РубрикиБез рубрики

Про «Пацьорки», автора й Україну

Художнє в мистецтві повинно носити риси вічного.
Іван Бунін.


Нещодавно побачила світ нова книжка відомого українського письменника Геннадія Щипківського «Пацьорки» (Одеса, «Астропринт», 2020, 153 с.), яка одразу привернула увагу незвичністю і викладу подій, і своєю побудовою, порушивши як художні, так і суто теоретичні канони.

Зазвичай, взявши до рук новодрук, читач спершу знайомиться з, так би мовити, його апаратом, складниками якого є анотація, передмова, коментарі, словник важко зрозумілих слів, післямова, біографічна довідка про автора, резюме і як обов’язковий елемент — зміст. Узявши ж у руки «Пацьорки», ви цього обов’язкового елемента не знайдете. Погодьтесь, що таке трапляється нечасто. Буває, українські видавці, за прикладом зарубіжних, переносять зміст з кінця на початок книжки. Але тут його взагалі нема. Тільки дворядкова анотація, де зазначається, що «Пацьорки» — третя повість-роздум, після «Щему» і «Заполочі», в якій знову воєдино злито поезію і прозу». І хоча в анотації вказується, що «Пацьорки» — це повість-роздум, однак оте «воєдине злиття поезії і прози» у побудові цілісного твору руйнує усталене розуміння про цей літературний жанр.

Свого часу (відомий російський письменник і літературознавець) Юрій Тинянов слушно зауважив: «Виникнення нових і нових різновидів та модифікацій жанру засвідчує невпинність творчого пошуку митців, їхню здатність брати за основу «старші жанри» й формувати з них різні варіації. Постійне оновлення в координатах жанрології стимулює письменницькі інтенції, а жанрові новотвори повсякчас заповнюють лакуни літературного процесу, спонукаючи й авторів художніх творів, і читачів, і дослідників до розширення горизонту уявлень у цій сфері, до осмислення нових принципів конструювання жанрової цілісності».

Геннадій Щипківський уже робив спроби започаткувати поетичні вкраплення у свою прозу — в повістях «Щем» і «Заполоч», але робив це вкрай обережно, з поваги до теоретичних питань літератури. Та й літературознавці не завжди вчасно реагують на генеалогічну варіативність жанрових форм у творчості цього автора, внаслідок чого певні сегменти його письменницького набутку не досить глибоко прочитуються, і це не сприяє повному осягненню художньої своєрідності його творів у сучасній українській літературі, штучно й незаслужено притримуючи в межах крайової. Але, попри все, Г. Щипківський продовжує, на свій страх і ризик, дедалі впевненіше й по-своєму, вкраплювати власні поезії у прозові твори.

Ось як сам він пише про це: «Якось навесні заіскрилась думка: після повістей «Щем» і «Заполоч», на основі моєї нової поетичної збірки, продовжити ліричну оповідь, знову об’єднавши поезію і прозу в один твір». І тут же коментує своє рішення: «Бо заполоч не може бути без намистин, які зібрані в низки строф. Тому я наважився на третю повість. І вони разом склали трилогію про те, що досі хвилює мене, і роками вело дорогами життя».

Звернемо увагу на останні слова процитованого: «про те, що досі хвилює мене, і роками вело дорогами життя». І хоча у «Пацьорках» ми не знаходимо прямої вказівки на те, що за жанром цей твір належить до спогадової літератури, наведені слова, подібно до декодера, розкривають сенс задуманого: автор послідовно розповідає не свою біографію, а про те, що його «роками вело дорогами життя», а це вже значно ширше, ніж «автобіографія». Тож якщо ми зрозуміємо задум письменника саме так, то кожна прозова оповідь під певним віршем сприйматиметься не як коментар до вірша, а як один із тих тисяч кроків, з яких, власне, і складається «дорога життя» автора.

Читаючи «Пацьорки», втім, як і дві інші книжки з нової трилогії Геннадія Щипківського, виникає не менш серйозне питання (в тому числі й для розуміння тих новацій, які автор застосував у них): а чи цікаво все це молодому сучасникові? І те колишнє колгоспне село, і ті колодязні зруби, і літні косовиці?.. Чи не застаріло воно для нинішнього читача? Чи не є гальмом у його непростому осягненні сьогодення, розшматованого давнім, але завжди актуальним питанням: «Кому ж тепер живеться весело в Україні?». Бо ж сьогодення уже не потребує тієї архаїки: замість хат — котеджі, замість колодязів — водогони, а клепання коси — чи десь ще й почуєш…

Подібні думки хвилюють кожне покоління тих, хто пише. Ще Геракліт Ефеський казав, що «все плине, все змінюється» і що «не можна двічі ввійти в ту саму річку». Ліна Костенко одну зі своїх книжок так і назвала — «Річка Геракліта». Видаючи її, Оксана Пахльовська, донька письменниці, зауважила: «…шлях кожного великого художника пролягає між батальними сценами і космічним ликом Мадонни». Світ початку ХХІ століття, як і початку минулого, «позначений катаклізмами… брутальністю», але опозицію цьому чинить «митець через синтез естетики і свободи — це два виміри поета, який пробує поєднати їх різними формами мистецтва, створюючи своєрідну синергію. Вона й уособлює протистояння митця, форму його буття в часі — в цій річці Геракліта».

І коли Г. Щипківський пише: «Можливо, до нащадків дійде це, і схаменуться, тільки б не запізнилися», виникає бажання вступити з ним у дискусію й доводити, що не все так добре було раніше і не все так кепсько сьогодні. Але, одночасно, розумієш, що він не стільки допасовує песимістичні сентенції Геракліта до стану сучасного українського села, як розмірковує над тим, що ж робить людину людиною, що вона переживає й відчуває в усіх її космічних і земних вимірах. Чи й дійсно без патріархального способу життя справжня людина не відбудеться? Відповіді на свої сумніви автор шукає в глибинах тієї ж народної самобутності. Показовим у цьому сенсі є образок «Замовкнуть сущі дзвони»:

Замовкнуть сущі дзвони,
Відлуння утече,
В кутку старі ікони
Вже шашіль досіче.

На лист лягають вірші —
Заплутані слова.
Міркуємо: мудріших
Від нас — ніде нема.
 
Вночі сміються сови,
Чи з нас, чи взагалі,
Усі ми тимчасові,
Бо грішні на землі.

Батько доживав останні дні, вже не вставав, мовчав, знав, що недовго до відходу в потойбіччя. А тут десь опівночі за вікном забила крильми сова, пугутькала — аж заходилася.

Бабка била поклони перед іконами, молила Бога не забирати сина, коли ж почула, як та кричить, зайшлася слізьми, знала — прийшов край.

А сова до ранку провадила своє і замовкла, як тато відійшов у засвіти.

Через кілька літ ялина, на якій вона тієї ночі кричала, всохла, і Сашко її спиляв. А шашіль доточив старі ікони, до яких молилася бабка, й тітка Катерина, коли покидала хату, десь її поділа.

Мабуть, не всі молоді люди знають, що сова в Україні є амбівалентним (двоїстим) символом. Птах мудрості, яким вона є у світовій культурі, в українській виступає ще й символом мороку і смерті, сповіщаючи своїм зловісним і тривожним нічним криком невідворотність біди. У тому крикові люди з жахом вчувають смерть, відтак часто називають сову пугачем. За народними уявленнями, коли душа вилітає з тіла, всі птахи лякаються: лише сова спокійно спостерігає смерть, дивлячись їй прямо в очниці. Тому сова — один із найзначущіших орнітологічних символів українців.

Цей відступ я зробив для того, аби підкреслити, що пташина символіка (сова, зозуля, соловейко, жайвір, шуліка тощо) у творах Геннадія Щипківського наповнена глибоким змістом: почерпнута із прадавньої міфології, вона, пройшовши крізь призму авторського світосприйняття, набуває нових семантичних відтінків і потрактувань. На зразок дитячої англійської пісеньки «For want of a nail the shoe was lost», яку С. Маршак переклав як «Цвях і підкова», коли через відсутність у кузні цвяха було програно битву. «Причинно-наслідковий характер подій, покладений автором на українську фольклорну основу, дає нам можливість побачити те, що, судячи з багатовікового досвіду, чекатиме на нас невідворотно, як оте «пугутькання» нічної сови: помер батько — всохла ялина — на порох перетворилася ікона — потім розчинилася у часі.

Ні, не архаїка українського побуту та його трансформація хвилюють автора, а неминучий пов’язаний з цим наслідковий характер подій: не буде україн-ської мови — її заступить чужа; продамо землю, навіть з «пом’якшувальними» варіантами, — зникне поняття «рідна земля»; не пам’ятатимемо, що ми українці, — станемо манкуртами, а може, обрами… Так, принаймні, свідчить історичний досвід українського народу, від якого сьогодні мало що залишилося, й оте, що залишилося, з останніх сил бореться за своє право жити. Нехай подобу людську й матимемо, але українцями, мабуть, бути вже не зможемо, бо не буде в нас отого цвяха — стрижня, який робить українця українцем. Саме це найбільше хвилює Геннадія Щипківського. Його герої — у постійному русі. Бо саме працею кожне покоління закладає майбутнє: прадіди — для наших дідів, діди — для наших батьків, батьки — для нас, а ми — для своїх нащадків. І нитка ця не повинна перерватися, бо тоді буде біда…

Читаєш повість — і непомітно занурюєшся в дивовижну україн-ську ауру. Ауру рідного краю, рідного слова, своєї родини, ауру, яка огортає не тільки ліричним смутком, а й світлою думою про майбутнє України:

Ересіє час через решета,
Пересіє ще й через сита,
І згорить життя,
немов комета,
Упаде зірницею в жита.

А чиєсь — у золоту пшеницю,
В довговусі стиглі ячмені,
Ляже у натруджену землицю,
Богом подаровану мені.

Новий час, хочемо ми того чи ні, змінює на землі все. Він несе нам і нові слова, нові поняття; натомість інші стають архаїзмами, історизмами, і молодь, наштовхуючись на них, сприймає їх за «дивні», як-от ті ж таки «заполоч» чи «пацьорки». Та навіть у статусі «дивних» незнайомців вони продовжують жити, зачаровувати своєю непідробною красою, боротися за своє існування, можливо, не так активно — літа вже не ті, та й поспішати, чесно кажучи, нікуди — бо вони вже сама вічність, історія, яка відтворює стан нашої національної культури на різних часових етапах земного просування до безкінечності. І на цьому останньому етапі свого буття ми відчуваємо особливу потребу отого суму, який вимірюємо нашими першими почуттями любові, страждань, щастя, зради — всього того, що складає найяскравіші моменти нашого земного життя. Саме у ці хвилини суму автор і відчуває усю красу рідної землі, на якій стоїть батьківська хата, вкрита очеретом; колодязь, посаджені у дитинстві дерева округ обійстя… Вони не зникли, а набули нових обрисів, які дивують автора невпізнанністю первинної краси:

Спорожніли хати
І стежки заросли,
Одна тиша волає
До самого Бога.
А було гомінким
Колись наше село,
А тепер навіть вітер
І той околясом.
Заховалося глибше
Моє джерело.
І замовк туди шлях,
Ніби схований часом.

Так і сталося, — прозує далі автор, — як написано у цих рядках… Приїду, підійду до своєї хати, пустої, безголосої, мовчазної… Наплачуся, йду в садок, а потім межею підіймаюсь під горбок до старезної липи, обі-ймаю стовбур, притулюся лицем до нього й наче завмираю, набираючись знову сили й наснаги на цілий рік…

У молоді мої роки здавалося, що село наше вічне. А воно набрало обертів старості й тліну.

Стовбур живого дерева в українській міфології — віковічний символ буття, провідник сили рідної землі до людського серця, і саме через нього автор «набирається знову сили й наснаги на цілий рік».

Занурюючись у текст «Пацьорків», поступово розумієш, що вірші, вкраплені Геннадієм Щипківським у прозу, є не тільки об’єднуючим елементом між двома світами — духовним і реальним, а й допомагають авторові започаткувати чи й утвердити у своїй творчості асоціативну прозу.

Прозові фрагменти самі по собі не містять сюжету, але в них настільки щільна тканина асоціацій та образів, що разом з віршем вони складають єдине емоційне полотно. Подібне письмо — всотування у прозовий текст поетичних рядків — посилює, збагачує образність усього тексту.

На мою думку, ми маємо тут справу з поетичною аксесуарні-стю, тобто з орнаментуванням тексту за допомогою поетичних фрагментів, які легко вплітаються в нього й виконують функцію його оздоблення.

Завдяки асоціативному характеру прози Г. Щипківського віршовані вкраплення, насичені образністю, сприяють глибокій ліричності викладу твору, його емоційності, проступанню в уяві поетичних малюнків і контуруванню на їх підмурівку нових паралелей. Знайомитися з такою прозою не просто естетичне задоволення — це, водночас, і природний процес духовного вкорінення в рідну землю, злиття людського кровообігу із сокорухом віковічних дерев в одну систему живлення.

І ще. Віршовані фрагменти, задаючи лейтмотивний ритм оповіді та впливаючи на прозове оточення, сприяють наближенню всього твору до законів поетичної мови.

Пошуки Геннадія Щипківського нових елементів жанру багато в чому нагадують такі ж спроби Івана Буніна. Маю передусім на увазі його роман «Життя Арсеньєва» — як підсумок багаторічних пошуків письменника в сфері ліризованої прози, руху до синтезу форм простору й часу, поетизації всього арсеналу художніх засобів — від загальної композиції до особливостей мови. Чому взяв для порівняння роман І. Буніна? Тому, що ця книга, написана автором на схилі літ, містить головне — спогад про батьківщину і про любов, яка головує над забуттям. А ще тому, що в ній є такі слова:

«Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи…

«Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гpiє, вітер вiє на степу козачім...». Це Шевченко, — абсолютно геніальний поет!

Прекрасніше за Малоросію нема країни у світі».

Подібну позицію ми простежуємо і в «Пацьорках» Геннадія Щипківського: і в образі рідної землі — «Яка красива наша земля», з якою автор відчуває свою кровну близькість, і в образі коханої Мавки, який цілісно проходить через усю книжку: «Повій калиновим вогнем, / Ти, осене, ще не остання! / Нехай і я згорю живцем / У вирі чистого кохання. / Його давно в собі несу, / Як вишукані самоцвіти…/ І п’ю, і п’ю твою красу, / І щось не можу захмеліти.

Це те, що тримає в житті й надихає на творчість. Воно постійно зі мною, і в будні, й у свята, весь час. По ньому звіряю свою душу».

А далі Іван Бунін пише: «І головне те, що у неї (Малоросії) тепер уже нема історії, — її історичне життя давно і назавжди закінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, — якась позачасовість. Від цього я просто у захваті».

Я вірю у щирість слів І. Буніна про його захват від втраченої Україною державності й не дивуюся тому. Як не дивуюся багатьом відомим вихідцям з України, котрі, перетворившись на «великоросів», стали пропагандистами казково-міфічної, а не багатостраждальної України, в якої силою було забрано її державність, і яку Тарас Шевченко назвав «не нашою своєю землею».

Іван Бунін — свідок того, про що нас застерігає автор «Пацьорків». І якщо ви не хочете вірити українському письменникові, повірте І. Буніну — він це вже бачив на власні очі.

Мудре українське прислів’я каже: «У житті — як на довгій ниві». І справді, у житті буває по-всякому. Але найтрагічніше з людиною трапляється тоді, коли вона відступає від Божого дороговказу — Заповідей і намагається здолати шлях манівцями. Що ж, можливо, так і зручні-ше, і швидше, і вигідніше, але, знаємо напевне, душу при цьому не загартуєш, і в чистоті не вбережеш — обов’язково заляпаєшся. Й коли ми читаємо завершальні рядки «Пацьорків»: «Не торгував своїм сумлінням / У найчорніші навіть дні. / Навік прив’язаний корінням / До материзни, до землі.

У житті так і було. Ніхто не зміг закинути мені, що одне думав, а робив зовсім інше», — розуміємо, яка то велика робота, коли в ім’я й на благо своєї землі людина поборює життєві спокуси, щоб не заплямувати своїми слабкостями гідність рідної неньки — України. Про це й книжка.

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.

Авторка обкладинки — художниця
Лариса ДЕМ’ЯНИШИНА.

Переглядів: 198
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua