РубрикиБез рубрики

«Раз добром нагріте серце вік не прохолоне»

Кінець вересня, «пори врожайної і осінньо-молодої», позначений днем народження знаного літературознавця, доктора філологічних наук, професора Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Нонни Михайлівни Шляхової (28.ІХ 1933 — 6.V.2018). Пам’яті талановитого вченого і прекрасної людини присвячена книжка спогадів, упорядкована її донькою, також філологом і професором, Мирославою Мамич («Нонна Михайлівна Шляхова. Стежки її Долі», Одеса, «Астропринт», 2020). У виданні вміщені спомини друзів і колег, прижиттєві інтерв’ю вченої, хронологічний покажчик її наукових праць та кілька нових досліджень українських філологів — як продовження літературознавчих студій Н.М. Шляхової.

Пропонуємо вашій увазі один зі спогадів (друкується з деякими скороченнями) з цього видання.

Дивлюся на університетське фото нашої групи. 65 років минуло від того вересневого дня 1954-го… На світлині — усміхнені або зосереджені обличчя першокурсниць українського відділення філологічного факультету КДУ (тоді — Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка). Всі прийшли ще в шкільних платтячках, спідницях, «бобочках» (футболках), із заплетеними косичками. Такі собі дівчата з містечок, міст і сіл, що приїхали вчитися в столицю. Тут і киянки, вони нічим не відрізняються від нас.

У першому ряду на студент-ських чемоданчиках (модних тоді!) сидять четверо дівчат. Перша ліворуч — Нонна Бочарова (Шляхова), білява тендітна дівчина, моя подруга, з якою нас поєднала філологічна й життєва доля на довгі роки.

На світлині за нами — колони червоного корпусу університету, який буде свідком її студентського життя. Тут ми не лише здобуватимемо майбутню професію — «філолог, учитель української мови та літератури» (так записано в дипломі), а й зростатимемо як особистості, для яких назва «українська інтелігенція 60-х років ХХ ст.» буде наповнена конкретним змістом.

Свідки нашого студентського життя — парк, де ми любили гуляти й фотографуватися в різні пори року біля пам’ятника Тарасові Шевченку, також Володимирська і Тарасівська вулиці, де ходив трамвай «вісімка» до студентського гуртожитку на вулиці Освіти.

Група наша — «французька». На той час серед вступників до університету було більше тих, кому в школі викладали або німецьку, або англійську мови. «Французьку» ж групу сформували переважно з відмінників: вони, очевидно, мали швидше «перемикати код» знайомства з новою мовою.

У групі більше дівчат. На світлині немає наших кількох хлопців, мабуть, вони були в той час на військовій кафедрі.

Минуть десятиліття, і вже відомий професор, доктор філологічних наук, яка впродовж 22 років очолювала кафедру теорії літератури та компаративістики Одеського університету імені Іллі Мечникова, а також 16 років була деканом філологічного факультету цього ж університету, — Нонна Михайлівна Шляхова згадуватиме роки нашого університетського навчання і міркуватиме про те, ЩО ж саме зробило нас філологами, тими, хто присвятив своє життя українській словесності — в її не лише науковому, педагогічному, журналістському вимірах, а й у світоглядному — українознавчому, людинознавчому, загальнокультурному...

Що ж у нашому минулому є таким, яке хотілося б передати майбутнім поколінням, зафіксувати не лише як знаки певної доби, а як сторінки живої пам’яті про красу та силу людської дружби, перевіреної часом, відстанями й дорогами життя, на яких часто «радість із журбою обнялась»?

Звичайно, багаторічна науково-педагогічна, організаційна, громадська діяльність Нонни Михайлівни в Одеському університеті відгукується в пам’яті багатьох сучасників своїми незабутніми сторінками. Мої ж спогади — про нашу молодість і про істинність, правдивість пое-тових слів: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне».

У зрілому віці ми бачилися не так часто, але Нонна завжди, спілкуючись, любила повторювати: «Як добре, що ми разом!». І це «разом» як відчуття духовної близькості ріднило нас і завжди підтримувало, допомагало чи то в нашому професійному, чи то в безмежному житейському морі.

Насамперед варто сказати, що ми жили в час, який в історії названо «часом хрущовської відлиги». Поняття «шістдесятники» вживають здебільшого щодо письменників, художників, людей творчих професій. А втім, умови конкретно-історичної доби позначаються на всіх, кому випало жити, вчитися, працювати в тому часі.

Тоді ми, студенти, багато енергії витрачали на вивчення т. зв. суспільних дисциплін, де було мало інформації про історію України, історію розвитку суспільної, філософської думки в Україні, історію розвитку української літератури, україн-ської літературної мови.

Повернення в нашу культуру багатьох імен, вилучених або замовчуваних творів завжди спонукало й спонукає до роздумів, до осмислення тяглості українських літературно-мовних процесів, таких непростих і в загальнолюдському, і в індивідуально-особистісному плані.

Нонна Шляхова, занурюючись у теорію психології літературної творчості, завжди вміла знайти, відчути ті художні тексти, які своєю естетичною досконалістю вирізнялися на загальному тлі художньої майстерності. Її оцін-ки не були стереотипними, вони мають широкий гуманітарно-науковий, філософсько-літературний зміст. Зміст, якого шукали шістдесятники, передбачаючи нову добу в гуманітаристиці. А для цього потрібно було здобувати якомога більше знань.

Студенти 50-60-х років уже мали змогу збирати індивідуальні бібліотеки, адже були видані твори Олександра Довженка, Юрія Яновського, Агатангела Кримського, побачили світ змістовні, інформативно насичені однотомники Івана Франка, Лесі Українки, з’явився друком «Словарь» за редакцією Бориса Грінченка… Ми могли вільно прийти на велике зібрання письменників у залі Верховної Ради і поспілкуватися з Максимом Рильським…

Саме філологи-шістдесятники сприймали тоді емоційні, захопливі лекції Арсена Олексійовича Іщука про Олександра Довженка, Юрія Яновського... А ще жили ми в атмосфері дискусій, полеміки на шпальтах преси про творчість поетів, прозаїків 60-х років. Цю атмосферу філологічного шістдесятництва згадує наша молодша колега Галина Михайлівна Гримич (Бабич) у своїх спогадах «Колись я напишу останній рядок…». Вона й розділ книжки так назвала — «Шістдесятники», змалювавши не тільки сприйняття літературного тогочасного процесу, а й виразні портрети університетських педагогів, які виховували майбутню зміну філологів…

Для доби шістдесятництва показова ще й така подія: у нау-ково-дослідні інститути Академії наук УРСР отримали призначення вісім випускників філологічного факультету!!! Вони прийшли працювати в Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка, Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні. Водночас відбувалися зміни й на філологічному факультеті уні-верситету: було створено відділення структурно-математичної лінгвістики. У сучасних університетах це спеціальність — «прикладна лінгвістика», а в наші студентські роки вона тільки зароджувалася.

По-різному складалися долі філологів. Не лише викладання в школі чекало на них, а й робота журналістами, редакторами, робота зі Словом, поєднання педагогічної діяльності з науковою.

Українське слово завжди зобов’язувало бачити ширшу мету своєї професійної діяльності: культурно-просвітницьку, освітню, інформаційно-ідеологічну.

Можливо, на цікавих, пізнавальних лекціях із теорії літератури Галини Кіндратівни Сидоренко в Нонни-студентки зародилася любов до теоретичного літературо-знавства. Саме такий її вибір визначить майбутню професійну діяльність.

А тим часом треба було вчити старослов’янську, складати іспити з історії української мови, слухати лекції «поза записом» Павла Павловича Плюща з історії української літературної мови й читати, заховавшись за студентськими чемоданчиками, тексти античної літератури.

Своєрідними бували заліки й екзамени з різних предметів. Ілля Корнійович Кучеренко, наприклад, «покарав» студенток за принесений на екзамен букет квітів. Ми повинні були засвоїти моральний принцип викладача: на оцінку знань із синтаксису української мови не впливають принесені квіти, а тому доведеться складати іспит наступного дня…

Увійти в студентське товариство навчала нас куратор групи, дуже інтелігентна людина, на той час аспірантка, Тетяна Кирилівна Малодід. Нонна була її надійною помічницею. Завжди привітна, уважна, Нонна вміла відчути настрій, психологічний стан колег, мала особливий, вроджений хист організатора. Організовувати треба було студентів не тільки на демонстрації (до речі, ходили на такі демонстрації і у вишиванках, і в таких атрибутах національного українського костюма, як віночки).

А для того, щоб послухати групою класичну музику в аудиторії після лекції, потрібна була теж чиясь ініціатива. За порадою Нонни готувала такі незвичні концерти-лекції наша одногрупниця, киянка Ірина Дмитрієва. Відтоді стали звичними для нас із Нонною постійні абонементи для відвідування концертів у Київській філармонії. Ми ходили в театри, вбирали, як губка, міську культуру.

У травневі Шевченківські дні традиційно факультет збирався мандрувати пароплавом до Канева. Важко визначити, чого більше було в цих колективних заходах — пізнання біографії і творчості Тараса Шевченка чи закладення в свідомості почуттєвої пам’яті про святі для українців місця на нашій землі.

Згуртовувала студентство і праця в колгоспі: збирали кукурудзу в степовому Криму, працювали на баштані в Миколаївській області… А ще закладали новий сад там, де мали вирости нові корпуси Київського університету імені Тараса Шевченка. Там згодом навчатимуться нові покоління студентів…

Очевидно, під враженням від художніх виставок, які ми не пропускали, з’явилося в нас і захоплення — збирати альбоми художніх репродукцій. На той час студенти могли дозволити собі «таку розкіш». Тепер пізнавальну функцію виконує інтернет, але погортати паперовий альбом — це й пам’ять, й естетична насолода…

Ми дуже поріднилися на п’ятому курсі, живучи в одній кімнаті гуртожитку на вулиці Освіти. Всюди ходили разом. Навіть одягалися однаково, ніби сестри. З нами мешкали дві другокурсниці. У них був свій графік, свій розклад життя. Ми ж пропадали в читальній залі університетської бібліотеки, де Нонна мала улюблене місце. Одні з перших ми були в «читалці», виходили звідти — останні. Забігши в центральний гастроном на Хрещатику, купували ще теплий батон і «докторську» ковбасу, ласували ними на лавочці бульвару Т.Г. Шевченка й тоді тролейбусом поверталися до гуртожитку. А ще в гарячий період літньої екзаменаційної сесії часом могли замінювати перебування в бібліотеці на плавання в Дніпрі.

Пізнавально-освітню і виховну роль університету в добу шістдесятництва наше суспільство ще має оцінити. Сучасні спогади шістдесятників свідчать про те, що багато нових ідей, а головне — нових особистостей народжувалося й формувалося в студентському середовищі тодішніх університетів. Знову ж згадую книжку Галини Гримич…

Оточення хлопців-старшокурсників, спілкування з ними, а не з однолітками, мабуть, закономірне: вони залицялися до молодших дівчат. Були в нас і одружені філологічні пари. Такою чудовою парою стали Нонна і Володя Шляхові.

Володимир Григорович Шляховий, закінчивши український відділ філологічного факультету, поїхав працювати в районну газету. Нонна закінчувала університет. На вихідні приїздив Володя і виховував нас. Часто за навмисне грубуватими оцінками, що їх висловлював він характерним басом Шляхового, відчувався досвід старшого, тепле піклування про молодших, ще не досвідчених у житті.

Справжньою подією на факультеті було комсомольське весілля Нонни і Володі в гуртожитку на вулиці Освіти. Не було пишних церемоній, модних машин і модного вбрання, але сама молодість промовляла за себе.

Дивлюся на світлину й бачу молоду, красиву, щасливу пару. Хоча це фото чорно-біле, але до мене звертаються такі блакитно-небесні очі подруги і карі щасливі очі Володі. Вона у світло-блакитній сукні, він у традиційній вишиванці як знак того, що обрав нелегкий шлях українського журналіста. Йому стелилася дорога на південь України, де мав тримати бастіон української мови, української культури.

Попереду в молодих — довга життєва нива, яку треба буде перейти. А поки що такою світло-блакитною дочкою-невісткою і струнким, рішучим сином-зятем милуються матері. Усі бажають їм щасливого подружнього життя, яке розпочинають вони як філологи-шістдесятники.

За університетськими програмами нас ділили на мовників і літераторів, а в житті мова, література й культура становлять цілісне, нерозривне поняття. Бо ж для чого потрібне знання мови? І що таке знання мови? Щоб висловлювати свою думку, ділитися нею з іншими, врешті, пізнавати людей і знаходити серед них близьких, рідних по духу.

Нонна і Володя володіли не лише притягальною силою слова, а й притягальною силою своїх конкретних дій і вчинків. Адже все, що означено абстрактним словом «діяльність», завжди унаочнюють вчинки людей. Внутрішню непоказну людяність, інтелігентність, емоційну чуттєвість, те, що досліджувала Нонна і в психології літературних персонажів, і в психології самих творців художніх текстів, можна було спостерігати в цій родині.

Пригадую серпень 1970 року. Холера в Одесі. Дві мами — я і Галина Гримич (дружина Вілі Гримича — це ще одна філологічна пара!) — приїхали з дочками шести й семи років на відпочинок в Одесу. В академічному пансіонаті в Чорноморці, де за путівками ми мали відпочивати, місць не виявилося, і нас поселили на квартирі. Ми встигли поплавати в теплому лагідному морі, пообідати в їдальні пансіонату. До нас приїхала Нонна. Без сліз не можу згадувати ту зворушливу зустріч: ми ж так давно не бачилися… Запланували спільний відпочинок на морі на час нашого перебування в Одесі. Але наступного дня всіх приголомшила звістка: в Одесі — холера! З Чорноморки виїхати — виїхали (допоміг Володя), а вокзал, аеропорт були вже закриті.

Організовують пункти обсервації й евакуації, а ми з дітьми опиняємося «ніде», поки в пансіонаті оголосять новий набір відпочивальників на обстеження-проходження карантину.

Сім’я Шляхових забрала нас до себе. Можна собі уявити, яке це було фізичне й психологічне навантаження на господарів. Нонна пише наукову роботу, це потребує тиші, домашнього спокійного, розміреного життя, зосередження. Володя на гарячій журналістській роботі. Ноннина мама, Олена Федорівна, як бджілка, невтомно порядкує на кухні, ходить на базар. А четверо додаткових (як сніг на голову!) «членів родини» в типовій міській квартирі відчувають, що час рухається дуже повільно…

Кожного дня ходили дивитися, що відбувається на евакопунктах. Я вперше реально відчула атмосферу евакуації людей у роки війни. Це така невтішна картина великого скупчення людей і така напружена безвихідна атмосфера, коли не зважають ні на матерів з немовлятами, ні на інвалідів… Ми ж, дякуючи родині Нонни і Володі Шляхових, були в безпечній ситуації, нам треба було дочекатися черги повернення в пансіонат, щоб відбути карантин на закритій території. Коли вже ми там опинилися, пішов відлік часу повернення додому. Шляхові й тут не забували про нас. Нонна привозила пиріжків і передавала через паркан, порушуючи суворий режим карантину.

Час, коли чергувалися смішні й сумні життєві ситуації, не забувається. Минуть роки, і Галина Гримич, маючи талант цікавого оповідача, відтворить ці ситуації в художньому творі.

Наше професійно-громадське й індивідуальне життя мало свої часові віхи: захищали дисертації, писали статті й книжки. Дорослішали діти. Не можна сказати, що наші дороги чи життєві дороги наших дітей часто перетиналися. Але тішить те, що, наприклад, у філологічних родинах Шляхових і Гримичів є вже династії філологів (Мирослава і Марина) і що зерно філологічної освіти, родинного виховання дало вдячні сходи доброти й людяності. Бо хіба може бути інакше, коли нові покоління пам’ятають, чиїх батьків вони діти?!

Адже така сама пам’ять про час і конкретні характери, вчинки людей пронизує нариси Володимира Шляхового й спогади про нього колег, з якими працював, друзів. Ошатну книжечку в пам’ять про нього «…І шлях мій добрий і широкий» обрамлюють два невеличкі Ноннині тексти. Кілька разів перечитую їх: це ж треба вихопити такі характерні словесні деталі, за якими ніби бачиш і чуєш Володю! Легкий, прозорий стиль — справді, дуже світлий спогад дружини. Володі, мабуть, це сподобалося б. Він часто був і першим читачем Нонниних наукових студій, і редактором-порадником.

Коли думаю, звідки в Нонни глибинний інтерес до вивчення психології художніх характерів, мимоволі згадую, як замислювалася вона над проблемою передавання в художньому творі людських емоцій, тобто над авторською «спробою виразити невиражальне». Зверталася до теорії О.О. Потебні, І.Я. Франка, оригінально інтерпретувала теорію М.М. Бахтіна.

Естетичне ставлення до світу дослідниця простежувала на прикладі різножанрових і різностильових текстів, заглиблювалася в механізм творення художніх характерів і типів. Найбільше її цікавило питання співвідношення раціонального і емоційного в людській буттєвості. Її теоретичні літературознавчі праці рясніють прикладами уривків художніх творів — прозових, поетичних, епістолярних, кожний з яких віддзеркалює і естетичний смак дослідниці, і філософське осмислення нею висловленої іншим думки. Будь-яке узагальнювальне судження авторки надається до роздумів про мотиви художньої творчості, про пошуки того особливого, індивідуального, суб’єктивного, яке має перерости в пізнавальний діалог із читачем.

З одного боку, Нонна Шляхова розкривала таємницю авторського творення художнього тексту, зумовленого і часом його народження, і психологією письменника, а з другого — показувала рецептивний світ читача як співтворця цього тексту. Порівняймо такі висловлювання дослідниці з різних її праць:

«Всезагальне значення художнього відкриття в тому й полягає, що воно не сумісне з копіюванням, стандартом, механічним повторенням — з усім, що позбавлене творчо індивідуального й неповторно самобутнього» («Еволюція форм художнього узагальнення»).

«У споконвічній герменевтичній проблемі співвідношення розуміння і пояснення важливий момент активності діалогового розуміння на противагу монологізму пояснення» («Бути — означає бути для іншого і через нього — для себе» (антропологічна теорія літератури М. Бахтіна)»).

«Що ж стосується теорії рецепції, то — чи не дає підстави рівновелика увага українських вчених-мислителів до автора художнього твору і його реципі-єнта, обґрунтована ними подібність слова і твору, визнання здатності розуміючого читача помічати в авторському висловлюванні дещо «інше» і «більше», аніж у ньому вимовлено, акцентуація творчого сприймання, у процесі якого думка мовця не передається слухачеві, оскільки останній, «розуміючи слово», створює свою власну думку, — визнавати український варіант рецептивної естетики?» («Український контекст рецептивної естетики — автор і читач у теорії словесної творчості О. Потебні та І. Франка»).

Невеличка стаття Нонни «Виявлення себе в слові» (Леся Українка про природу художньої творчості) є зразком не лише філологічного аналізу поетичних текстів поетеси, а й цікавою сторінкою в пізнанні теорії та психології художньої творчості, внеском у психоаналітичний дискурс літературної теорії ХХ ст.

Нонна часто зверталася до творчості Олександра Довженка, очевидно, її приваблювала філософія краси, естетизація прекрасного в людині. Отож не можу не згадати й Петра Петровича Кононенка, теж залюбленого у словотворчість Довженка.

Жаль, що ми не побачилися з Петром Петровичем у травні 2018 року: Нонна дуже хотіла приїхати до Києва на цю зустріч…

Дуже шкодую, що так і не вибралася в улюблене місце відпочинку родини Шляхових, у село Маринове. Можу тільки уявляти, відчувати й розуміти такий природний потяг українців до землі й природи.

Якщо відштовхуватись від лаконічного змісту відомого вислову «Стиль — це людина», скажу таке: «Стиль життя Нонни Шляхової — це КРАСА І ДОБРО».

Такий стиль завжди виявляла і її зовнішність, і офіційно-ділова, й родинно-побутова поведінка, і повсякденне спілкування з людьми. Тому наша пам’ять і, сподіваюся, пам’ять нащадків збереже глибокий зміст оцінного вислову «СТИЛЬ НОННИ ШЛЯХОВОЇ».

Світлана ЄРМОЛЕНКО,
член-кореспондент НАН України,
завідувач відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики
Інституту української мови НАН України.

Переглядів: 518
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua