РубрикиТема дня

Хто хазяйнуватиме на українській землі?

Існує немало легенд й оповідок про те, як Бог створював народи і наділяв їх землею та історичною долею. Не оминув Він увагою й українців: у Світовому банку еталонів зберігається зразок чорнозему, взятий саме в Україні, тобто ми маємо те, чого не мають інші, — чи не найкращу в Європі землю і на ній — селянина як втілення найкращих рис українця — роботящого трудівника, дбайливого господаря і повносправного хазяїна на своїй землі.

Тоді виникає незручне запитання: «Якщо у нас все так добре, то чому у нас все так погано?» (Ю. Шаповал).

1

Уявімо себе, шановний читачу, глядачами вистави на дві дійові особи — кредитора і позичальника.

Кредитор, звісно, висуває свої умови щодо суми, відсотків та терміну повернення позики. Позичальник, зі свого боку, намагається справити враження, що кредит йому, певна річ, бажаний, але не критично, тому висуває свої умови угоди. І якщо кредитор продовжує стояти на своєму, позичальник може висловити легкий сум з цього приводу і заявити, що зможе якось перетерпіти або звернутися до інших, і простягає руку кредиторові для прощання.

— Зачекайте, шановний! — обов’язково вигукне кредитор і піде на поступки, аби не втратити клієнта.

Але це, так би мовити, увертюра до вистави. А сама вистава починається з того, що кредитор знає про безвихідь у позичальника, що інші вже відмовили йому, — і тоді починається драматичне дійство роздягання клієнта догола.

Візьмемо, наприклад, Міжнародний валютний фонд (МВФ) — найвигіднішого, за словами урядовців, кредитора: і відсотки невеликі, й терміни повернення боргу віддалені у часі, а ще, як запевняють нас, якщо нам позичає МВФ, то це позитивний сигнал для інших кредиторів та інвесторів. Звісно, це не зовсім так, але ми вже звикли до подібних баєчок. МВФ (і не тільки він) переконався, що українська влада, від першого президента починаючи, не докладала і не докладає жодних зусиль для нарощування економічного потенціалу країни, а лише проїдає (= розкрадає) спадок Союзу, і натепер в Україні обігових коштів, окрім тих, що стягуються з громадян у вигляді податків та інших поборів, з кожним роком меншає, практично їх уже нема, тому погашення не тільки «тіла» кредитів, а й відсотків за ними стало справою проблематичною. Україна не може «висловити легкий сум» щодо кабальних умов МВФ, оскі-льки їй «нема вже куди йти» (Ф. Достоєвський): її держборг уже сягнув суми, непідйомної для країни в її нинішньому стані, і тому «висока договірна сторона» Україна погоджується на всі умови без обговорення — гроші потрібні негайно, вже сьогодні й бажано готівкою (так їх легше розкрадати, що й робиться роками), — «і нема тому почину, і краю немає» (Т. Шевченко).

2

В Україні ще залишилися деякі життєво і стратегічно важливі об’єкти, й нинішня влада готова розпродати їх будь-кому за будь-які гроші, але для міжнародного капіталу найцікавішою є українська земля, отож і висувається Україні, в обмін на черговий доларовий зашморг, безапеляційна вимога: продавайте землю. І певна група людей, котрі за фантастичної підтримки зневіреного, дезорієнтованого і зазомбованого електорату недавно стала владою, готова виконати замовлення заокеанських «благодійників» — висмикнути з-під ніг українського народу його головну й останню площину опори — україн-ську землю.

Чи усвідомлює т. зв. електорат, де він перебуває і що з ним відбувається? Чи не ображає його національну гордість ганьба, коли Україна, лідер серед експортерів соняшникової олії й зерна (чим дуже пишається влада), водночас свідомо труїть власний народ пальмовою олією, імпортує своїм «гречкосіям» ту ж гречку з Китаю, макарони lapasta з Італії (цілком вірогідно, з української пшениці), вівсяні пластівці Haferflocken з Німеччини і ще багато чого?

Що може родити українська земля? Все — від льону до рису, крім хіба що груш на вербі. Наші предки попереверталися б в домовинах, якби довідалися, що Україна імпортує картоплю — «другий хліб», більшість овочів і фруктів, у тому числі яблука(!). Наразі уряд веде перемовини з іншими країнами щодо поставок в Україну продовольства, оскі-льки вже виникли проблеми з харчуванням військовиків — і це в умовах війни!

Українці — народ оригінальний, щоб не сказати дещо інше. Візьмемо, наприклад, те ж зерно. Адже очевидно, що переробка власного збіжжя до найнайкінечнішої продукції та реалізація її на зовнішньому й внутрішньому ринках (в умовах зростаючого в світі дефіциту продовольства) обіцяє в рази більші прибутки, аніж «голе» зерно. То в чому ж справа?

Звичайно, імпорт картоплі — це ганьба для України, але... Основний виробник її у нас — це баба Катерина і тітка Фросина, котрі з весни до осені копирсають заступами свої городи, підгодовують «колорадів», сапають та підгортають, тож не можуть скласти ціни на ті кілька пудів свого врожаю, що їх годні привезти на базар, бо й справді, враховуючи всі затрати — часу та здоров’я, фізичних зусиль, вартість хімікатів, а ще вартість доставки того мішка картоплі на базар до райцентру, — дуже дорогою виходить ота картопелька... А «за бугром» вона набагато дешевша, тож на українському базарі приносить неабиякий зиск. Українець «не такий дурний», щоб клопотатися пошуками відповідного насіннєвого матеріалу, впровадженням сучасних технологій, налагоджуванням великотоварного виробництва тощо — він добре засвоїв, що спекуляція (по-сучасному — бізнес) — найнадійніший і най-швидший шлях до особистого збагачення (гасло «Жила би страна родная» йому «до фєні»). Мабуть, мав рацію С. Процюк: «Може, коли Бог створював нації, то, жартуючи, наділив українця найнеперебірливішою і найненаситнішою пелькою».

3

А що ж українці? Все ще сподіваються, що світ злагідниться і пустить нас на почесне місце, бо ми — найкращі в ньому?

Звільнившись від «імперії зла», очільники незалежної України обіцяли українцям «справжню» (=європейську) демократію. Свого часу українцям було обіцяно соціалізм, і вони клюнули на ту наживку, оскільки розуміли соціалізм як законне право переносити майно з поміщицького двору до власного. Що з того вийшло — відомо. Те ж і з демократією: «народ» сподівався отримати все обіцяне зразу й негайно, сьогодні, аби можна було зажити «як в Америці». Але ніхто не нагадав українцям, що «кожну роботу треба виконувати на всі сто» і що «це та норма практичної моралі, на якій заснована потуга Америки і якої ніколи не знала, наприклад, Україна, через що ми й сидимо там, де сидимо» (О. Бойченко). За словами Д. Співака («112 Україна»), Л. Брежнєву належать слова: «Сьогодні ми живемо так, як працювали вчора, завтра житимемо так, як працюємо сьогодні».

А й справді, як не занепадати Україні, якщо її сини і доньки «плюють» на «неньку» й горбатяться по 12—14 годин щодня, збираючи в Польщі ті ж яблука чи суниці; коли власники дипломів вітчизняних агроуніверситетів вигрібають гівняки з-під голландських корів, а дипломовані гуманітарії виносять нічні горщики та підмивають сідниці лежачим італійцям чи іспанцям? І всі вони радіють з того, що вирвалися з України, і не збираються перейматися її долею, бо клопочуться лише тим, як би перетягнути до себе рідню. Що тут скажеш? Щурі, в передчутті кораблетрощі, першими тікають з корабля. А коли над світом нависла неочікувана загроза — пандемія коронавірусу, наші «щурі» так само плюнули на країни, які дали їм притулок, і притьмом ринули в Україну, несучи із собою цю заразу до «неньки» й ігноруючи елементарними засобами безпеки, і вмить забувши, як вони ще вчора тільки й чули «працовачь, курва!», а, опинившись на батьківщині, відновили притаманні їм наглість і непослух. Поведінка «щурів» із В’єтнаму 30 березня в аеропорту «Бориспіль» — красномовне тому свідчення, як і свідчення повної імпотенції нинішньої української влади.

Тож знову запитаймо себе: чи усвідомлюємо ми, де перебуваємо і куди рухаємося? Чи й справді це про нас писав сто років тому австрійський письменник Ф. Кафка (1883—1924): «Якщо поглянути на нас просто, по-життєвому, ми перебуваємо у становищі пасажирів, що потрапили в аварію у довгому залізничному тунелі, і до того ж у такому місці, де вже не видно світла початку, а світло кінця настільки слабке, що погляд весь час шукає його і знову втрачає, і навіть в існуванні початку і кінця не можна бути впевненим»?

«Світло початку» — це ті романтичні часи, коли над Україною майоріли синьо-жовті прапори, коли «застрягало у вухах це стократно повторюване, ця хвала і слава, ці оди і панегірики» (С. Процюк): «Геть від Москви!», «Ото запануємо без москалів!»; коли, за прогнозами DeutscheBank, «серед усіх колишніх радянських республік Україна має найкращі шанси на економічний успіх» (проф.

Я. Грицак); «світло кінця» — це примарні сподівання обдурених і заздрісних українців на сите — європейське — життя у ЄС і «під парасолькою» НАТО. А поки що ми на тому місці в тунелі, — продовжимо словами проф. Я. Грицака, — де, «у порівнянні з усіма своїми сусідами, Україна має найгірші економічні показники. Донедавна гіршою була ситуація лише в Молдові. Восени 2018 р. Україна «обігнала» Молдову і була визнана найбіднішою країною Європи».

4

І тут постає ще одне питання, яке всі цнотливо оминають: а хто винен у тому, що на най-кращій у Європі землі мешкає найзлиденніший у Європі народ? Москва? Брюссель? Вашингтон?

Звісно, невістка, тобто україн-ська влада чи влади, скільки їх уже перебувало «при владі» в незалежній Україні. Але ж — і це давно відомо — кожен народ має таку владу, на яку він заслуговує, тому що сам же її й обирає. І кожного разу — вже вшосте! — український електорат затято наступає на ті ж граблі, і кожного разу держак тих грабель б’є українського виборця по лобі все дошкульніше.

Зазвичай людина, отримавши по голові, міркує, як би уникнути цього в майбутньому, але це не про українського виборця. З кожним черговим ударом по лобі він думає дедалі менше, і ці удари вже так забили йому памороки, що нарешті він обрав таку владу, яка не має ніякого стосунку до народу й української держави, хіба що номінально: наші депутати (з якогось дива — «народні») мають, крім інших, й українські паспорти. Саме ця влада виявилася покликаною до реалізації давньої мрії «цивілізованого світу» — відібрати землю у людей, які виявилися нездатними стати повноцінно цивілізованою спільнотою, натомість «справляють враження дивоглядного недодержавного утворення, яке навіть не може саме собі дати раду в цьому жорстокому й прагматичному світі» (М. Слабошпицький).

Такому стану речей є пояснення (але аж ніяк не виправдання!) — тривалий період (кілька століть!) бездержавності українського народу, причини якої досліджували багато вчених, зокрема істориків, серед яких заслуговує на увагу думка послідовного державника

В. Липинського, котрий визначив кілька причин такої історичної долі українців. Серед них — значна розбіжність між культурними і світоглядними засадами різних регіонів України. «Ментальні протиріччя між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною настільки великі, що не рахуватись з ними неможливо. Будь-які спроби механічного об’єднання України за допомогою велеречивих «соборницьких» декларацій призведуть лише до взаємного недовір’я та непорозуміння» (за: Горєлов М.Є. «Держава і цивілізація в історії України». — К., 2009). Саме такі «спроби механічного об’єднання» призвели до подій на Донбасі.

Другою причиною бездержавності В. Липинський вважав... найродючішу в Європі землю. «Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою, — писав він, — розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі організаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти» (там само). (Поведінка українських громадян під час антикоронавірусного карантину — красномовне тому свідчення). Без подолання цих «родових» вад українства вчений не бачив можливості створення суверенної держави.

Третя причина бездержавності, за В. Липинським, полягала в постійному перемішуванні рас і народів на її території. Основною прикметою українців, вважав він, «є повний брак патріотизму і ненависть до своїх власних земляків. В історії вона мала різні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької, отаманської та інтелігентської «партійної» гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії... і взаємної ворожнечі та взаємного недовір’я — серед українських низів» (там само).

Цікавою є думка В. Липинського про те, що, внаслідок специфічного геополітичного становища України, «нема мабуть більше безглуздого і більше позбавленого всякого змісту виразу, як: «чистокровний українець» — в протиставленні до інших місцевих людей — «нечистокровних». (Це ще один привід для роздумів сповідникам гасла «Україна для українців»). Автор «Листів до братів-хліборобів» робить висновок: «Залежні од нас динамічні причини нашої недержавности зводяться всі разом до одної: неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорганізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу власними силами удержати». (Необхідно нарешті визнати, що українці не «здобули» незалежність, а отримали завдяки унікальному збігу обставин, про що — іншим разом. — Б.С.).

Усе це писано сто років тому, а звучить, як репортаж із сучасного політичного шоу, коли шалена лють і палаючі ненавистю очі співрозмовників-опонентів спотворюють до відрази їхні обличчя й переконують глядача/слухача у неможливості/нереальності досягнення будь-якого компромісу, а тим паче — консенсусу, між ними, оскільки вони «принципово» не бажають чути один одного. На цьому тлі особливо чітко усвідомлюєш нещирість і лукавство недавніх вигуків П. Порошенка: «Вражаюча єдність!». Де, між ким?.. Вітчизняна історія свідчить, що українці завжди чи майже завжди були по різні сторони барикад — і в роки Хмельниччини, і під час «бунту» І. Мазепи, і в революції 1917—1920 років, і в Другій світовій війні, і під час т.зв. революцій — Помаранчевої та Гідності. Там вони залишалися і зловісної ночі із 30 на 31 березня 2020 (високосного) року...

5

А тепер — про закони і законотворчість. У процесі творення «тіла» закону варто пам’ятати таке. Мова закону, як ніяка інша, має відповідати вимогам до побудови тексту: мінімум коду — максимум інформації. Кожне речення цього тексту має бути гранично лаконічним, однозначним, як постріл, і виключати будь-які різночитання. Скажімо, зміст закону, про який ідеться, можна було б викласти в кількох абзацах, хоча б таких:

«Набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть: громадяни України; юридичні особи, в т.ч. банки, учасниками (акціонерами, членами, бенефіціарами) яких є виключно громадяни України та/або держава, та/або територіальні громади; територіальні громади; держава.

Іноземці, особи без громадянства та юридичні особи, в т.ч. банки (акціонерами, членами, бенефіціарами яких є хоча б один іноземець), а також фізичні і юридичні особи, котрі на даний момент мають проблеми з законом, не можуть бути учасниками ринку землі.

Концентрація сільськогосподарських земель в одних руках може бути: у фізичної особи — до 100 га; у юридичної особи — до 10 тис. га.

Закон вступає в силу з (...)». Крапка.

Так приблизно мав би виглядати закон, якби влада дійсно мала на меті впорядкувати земельні відносини в державі й надати їм цивілізованого системного характеру. Натомість отримуємо многослів’я, до якого зазвичай вдаються у двох випадках: коли нічого сказати по суті (таку пустопорожню балаканину можна щодня чути на телешоу) або коли є потреба приховати чи спотворити справжню мету розмови. Саме це останнє притаманне тексту закону, про який мова.

Маймо на увазі, що переважна більшість законів, які ухвалює український парламент, не є власне законами, а законами «Про внесення змін до закону...» — в нашому випадку — «…до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення». Зрозуміло, автори закону впевнені, що ніхто не буде розшукувати оті «деякі законодавчі акти» та й взагалі читати весь текст закону, бо вже очевидно, що більшість нар-депів не читають законів, за які голосують (часто вони не мають такої змоги до голосування), а що вже й казати про «простих смертних»...

6

Дискусія в суспільстві щодо земельного питання зводилася до одного: питання «обігу» чи «ринку» землі в Україні може бути предметом розгляду в парламенті лише після всенародного референдуму, який мав би дати однозначну відповідь: бути в Україні ринку землі чи ні? Влада не тільки погоджується, а й наполягає на проведенні референдуму з питання... продажу землі іноземцям, роблячи вигляд, що питання самого ринку землі вже вирішене apriori (тільки невідомо — ким). Тому провідною лінією, «ідеєю фікс» всього того законотворчого словоблуддя є нав’язувана громадянам думка, що продаж україн-ської землі іноземцям — це неминуча реальність, залишається тільки «формальність» — легітимізувати її на референдумі. А для затуманення мізків електорату в текст закону понапихано різних нісенітниць. Наприклад, у 50-кілометровій зоні державного кордону іноземцям забороняється набуття права власності на земельні ділянки (NB: по-перше, звикайте, українці, до думки, що іноземці будуть власниками вашої землі і, по-друге, нічого небезпечного в цьому не буде, бо їхні земельні ділянки розташовуватимуться не під Равою-Руською, а, скажімо, під Києвом чи Полтавою). Заборона стосується і громадян «держави-агресора» або «держави-окупанта» (тут потрібно напружити мізки: хто «агресор», а хто «окупант»?), але як бути, якщо миру з «агресором» чи «окупантом» досягнуть ще до введення в дію закону? Те саме стосується фізичних та юридичних осіб, до яких передбачені санкції; щодо осіб, котрі належать до терористичних організацій, — тут навіть дурневі зрозуміло, що такі особи мали б не землею торгувати, а сидіти за ґратами (хоча в Україні всяке може бути!), і ще чимало нісенітниць, поміж яких делікатно, «між крапельками», проштовхується право для деяких громадян володіти ділянками за межею 100 га (ініціатива П. Порошенка — хто, як не він, клопотався б цим?).

До речі, в суспільстві побутують різні думки щодо особистості нашого нинішнього президента, переважно з акцентом на слабкі сторони його державницьких рішень і дилетантство та непрофесійність його команди. Такі думки є помилковими — В. Зеленський цілком усвідомлено й цілеспрямовано здійснює те, заради чого його інтронізовано на посаду анти- і позаукраїнськими силами: завершити започатковану П. Порошенком анемізацію України як держави і встигнути перетворити її на сировинне джерело збагачення транснаціональних компаній до початку неминучого глобального голоду на планеті. Деяка крихта тих багатств, можливо, перепаде й представникам української компрадорської буржуазії, хоча більшість з них уже пограбували співвітчизників й облаштували «гніздечка» для себе та своїх прісних у комфорт-них куточках за межами України. І саме п’ятий президент доклав максимум зусиль до економічного й гуманітарного знекровлення України (кабальні умови «співробітництва» з ЄС, загравання з НАТО, т. зв. «безвіз», який започаткував процес активного обезлюднення країни, ніким і нічим не стримуваний розгул корупції, повальний грабунок держави і вивезення капіталів за кордон тощо), — все це давало підстави сподіватися, що деморалізована, знекровлена країна та її зубожіле населення не спроможуться захиститися від навального натиску міжнародних хижаків. П. Порошенко розумів, що осиротілі люди, які ще залишаться на не своїй уже землі, проклянуть не тільки того, хто посиротив їх, а і його нащадків до п’ятого коліна, тому злякався (йому є за кого боятися!) й останній акт цієї жахливої трагедії залишив на актора, котрий, за браком політичного досвіду, погодився на цю ганебну роль.

7

Хто б що не казав, але мусимо визнати, що В. Зеленський як режисер (саме як режисер, бо сценарій вистави написаний поза межами парламенту, а можливо, й України) виконав свою роботу на «відмінно», якщо взяти до уваги, скільки було списів поламано, скільки слів і часу витрачено на аргументи про небажаність, неприпустимість, погибельність для країни впровадження ринку землі сільськогосподарського призначення. Існувала реальна ймовірність виходу широких протестних мас на вулиці й попід владні установи (на що й розраховувала справжня опозиція). Однак влада вчинила так, як про це свого часу сказав Кобзар:

Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.

Бо як людям з регіонів в умовах пандемії й карантину дістатися столиці? А центру Києва? Пішки?.. Втім, розуміючи, що рано чи пізно, а таки доведеться відповідати за ухвалені закони, фракція «слуг народу» на чолі з президентом погодила «компромісний» варіант, який влаштував й опозицію (так звану. — Б.С.). «По суті, це і є пропозиції «Європейської солідарності», на яких ми відразу наполягали», — заявила Ірина Геращенко.

Розумні люди, перш ніж розпочати дискусію, домовляються про «терміни», тобто про однозначне розуміння і трактування певних дефініцій — у нашому випадку це «обіг» і «ринок» земель, тобто купівля і продаж. Ринок (за словниками) — сфера товарного обміну; в політично-економічному значенні — пропозиція і попит на товари в масштабі світового господарства (світовий, зовнішній ринок), держави (національний, внутрішній ринок) й окремого регіону (місцевий ринок). Очевидно, що ринок може існувати за наявності товару. А товар (знову ж за словниками) — це продукт праці, виготовлений для продажу, і появляється він з появою товарного виробництва. Виникає резонне запитання: а хто «виготовив», тим більше — для продажу, землю? І чи може вона бути «товаром»? Відповідь може бути лише одна: ніхто землю не виготовляв, а отже ніхто не може виставляти її на продаж. Бо, за такою логікою, можна виставити на продаж і повітря над певною земельною ділянкою, й води, які розміщені чи протікають по її поверхні. Зрештою, можна виставити на продаж якимсь марсі-анам гамузом усю планету Земля. Ринок — то ринок!

Українцям ще не раз доведеться volens-nolens звертатися до реалій колишнього Радянського Союзу, зокрема і в земельному питанні. Загальновідомо, що вирішення земельного питання в СРСР було визнане у світі найоптимальнішим, майже ідеальним, якщо таке можливе взагалі. Вся земля — вся! — належала народові (державі), але нікому особисто, й надавалася окремим суб’єктам господарювання (колгоспам, радгоспам, окремим громадянам — як присадибні ділянки, підприємствам та установам) безкоштовно в користування. «Так, система була тоталітарною, але вона підтримувала дисципліну, порядок і виробничі стосунки». А «після 1994-го: бандитизм, рекет, розвал народного господарства, розкрадання фабрик, заводів, колгоспів, бездуховність більшої частини суспільства» (І. Ніточко. «Щоб не обікрали об’єднуйтеся». — «ЧН», 26-28.03.2020).

Непродумане й незавершене розпаювання землі породило більше запитань, ніж відповідей, і навіть тих небагатьох відповідей нема й дотепер. Чому питання ставиться саме про продаж? Кому це потрібно? Чому донори України так переймаються відчуженням землі? Чому про ринок угідь найголосніше кричать ті, хто до них не має жодного стосунку? Думку селян враховано? У них ніхто й не запитував. А запитати варто хоча б тому, що, як на мене, якщо провести референдум — а він справді необхідний — і якщо запитання на ньому сформулювати чітко й однозначно (це єдина запорука його об’єктивності), то можна отримати неочікувані, навіть суперечливі результати. І підстави для таких побоювань реальні.

Заради «чистоти експерименту» потрібно було б повернути всі сільгоспугіддя у власність держави, та це вже практично неможливо: назад, як кажуть у народі, лише раки лазять. Тоді — завершити розпочате 1994-го «розпаювання» — наділити земельними ділянками всіх громадян України. Тільки за таких умов можна виносити питання на розсуд народу: як будемо хазяйнувати?

Якщо ж проводити референдум за нинішнього стану речей, то результати у будь-якому випадку будуть неминуче спотворені, бо його учасники перебуватимуть, користуючись спортивною термінологією, в «різних вагових категоріях». Візьмемо «пайовиків». Певна частина їх, колишніх колгоспників, зуміла прихопити до паю дещо з колгоспного майна й отримала можливість обробляти, крім свого власного, і паї односельців, тобто стати орендаторами або започаткувати фермерське господарство. Їхня думка на референдумі, звісно, відрізнятиметься від думки решти пайовиків, тих, хто змушений був віддати свої наділи в оренду тому ж фермеру, хоча й серед них не буде одностайності, бо значна частина їх — це ті, кому пай дістався вже в спадщину (дехто з них «хазяйнує», а багато хто, проживаючи далеко від того «паю», навіть і не бачив його), — серед них також буде різноголосся. Нарешті, частина громадян — а це чи не більшість населення України — взагалі не мають земельних наділів, тож їхні відповіді на запитання референдуму будуть позбавлені достатніх підстав — висловлювати судження про те, чого не маєш...

8

«Треба дивитися правді у вічі, а не в потилицю», — писав В. Симоненко. Тому маємо визнати, що недолуга земельна реформа» 1994 року, попри споді-вання, призвела до протилежного результату — розселянення (якщо допустима подібна калька з російського «раскрестьянивания») українського селянина («Все менше рук, що вміють сіять хліб. Все більше рук, що тягнуть все у пельку». — Л. Костенко), його збайдужілості до власної долі.

Що чекає на Україну?

Колись мій дідусь Олександр наголошував, що парубок поводиться з дівкою так, на що вона заслуговує: якщо вона приймає від нього биндочки та інші дрібнички, то це означає, що він може й руку запустити їй за пазуху, але якщо вона приймає від нього на плечі хустину, а на запаску — тканину, то лягай, дівко, і не сіпайся... Щось подібне відбувається і з Україною, яка постала перед світом в оголеному до непристойності вигляді: якщо основну частину золотовалютних резервів НБУ складають запозичення, а дві третини «дохідної» частини держбюджету — також позички, то лягай, Україно, і скидай із себе останнє — свою землю...

Наразі світ накрила велика біда — глобальна пандемія невідомого коронавірусу і, як наслідок, затяжна економічна криза. Напівживу й знесилену Україну вона вразить особливо боляче. Щоправда, висловлюються сподівання, що після таких випробувань — а може, й завдяки їм — світ радикально зміниться і стане іншим. Хоча... «Люди аж ніяк не прагнуть змінювати свої соціальні інстинкти, а тільки розширювати їх, тому основний зойк більшості — не заважайте нам жити, як ми звикли» (М. Горький).

Страшно подумати, але не виключено, що нинішнє випробування для України може стати останнім — шляхом на Голгофу: вона може впасти під тягарем свого хреста, а діти її, «плюнувши на Україну, на свій народ, на самих себе» (М. Слабченко), кинуть своїх батьків, калік та немічних односельців конати на своїй, але вже чужій землі, а самі розсмокчуться серед чужої людності й щезнуть як етнос...

Але!.. Фенікс — це не тільки міф, це, передусім, символ вічного оновлення і відродження. Бо ж відомо, що м’яке залізо стає крицею тільки після сильного розжарювання і миттєвого охолодження, тому contra spem spero на те, що

...на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
(Т. Шевченко).

Борис СТУПАК.

Переглядів: 215
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua