РубрикиБез рубрики

Хто до нас прийшов?

Відомий мандрівник Олександр Волощук зустрівся з одеситами

Того дня в Одеській національній науковій бібліотеці розмовляли про далекі краї, які надихають на написання книжок, зі спортивним журналістом, письменником, філософом і відомим мандрівником Олександром Волощуком. («ЧН» розповідали про нього у номерах за 25-27 квітня, 30 травня, 12 жовтня та 14 грудня минулого року.)

Йому 48 років, з яких 18 присвятив подорожам різними країнами світу. Живе в Чернігові, та буває там рідко, бо більшість часу проводить у мандрівках. Цікаво, що на зустріч з одеситами Олександр Волощук також прибув пішки: 8 серпня розпочав свою подорож із села Грем’яч Новгород-Сіверського району на Чернігівщині, яке є найпівнічнішим населеним пунктом України, а кінцевою точкою маршруту обрав місто Вилкове на Одещині. Відстань у понад 1000 кілометрів запланував здолати за 37 днів, проходячи щодня по 30 кілометрів, що є звичним для нього темпом.

Як же все починалося? Послухаймо гостя.

— Називати мандрівки частиною мого життя не зовсім точно, бо насправді це і є моє життя, моя робота. Ще в школі моїм найулюбленішим предметом була географія. У п’ятому класі я знав столиці всіх країн світу, а моїми улюбленими книгами були географічні карти й атласи. Вже тоді мріяв усе це побачити на власні очі — океани, моря, річки, гори, країни, міста… Тоді я не думав, що стану мандрівником, але все стається у свій час.

Першу мандрівку здійснив у 17 років — з чернігівським велосипедним клубом ми їздили по Чернігівщині, Криму й Карелії.

Повернувся я з армії, а велоклуб перепрофілювали з велотуризму на велоспорт. Займатися спортом бажання не було, однак дуже хотілося мандрувати. Із 1992-го по 1998-й всі мої подорожі пов’язані з футболом. Я був і досі залишаюся фанатом чернігівської футбольної команди «Десна», з якою об’їздив усю Україну, кожен обласний центр. Але футбольні вояжі обмежені географією, «Десна» за межами України не грала.

Й от 1997 року потрапила мені на очі книжка відомого мандрівника Антона Кротова «Практика вольных путешествий». Кротов — людина, яка з автостопу зробила науку, розписавши всі закони, правила, філософію вільних подорожей, і в мене виникло бажання цим зайнятися. Однак від задуму до його втілення проходить певний час. У мене на це пішло п’ять років — лише 2002-го я зважився на свою першу мандрівку автостопом.

Та перша мандрівка автостопом тривалістю два тижні пролягла дорогами центральної Росії. Згодом з’явилася мрія доїхати автостопом до Магадана, а це дуже далеко — 9000 кілометрів. Доріг до Магадана тоді не було, можна було доїхати лише до Якутська. А далі — «дорога», яку в тих краях називають напрямком — просіка в тайзі, одна машина на добу, в кращому випадку — на кілька годин. У середовищі вільних мандрівників вважалося: якщо ти якось дістанешся до Магадана автостопом чи іншим способом вільних подорожей, вважатимешся крутим мандрівником.

Я розумів, що Магадан займе багато часу, тому готувався до цього заздалегідь. Щороку збільшував термін перебування у мандрівці, кілометраж. 2002-го було два тижні, 2003-го — три, 2004-го мандрував уже місяць російською Північчю, а 2005-го — два місяці Кавказом, Закавказзям та Середньою Азією. І 2006 року таки зважився на мандрівку автостопом до Магадана. Планував, що шлях туди й назад займе чотири з половиною місяці. Магадана я дістався, але інколи буває так, що десь опиняєшся, а там багато цікавого, такого, чого ти не знав, і ти не хочеш цього втрачати й залишаєшся, продовжуєш свій шлях. З Магадана я вирішив не повертатися додому, а полетів на Сахалін, деякий час провів там, а далі — теплоходом на Курили, на острів Шикотан. Там я досяг крайньої східної точки цього острова — мису Край світу. Повернувшись звідтіля написав книжку, яку так і назвав «Автостопом на Край світу». Край світу в назві книжки не є абстракцією, а реальною назвою географічної точки. Тоді це була моя найдовша подорож, тривалістю рівно 200 днів.

Чому я почав писати книжки? На той час я вже був журналістом з досвідом. Коли почав мандрувати, не думав, що писатиму книжки, але величезним обсягом нової цікавої інформації, отриманої в мандрах, хотілося поділитися з іншими, щоб люди сприймали світ не з телевізора, а від спілкування з тим, хто цей світ побачив. Відтоді щороку в мене була велика мандрівка, яка закінчувалася написанням нової книжки.

Як журналіст під час моїх подорожей я завжди намагався щось досліджувати. У мене було дві основні теми: перша — дослідження життя українців за межами України, а друга — тема масових репресій 1930-х — 1950-х років. Я відшукував старі покинуті будови соціалізму. 501 будова ГУЛАГу: мертва залізниця Салехард—Ігарка, уранові копальні Колими, шахти Воркути тощо. Працював в архівах, шукав людей, які все це бачили, пройшли і пам’ятають.

Другу далекосхідну мандрівку я здійснив 2008 року. Досягнувши Магадана, вирішив не повертатися додому, а полетів на Камчатку. Камчатка — одне з найчудовіших у світі місць. Я провів там певний час, а потім полетів на Командорські острови. Це справжній край землі в Тихому океані, між Камчаткою й Аляскою, це частина світу, де майже не ступала нога людини. Чудовість цього місця в тому, що там зустрічаєш неляканих звірів, вони не бояться людини, бо ніколи її не бачили.

— Коли було найбільше страшно? У самотнього мандрівника такі моменти напевне бувають?

— Чому мандрую самотужки? Самому легше. Один ти мобільний, ні від кого не залежиш, від тебе ніхто не залежить. Усі рішення приймаєш сам, швидше рухаєшся. Мандрівки, якими я займаюся, — це не просто вийшов з рюкзаком на кілька тижнів у гори. Моя мандрівка триває від двох до дев’яти місяців, мало хто собі таке може дозволити. У подорожах я задаю собі такий темп і маю таке навантаження, які мало хто витримає. Тому одному мені комфортніше.

А страшно чи ні? Страх — та риса, яка не притаманна справжньому мандрівникові. Я розрізняю поняття страху та інстинкту самозбереження. Друге повинне бути у кожної людини, а страх — це те, що ставить перед нами штучні перепони, які потім важко подолати. Чогось остерігатися — так, бути до чогось готовим — так, але боятися не треба. У мене є мета і я до неї прямую. А за 17 років серйозних мандрівок траплялося різне.

— У деяких людей, які про вас чули, виникає досить типове запитання: «А де він гроші бере?»…

— Це питання завжди багатьох цікавить. Згадав якутів. Коли вони дізнаються, що я багато мандрую, у них зазвичай три питання. Перше — де я беру гроші, друге — боюсь я чи ні й третє — як я в мандрівках обходжуся без жінок. Чомусь саме це найбільше цікавить якутів.

Стосовно грошей. Я вже казав, що свої мандрівки зробив своєю роботою. Починаючи із 2010 року це моя основна робота. Безпосередньо за те, що подорожую, грошей не отримую. Я пишу книжки, які продаються, маю домовленості з різними виданнями, в які дописую. У мене є творча робота на Кавказі. Там щороку (за винятком нинішнього) працюю влітку по два-три місяці в чудовому місці — Приельбруссі, там майже мій другий дім, я воджу туристичні групи по цій частині Кавказу. Якби не мої мандрівки, в мене цієї роботи не було б. Мені простіше в тому сенсі, що в мене нема дружини, нема дітей, а отже всі гроші можу витрачати на самого себе. До того ж вмію не лише заробляти, а й умію витрачати. Скажу відверто: проблеми з грошима у мене закінчилися тоді, коли я почав працювати на самого себе.

Фейсбук — великий злодій часу, ми боремося із залежністю від нього, а з іншого боку, якщо ним не зловживати, то це дуже корисний інструмент, адже можна знайомитися з цікавими людьми, як-от Олександр. Наше знайомство і наша дружба виникла саме завдяки Фейсбуку. У квітні ми розвіртуалилися, зустрілися в Одесі біля ОНББ, і я зрозумів, що Олександр — це особистість, якій буде про що розповісти одеситам, зокрема нашим читачам.

Коли молоді люди йдуть у дводенний похід з однією ночівлею, то десь біля вогнища поміж ними зазвичай заходить розмова про те, яке брендове трекінгове взуття крутіше, ну приблизно така: «Які в тебе черевики?».— «В мене Лова». — « А я взяла б собі Саломон, то круті шузи».— « А ось в мене Каламбія!». — «Вау!». А тепер — разючий контраст.

— Мене на нашій першій зустрічі вразили твої добряче розтоптані й самотужки латані черевики. Розкажи, будь ласка, про них, Олександре.

— Перед Південною Америкою, в лютому минулого року, я пішов у Чернігові на базар, у ту частину, де продають товари для будівництва та спецодяг, і мені продавець, почувши, куди збираюся, порадив купити черевики для зварювальників. Він сказав, що це свиняча шкіра, дуже якісна річ, міцна підошва і вони багато витримають. За дев’ять місяців я пройшов пішки Південною Америкою приблизно 1200 кілометрів. Півроку черевики витримали, згодом почали трішки рватися, я їх латав, але підошва була цілою, а підошва — це найголовніше. У цій парі я повернувся додому і зрозумів, що ці черевики ще кількасот кілометрів пройдуть. Я взяв зі собою гроші, щоб купити щось нове, якщо ці вийдуть з ладу. Але вже пройшов 875 кілометрів, і бачу, що вони пройдуть до кінця, бо залишилося шість днів — 150 — 180 кілометрів. В іншу мандрівку ці черевики вже не візьму, але сподіваюся повернутися в них додому. Вони будуть експонатом мого домашнього музею, адже побували в пустелі Атакама, Болівійських Андах, пройшли по 37-й паралелі — шляхом «Дітей капітана Гранта» Жуля Верна, а тепер перетнули з півночі на південь Україну.

Першу пішу мандрівку я здійснив чотири роки тому — про це моя книжка «Пешком вокруг моря». Задум пройти пішки довкола Чорного моря визрівав у мене 24 роки. З певних причин я повністю не обійшов Чорного моря. Як громадянинові України мені не можна було зайти із Грузії в окуповану Абхазію, мене не пускали і в Краснодарський край, тому я пройшов лише 65% периметру Чорного моря: всю материкову Україну (Херсонську, Миколаївську, Одеську області), Румунію, Болгарію, Туреччину і Грузію, до кордону з Абхазією. Вся мандрівка тривала 111 ходових днів, було пройдено 3200 кілометрів, за день долав у середньому 30 кілометрів.

Чому саме пішки? До того я звик їздити автостопом. Я маю честь бути знайомим і дружити з людиною, яку вважаю найвидатнішим мандрівником сучасності — Федором Пилиповичем Конюховим. Спілкування з ним і підштовхнуло до того, що треба здійснювати мандрівки, які не були б схожі ні на чиї інші, робити те, що, крім тебе, ніхто не робить.

— Розкажіть про останню подорож…

— Теперішню подорож на Південь України я не планував на цей рік, але карантин вніс корективи. Сидіти вдома не можу. Планував, що мандрівка займе 37 ходових днів. До Одеси з крайнього північного населеного пункту України за 29 днів пройшов 875 кілометрів. Долаю 30 кілометрів на день. Рюкзак важить. Там — намет, спальник, каримат, казанок, газовий пальник з балончиком, ліхтарик, одяг, предмети гігієни, їжа, вода, а ще ремонтний набір, у якому циганська голка, капронові нитки, клей, скотч та інші необхідні дрібнички. А от замість аптечки — лише… крем «Спасатель». За пів години долаю два з половиною — три кілометри, 10 хвилин відпочиваю і знову пів години йду. Свої 30 кілометрів я проходжу за вісім годин. Потім розкладаю намет і відпочиваю.

— Що у цій мандрівці побачили цікавого, несподіваного і як воно — відкривати Україну пішки?

— У кожній області цікаво. На Чернігівщині, якою йшов перші 11 днів, мене приємно вразила гостинність місцевих жителів у містечку Ічня. Я звик до гостинності в країнах, де це склалося історично — Середня Азія, Закавказзя, Близький Схід. В Ічні впродовж двох годин було кілька виявів гостинності: мене і пригощали, і грошей давали, хоча я в цьому особливої проблеми не мав, але ж і відмовлятися не будеш. Перед цим показали сюжет по телебаченню, і багато людей мене впізнавали на вулиці: «Ось, іде мандрівник, ми його знаємо!».

На Полтавщині побував у місцях, де знімалася стара радянська кінокомедія «Королева бензоколонки». У фільм увічнений Пирятин. Якраз там, де знімали кіно, стоїть кафе з такою ж назвою. Там повністю атмосферна обстановка, фотографії та речі тих часів. Приємно було туди потрапити. Коли йшов Черкащиною, завітав у село, яке називається Пальміра. Десять років тому був у знаменитій сирійській Пальмірі, а тут — черкаська Пальміра, і я не міг пройти повз неї. Кіровоградщина сподобалася своєю природою. На Миколаївщині у мене багато друзів, два дні відпочивав біля водосховища неподалік Південноукраїнської АЕС. Одещину я люблю, а Одеса — одне з найулюбленіших моїх міст взагалі…

— Про Південну Америку розкажете?

— Це зовсім інший світ — Otro mundo! Протилежна сторона земної кулі. Там усе по-іншому: в нас день — там ніч, в нас січень — зима, а там — літня спека. Ментальність людей, сутність країн — усе зовсім інакше…

Південною Америкою я подорожував дев’ять місяців. За час перебування на материку відвідав шість країн — Аргентину, Парагвай, Бразилію, Болівію, Чилі та Перу. В Бразилії й Перу був побіжно, а от два з дев’яти місяців провів у Парагваї. Ми дуже мало знаємо про цю країну. Парагвай унікальний тим, що вже 80 років там нічого не відбувається, нічого резонансного, тому про цю країну не пишуть у пресі, її не показують у випусках міжнародних новин. Там — ні війн, ні революцій, ні переворотів, ні терактів. Люди живуть, влада їм не заважає. Багато хто плутає Парагвай з Уругваєм, але це різні країни.

У Парагваї є українська діаспора, своєрідна й навіть унікальна. Українці живуть і в сусідніх країнах: пів мільйона — в Бразилії, 250 тисяч — в Аргентині, в Парагваї їх значно менше — 12 тисяч, та, на відміну від названих країн, до Парагваю українці їхали лише впродовж трьох років — з 1936-го по 1939-й, і їхали лише з одного регіону — Волині. Там сформувалася дуже цікава українська громада, мені приємно було серед них перебувати. Я отримав натхнення, і моя майбутня книжка, яку пишу навіть зараз, під час мандрівки, щодня хоча б по абзацу, буде про життя українців у Парагваї. Це не науково-популярний жанр, у якому написані практично всі мої книжки, а художня книжка — історична повість. Я хочу на прикладі долі однієї родини відстежити історію життя українців у Парагваї впродовж 80 років. Книжку писатиму ще з півтора року. Парагвай — країна, яка надихнула мене на творчість.

Інша вельми колоритна країна — Болівія. Майже цілком індіанська, європейця там зустрінеш нечасто. Ця країна була запланована як транзитна на шляху з Парагваю до Чилі через Анди. Збирався провести там п’ять днів, але, потрапивши у Болівію, зрозумів, що цій країні треба приділити значно більше часу, і затримався на місяць. Чудова природа високогір’я Анд, краєвиди, вулкани, озеро Тітікака і народ — індіанці. Жінки у барвистому національному вбранні, носять його щодня, завжди, не для туристів, не на показ. Капелюхи від сонця, накидки, в яких переносять і дітей, і харчі, куплені на міському базарі. Болівія була для мене відкриттям.

Чилі я пройшов цілком. Від пустелі Атакама до острова Вогняна Земля. Ця країна простяглася у довжину майже на 5000 кілометрів, а найбільша її ширина — всього 250 кілометрів. Мав несподівані й непередбачувані зустрічі з тамтешніми українцями — світ таки дуже тісний. Уявіть собі, у Сантьяго я зустрів знайомого, з яким 25 років тому разом грали у футбол у Чернігові. Через чверть століття на відстані 14 тисяч кілометрів від дому ми зустрілися у столиці Чилі!

На шляху до крайньої точки на мапі Чилі були труднощі й випробування, а ще — величні й дещо суворі краєвиди. Із Пунта-Аренаса на поромі через Магелланову протоку я дістався міста Порвенір на острові Вогняна Земля, відкритому Магелланом у 1520 році. Звідти без зупинок п’ять днів їхав до Буенос-Айреса — 2800 кілометрів вісімнадцятьма машинами. А 2 грудня повернувся до Києва. У столиці спеціально затримався на один день, аби побити свій же рекорд тривалості подорожі, який на той час становив 288 днів. Тепер найбільше моє досягнення — 289 днів далеких мандрів. Загальний кілометраж, який я здолав у Південній Америці, — 22 тисячі 700 кілометрів. Із них 1140 кілометрів пройшов пішки.

— Як ви розмовляєте з місцевими в різних країнах?

— Скажу, що мовна проблема — багато в чому вигадка, стереотип, який ми самі собі придумали. Дуже корисно, збираючись до будь-якої країни, знати на її мові хоча б якусь кількість слів, фраз, виразів. Англійська мова не є універсальною, далеко не скрізь її знають і розуміють. Найкраще знати місцеві мови, звісно ж, не на розмовному рівні, а 30 — 60 основних слів: привітання, ввічливі слова, прохання, напрямки, також «спати», «їсти», «безкоштовно», «їхати» — це основні слова, а ще —числівники. Я не багатьма мовами володію, англійську знаю погано, значно краще у мене з іспанською — в голові ще свіжий мовний досвід з Південної Америки. Завжди краще вчити мову, коли потрапляєш в інше мовне середовище. Свого часу вчив і трохи знаю турецьку, в Туреччині був вісім разів, і дуже люблю цю країну. Перед відвідинами Близького Сходу вчив арабську, я ще застав довоєнну Сирію чудовою країною. Коли нема практики, знання забуваються, але залишаються в глибинах пам’яті і в потрібний момент спрацьовують. Місцевим дуже подобається, коли іноземець намагається щось сказати їхньою мовою. Навіть якщо не знаєте мови, є багато інтернаціональних слів. А ще є мова жестів, тут головне не знання мови, а добра воля людей зрозуміти одне одного.

* * *

16 вересня Олександр Волощук зателефонував мені з Вилкового, що успішно завершив мандрівку Україною з півночі на південь. Тепер автостопом, сказав, повернеться до рідного Чернігова, де вдома на нього чекає мама. Легендарні черевики зі свинячої шкіри, придбані на чернігівському базарі, витримали. Загалом вони пройшли 2300 кілометрів.

Мандрівник Олександр Волощук щиро вдячний генеральній директорці Одеської національної наукової бібліотеки Ірині Бірюковій за підтримку й гостинний прийом — зустріч із читачами в рамках культурно-просвітницького проєкту «Гендерні студії» та екскурсію залами найстарішої книгозбірні України.

Володимир ГЕНИК.

НА СВІТЛИНІ: Ірина Бірюкова вручає знаменитому мандрівникові читацький квиток.

Переглядів: 546
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua