьків…»). Павло Григорович, щоб не голосувати за цей ганебний антиукраїнський закон, подав заяву й пішов з посади Голови Верховної Ради. Хіба ж то не був мужній вчинок?..

Та що б не казали літературні пігмеї, а для нас Тичина був і залишається найбільшим українським поетом ХХ віку… Ну а «Партія веде»? То вже психічна нестійкість, крик відчаю перед тортурами, перед садизмом слідчих, чиї звірства не могла не малювати поетова уява. Є межа болю, за яким вже лишається тільки фізичний людський крик. Терористична диктатура вміла створювати ситуації, де навіть смерть здавалась людині жаданим виходом із реальності. Ось чому й цілком мужні люди вдавались до самонаклепів, підписували на себе що завгодно, аби тільки б швидше, швидше… Тож аморально й жорстоко звинувачувати поета за його самозгубні писання. Хто в цій конкретиці зможе уявити жахіття тієї епохи, той не стане звинувачувати її нещасних жертв.

Для України, для вічності Тичина — це «Золотий гомін», це весняне пробудження рідного народу, це його божественні сонячні кларнети! І складом характеру, і своєю внутрішньою духовною суттю Тичина най-ближче стоїть до генія Григорія Сковороди. Обом їм було даровано природою чути Всесвіт, чути музику сфер, чути Бога… Тим вони й рідкісні, тим унікальні, що їм відкривалось предвічне».

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.

Переглядів: 446
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua