РубрикиБез рубрики

Валентина СИДОРУК. Твори

Анекдотник

Здається, Микола народився для анекдотів: хитрувато-добродушний вираз обличчя, відстовбурчені вуха, ніс-картоплина. Ще й не починає розказувати, а слухачі сміються. Де збереться гурт, там чути регіт. Хто там і нашкребе в пам’я-ті який анекдот, а Микола сипле і сипле їх, мов із рукава. Видавши чергову порцію гумору, сидить статечний і серйозний, погладжуючи вуса.

Сьогодні Скорики чекають гостей. Жінка Галя наставляє чоловіка:

— Ти ж, дивись, про тещу анекдотів не розказуй. Досить мені вже слухати, як ви гавкаєтесь.

— На своїх не гавкають, зі своїми лаються, — глибокодумно каже чоловік, піднявши пальця вгору.

— Ти хочеш, щоб у мами тиск піднявся?

Микола пригорнув дружину, воркітливо промовив:

— Тоді я про тебе розказуватиму, люба…

— Розказуй, розказуй… Я й про тебе знаю анекдоти.

Запишавшись, проходить на кухню теща. Так пишається ще з позавчора: ображається. Вони з кумом на кухні пили пиво — тари-бари, ну й без анекдотів не обійшлося. Правда, кум жалівся перед тим на безлад у своїй сім’ї.

— А моя хата — правдивий рай, — прорік Микола. — Я — Адам, жінка — Єва, а теща — змія.

Теща в цей час не дрімала, сиділа у ванній і підслуховувала. На останніх словах вискочила, як обпечена, й закричала:

— Не знаєш про рай нічого, то й мовчи! Там був змій, що звабив Єву! Якраз, як і ти, гемонська твоя душа!

Після цього, демонстративно охаючи, вляглася на дивані й стала чекати дочку.

— Бачив? — спитав Микола, розгризаючи тараньку. — Содом і Гоморра! Аякже, в нас усе по-біблейному…

Грюкнули двері — прийшла Галина. Теща заохала голосніше. Дочка кинулась до неї:

— Мамо, вам погано?

Взяла тонометр, почала міряти тиск. Одержавши результат, полегшено зітхнула:

— Нормально.

— Як нормально, коли мене тіпає?! Знов той гаспид…

— Ясно, — сказала дочка, — знов анекдоти винні…

— Не анекдоти, дочко, а твій чоловічок. Доки ж це буде?! Ви смерті моєї хочете!

— Мамо, йдіть, будь ласка, в свою кімнату.

— Ой, людоньки, виганяють діти з хати! Отака шана мені на старості!

Охаючи й жаліючись сама собі, жінка врешті так грюкнула дверима своєї кімнати, аж штукатурка посипалася в коридорі. Дочка важко зітхнула й пішла на кухню. Відчиняючи двері, почула балаканину чоловіка:

— До речі, про шану. Розмовляють дві сусідки. Одна питає: — Шанує вас зять? — Ще й як! Вчора сказав, щоб і ноги моєї на порозі не було: мабуть, на руках заноситиме до хати.

Галя привіталася з кумом і накинулася на чоловіка:

— Скільки можна тобі казати: не дратуй маму тими анекдотами!

— Галочко, та я що… Я ж нічого такого, розказую тільки те, що народ придумав.

— Народ… Ми ж не чуємо інтонації народу, а ти ж як скажеш так єхидненько… От післязавтра будуть гості — щоб мені жодного анекдоту про тещу!

— Добре, Галюню, — поцілував жінку в щічку.

Вона подобріла і взялася смакувати таранькою.

Й от у хаті Скориків — іменини. Галині — сорок. Вона — схвильована, рум’яна, в модній бордовій сукні — схожа на троянду. А хто її народив, виростив, таку красуню? Звичайно, мати. Тож і крутиться вона коло гостей, змушуючи іменинницю носити тарілки з кухні. Вже й випили за матір іменинниці, вже й сама тост проголосила за дочку, а все не встає із-за столу, поправляючи пишну зачі-ску, ради якої сьогодні півдня просиділа в перукарні замість того, щоб допомогти дочці на кухні.

— Пасує та зачіска їй, як корові сідло, — коментує Микола кумові, який сидить поруч.

Нарешті за столом — перерва: дехто пішов на перекур, жінки допомагають господині порядкувати, а любителі анекдотів гуртуються біля Миколи. Той скорбно зітхає й починає:

— Зустрічаються два одесити. Один каже: — Ох, Жоро! Якби ти знав, як це тяжко — втратити жінку. — Знаю, Адаме, знаю! Практично неможливо…

Галина мимохідь прислухається до того, що розказує чоловік. Той веде далі:

— Івана питають: — Що ти будеш робити, як на жінку тигр нападе? — Сам напав, сам хай і захищається.

— Так, да? — шипить Галя й сідає до гурту. Починає розказувати:

— Чоловік напідпитку приводить друга до себе додому. Всі сплять. Він показує квартиру: — Це моя вітальня, це спальня, це — наше ліжко. Ось спить моя дружина, а це поряд з нею — я…

— Галю, — знічено мовить Микола. Трохи далі сумно зітхає й каже:

— Доведеться на політичні теми переходити…

П’янички

Іде п’яна парочка, тримаючись за руки. Носи червоні, але посміхаються, щасливі…

Вона віддано заглядає йому в очі, притискаючи потерту сумочку до грудей. Немилосердний шар пудри на обличчі не може приховати хронічного діагнозу.

Він однією рукою тримає подругу, а другою розмахує, намагаючись допомогти собі в розповіді. Герой — що й казати! Неслухняний язик заплітається, виштовхуючи окремі слова-вигуки, та він старається, намагається вразити подругу. Ось він перед нею — такий сміливий, сильний, удатний, яким мріяв стати, либонь, ще в дитинстві. В каламутному погляді подруги він бачить захоплення — і старається ще більше…

Чому притягує погляд ця парочка? Чи то цікаві природністю інстинктів? Чи то трагедією нездійснених надій і сподівань? Чи то слабкими паростками світлих почуттів, що пробиваються крізь хміль?

Підходять до лотка з морозивом

— Хоч мороженого, хоч? — допитується він у подруги. Та несміливо киває. Ухажор рвійно кидається до продавця, оминувши чергу. Когось штовхнув, комусь наступив на ногу.

— Куди лізеш, п’янидло? — підніс кулака йому під ніс кремезний чолов’яга.

— Шо? Я… Та я… — піднімає худенькі руки, погрожуючи. Чолов’яга знічев’я штовхає «героя» — і той падає на доріжку. Подруга кидається до нього, допомагає піднятися, обтрушує й обтрушує його затертий піджак.

— Нічо…Нічо… — заспокоює її чоловік і веде туди, де наливають. Там замовляє:

— Два по сто!

Старанно рахує зім’яті папірці, вигрібає з кишені всі копійки — і врешті радісно вигукує:

— Тут ще й на морожене вистачить!

Трепетно бере пластмасові стаканчики з цінною рідиною, запрошує подругу за столик:

— А шо, маєм право… Празник…

Піднімає стаканчик, проголошує:

— За тебе!

Вона взяла стаканчик, ніжно відвела мізинець і перехилила. Та ні… Половинку лишила, як відміряла. Подала йому:

— Пий.

Він вражено подивився на неї й раптом заплакав:

— Яка жінка!.. Яка людина! Хіба ж у моєї колишньої таке добре серце? Де там! Сичала, як та зміюка, не давала випити…

Схопив стаканчик і одним махом випив. Узяв за руку подругу й попрямував до морозива:

— Щас… Щас… Морожене…

Жінка зупинила його, зашепотіла:

— Нащо нам те морожене, давай підемо до Людки, вона в долг нам наллє…

Він ошелешено дивився на неї:

— Ну ти й маладєц!

Беруться за руки і йдуть по доріжці. Раптом вона вигукнула:

— Морожене!

На доріжці лежало морозиво в шоколаді. Хитаючись, він нахилився й підняв солодке диво:

— Диви, тільки раз укушене!

Урочисто подав його жінці. Та взяла й, заплющивши очі, лизнула. Він замилувано дивиться на неї:

— Клас, да?! Їж, їж…

Поласувавши якусь мить морозивом, вона нагадала:

— Побігли, а то Людка збиралася в Одесу!

Вони заметушилися й, хитаючись, рушили з парку. Ось і проїжджа частина. Жінка затрималася, щоб лизнути ще раз солодке диво.

— Бігом! За мною! — крикнув чоловік і ступив на дорогу.

За секунду — несамовитий скрип гальм, жіночий скрик. Що? Що? Вона стояла, не в змозі рушити з місця, в широко розплющених очах застиг жах. Морозиво, затиснуте в руці, стікало й капало на землю. Ступила крок до закривавленого тіла, опустилась перед ним на коліна. Не чула людського гомону, не розуміла нічого. Упала на тіло коханого й затихла…

Коли прибула міліція й машина «швидкої допомоги», хотіли її підвести. Торкнули за плече — тіло було бездиханним. В руці жінка міцно стискала паличку від морозива…

Листи з інтернату

Страшна новина струсила весь інтернат: загинув Павлик Захарченко. Від електричного струму. З ним був Володька Решетняк — його товариш. Тепер міліція з інтернату не вилазить, по черзі допитують усіх. Незвична тиша заполонила будинок, всі розмовляють трохи не пошепки. Директор у лікарні, вихователь, яка чергувала в ту фатальну ніч, щодня на допитах, сторож — на підписці про невиїзд. З Володькою взагалі неможливо розмовляти: плаче, заїкається. Та все-таки випитали в нього, що Павлика надоумив залізти на електричний стовп Жорка Кривий із місцевих. Хвалився, що в нього завжди гроші є, бо здає кольорові метали. А Павлику треба були гроші, тож і поліз, щоб одрізати дроти. Він із настанням літа хотів тікати з інтернату, щоб розшукати маму.

…Мама приїхала в день похорону сина. Жалюгідна істота — худюща, розпатлана; коротенька спідничка ледь прикриває чи то ноги, чи два сині патички. Тремтячими руками все стягувала поли старої кофтини. «Наркоманка…» — прошелестіло в натовпі.

Коли побачила сина, страшні ридання струсили її немічне тіло, цілувала його й намагалася обняти, поки й не сповзла на землю. Її підхопив фельдшер і заходився надавати необхідну допомогу.

В цю мить поміж учителями пробіг легкий шумок, і всі побачили, як Вітька Левченко подає завучу якийсь пакет. Те завважив міліціонер, і незабаром пакет був у його руках. Всі кинулись до Вітьки: що то? «Павликова заничка, — розповів той. — Я приблизно знав, де він ховає свої речі, а сьогодні знайшов…». Усі погляди звернулися до міліціонера, який тримав у руках пакет. Тільки коли поховали Павлика, пообідали за його душеньку, міліціонер покликав його маму в кабінет і мовчки поклав перед нею затерті листочки в клітинку. «Це вам…» — сказав і вийшов з кабінету.

Жінка поволі розгорнула перший листок. Ударило в груди:

«Дорога мамочко! Шлю тобі свій гарячий привіт… Ти мені вчора снилася: така гарна. Тільки я забув, якого кольору в тебе волосся. Цілий день сьогодні згадував — так і не згадав. Я тебе дуже чекав, мамочко, на мій день народження. Ти, мабуть, не могла зовсім до мене приїхати. Може, тебе з роботи не відпустили, а може, ти захворіла? Зізнаюсь, я навіть хотів утекти — не надовго, ні, просто подивитися, що в тебе все добре, що ти здорова — і назад. Так Вітька Левченко видав мене виховательці. Цей Вітька взагалі вредний: сміявся з мене, коли я бігав до воріт тебе зустрі-чати, каже: «Давай, давай, твоя мамаша вже й забула, як тебе звати». А ти приїдь до мене, мамочко, щоб я йому сказав, що він брехав. Може, в тебе грошей нема? Не переживай, я тобі трохи дам. Мені на день народження двірник гривню дав, я йому допомагаю прибирати…Може, хоч напишеш?».

Хлипаючи, жінка шепотіла: «Потвора… я потвора…».

Тремтячими руками розгорнула другий листок, витерла рукавом обличчя й почала читати:

«Дорога мамочко! Недавно в день захисту дітей у нас ціле свято було. Депутат один навіз подарунків, цукерок, а Свєтка ляпнула йому, що я збираю гроші мамі на дорогу. То він дав мені п’ять гривень, ще й картуз подарував класний. А після того вєрующі якісь приїжджали, то нічого смачного не привезли, тільки хрестили нас.

Мамочко, чи помагає тобі дядько Льоня? Мені снилося, як ми втрьох каталися на каруселях у парку. Пам’ятаєш?

Приїжджай, мамо, забери мене хоч на два дні додому. Чекаю…

Так хочу обняти тебе…

Твій син Павло».

Жінка шепотіла неслухняними губами: «Прости, синочку… Прости…». Рука потягнулася за третім листочком.

«Здрастуй, мамочко! Я так хочу тебе побачити, що вже й готовий утекти з інтернату. Ти не думай, мамочко, я вчуся добре, люблю читати, майструю з учителем праці. Він каже, що в мене руки золоті. Я тобі, мамо, всі крани відремонтую, навіть табуретку зроблю — я вмію.

У мене є в кущах потаємне місце, де я складаю листи до тебе. Мабуть, і гроші там заховаю, бо в спальні стибрять…

До побачення, дорога мамочко! Жду отвєта, як соловей лєта!

Твій син Павло».

Жінка впала головою на стіл і затихла. Поруч лежали ще три непрочитаних листи…

Переглядів: 298
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua