РубрикиБез рубрики

Про час і про нього, Валентина Мороза

Цими днями вшановуємо пам’ять прекрасного поета і витонченої душі людини Валентина Леонідовича Мороза (31.01.1938 — 30.01.2013).

Стараннями, передусім, його музи і дружини — Ірини Олексіївни Меліхової — щойно вийшло друге, доповнене, видання спогадів про знаного майстра слова — «Я міст до тебе, Україно…».

Пропонуємо вашій увазі один з опублікованих у цій книжці споминів про великого українця, славного одесита, поета-шістдесятника з душею — «як пташка на долоні» Валентина Мороза.

Якщо вам доведеться їхати по автобану Одеса — Київ (який він не є, а все-таки автобан — кращих поки що у нас в Україні нема), і коли проминете Любаші-вку, Криве Озеро і вже будете наближатися до мосту через Південний Буг, то знайте, що кілометрів десь за 15 від того мосту, вниз по річці, на її лівому березі знаходиться село Люшнювате. З правого берега до того села дістатися непросто — треба мати неабиякі нерви, щоб провести машину по вузькому та низькому, що достає води, понтонному мосту, побудованому ще в 1941 році німцями, — вони по ньому переправляли військову техні-ку на Східний фронт.

У багатьох довідниках засвідчено, що Валентин Мороз, про якого йтиме мова у цих спогадах, народився саме в цьому селі. Це помилкове твердження, бо насправді він народився в Кірово-граді за три роки до війни.

Батько — Леонід Мороз, офіцер Червоної армії, на початку 1930-х закінчив Полтавське артилерійське училище і був направлений у військову частину, що стояла в Кіровограді. Військові казарми розташовані поруч з педагогічним інститутом, завдяки чому молоді лейтенанти, які прибували у військову частину, швидко знаходили собі пару, бо всі найкращі — найкрасивіші, найвихованіші і до того ж найосвіченіші! — наречені вчилися поряд, у педагогічному інституті. Ось і вподобав молодий лейтенант студентку природничого факультету Катерину Змієнко. Чекав її зимовими вечорами під вікнами студентського гуртожитку, і подруги, щоб повідомити Катерину про ті його чекання, наспівували «Ой мороз, мороз, не морозь меня…».

Одружилися перед голодоморним 1933 роком. Голод, щоправда, обійшов офіцерську родину. Жили у злагоді й любові. Одні за одним народжувалися діти. Валентин — середній. Незадовго до початку війни Леоніда Мороза, тоді вже старшого політрука артилерійського полку, перевели у Самбір, містечко під самісіньким західним кордоном. 22 червня 1941-го, вранці, зателефонував із військової частини: «Катя! Війна! Збирай дітей, вас ешелоном будуть вивозити». На щастя, Катя зі своїми трьома дітьми, одному з яких ще не було й двох років, була не сама, бо якраз на відпустку у гості приїхала її сестра Марія, котра закінчила географічний факультет Одеського педагогічного інституту і вже рік відпрацювала у Люшнюватській школі. У гості до дочки й онуків приїхала також мати — Марія Йосипівна. Втрьох легше було доглядати у дорозі за дітьми. Тож виїжджали шестеро. Тільки відійшов поїзд, як у місто ввійшли німці.

У дорозі їх неодноразово бомбардували. Оголошувалася тривога, всі, хто був у поїзді, в тому числі й дві молоді жінки з бабусею і трьома дітьми, одне з яких ще зовсім маленьке, покидали вагони і ховалися в житах — лежали на землі, зіщулившись і здригаючись від розриву бомб.

Більше місяця добиралися до Казахстану. Біженців поселили у невеличкому селі, загубленому в безкрайньому «степу далекім за Уралом» — тут навіть школи не було. Але Марія, проявивши неабиякий організаційний талант, добилася, щоб школу відкрили. І сама ж очолила її. Через багато років Валентин Мороз, тоді вже студент Одеського університету, прибуде разом із однокурсниками у казахстанські степи збирати врожай на щойно піднятій цілині.

Зразу ж після звільнення Кіровограда всі шестеро поверну-лися назад. Але будинок, де раніше була квартира Леоніда Мороза, був зруйнований, проте, навіть якби він і вцілів, то невідомо, чи змогла б у ньому поселитися Катерина з її невизначе-ним статусом, бо ще в Казахстані вона отримала повідомлення, що її чоловік пропав безвісті. Жити не було де, тому й опинилися всі шестеро в селі Люшнювате. Тут Марія, тепер уже Марія Яківна, була призначена дирек-тором школи і працювала на цій посаді до 1960 року, допоки не вийшла на пенсію. І досі її згадують у селі добрим словом, бо за час її директорування шко-ла стала зразковою не лише в районі, а й в області.

Катерина Яківна працювала у цій школі викладачем хімії і біології. І теж залишила про себе якнайкращу пам’ять. Багато зусиль поклала на те, щоб дізнатися про долю свого чоловіка. Оббивала пороги у військкоматах, писала листи із запитами, аж нарешті їй вдалося зустрітися з кількома уцілілими однополчанами свого чоловіка. Від них дізналася, що полк у ті перші дні був розбитий, і її чоловік загинув смертю героя.

Люшнюватська школа, як і більшість сільських шкіл у нас в Україні, стояла у саду. І хата, в якій жила учительська родина, теж стояла у яблуневому саду. У палі-саднику з весни до пізньої осені буяли квіти — Катерина Яківна як біолог постійно їх доглядала та й дітей привчала до цього.

Здається, Йосип Бродський написав, що, якщо випало в імперії народитися, то краще жити в глухій провінції на березі моря. Переінакшу ці слова таким чином: якщо вже тобі випало жити в українському степовому селі, то бажано, щоб воно розляглося біля річки. А Південний Буг — річка знаменита. Перед селом вона спокійна, вода піднімається перед порогами, як перед греблею, а далі — шумний вир, спричинений гранітними брилами — те місце так і називається: «Шум». Посеред річки — острови. Уявляєте, як хлопчикові, який уже перечитав у сільській бібліотеці чи не половину наявних у ній книг і добре знає, хто такий Робінзон Крузо, кортить якось добратися до одного із тих островів і побути там хоча б до вечора…

Цими десятьма роками проживання у прибузькому селі доля немовби нагородила Валентина за поневіряння та труднощі воєн-ної пори. Відсутність батька, звичайно ж, є невиліковною травмою. Але любов матері й опіка рідної тітки, котру називали другою мамою, була настільки турботливою, що це певною мірою компенсувало втрату.

А ще — особлива атмосфера сім’ї сільських учителів, де шанувалася книжка, гарне слово, висока, справжня моральність.

А ще й Південний Буг, який тут, біля села, ніколи не замерзав, лише шумів, розбиваючись об пороги, а там, вище по течії, перед порогами, замерзав, і школярі, розчистивши на ньому сніг, ковзали по льоду аж до місячної ночі. Потім по скрипучому снігу поверталися шумною ватагою у село, що світило до них жовтавими вогниками замерзлих вікон.

А ще — березневий льодохід, коли піднімалася вода і несла льодяні брили, кидала їх з гуркотом на пороги, і тут вони нагромаджувалися, немов намагалися зупинити могутній плин ріки. І все це спостерігали школярі, котрі стояли в гуркоті, у запахах весняної води і свіжого чорнозему, який уже нагрівався під весняним сонцем.

А ще — літо, канікули, чистий білий пісок заплави, прозора вода, купання досхочу, поїздки на велосипедах далеко у степ, де синій простір горизонту сходиться полями жовтіючої пшениці, де якийсь особливий спокій і особлива тиша, на тлі якої слухаєш-не наслухаєшся співу жайворонка.

А ще — осінь, коли із саду пахне зів’ялим листям, чорнобривцями, спілими яблуками. А вночі чутно, як яблука падають «тепло і глухо».

А ще — перша дитяча закоханість і перші вірші, присвячені їй, але їх нікому не показує, а показує інші, ті, які можна читати і навіть послати в районну газету, а потім з нетерпінням чекати, коли ж нарешті їх надрукують…

Ні, Південний Буг — особлива річка. Згадую деяких своїх одеських друзів та знайомих, тих, хто вчився на філологічному факультеті, а потім став поетом чи прозаїком, і майже всі вони були з берегів цієї річки — Анатолій Качан, Олекса Різників, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Микола Палієнко…

Закінчивши семирічку в Люшнюватому, Валентин переїхав до Одеси, де жила його тітка, — тут здобував середню освіту. Але, знову ж таки, на канікулах повертався у рідне село. І навіть коли у цьому селі вже нікого із рідних не залишилося, він постійно сюди приїздив. І тоді в селі в усіх публі-чних місцях з’являлися оголошення: «Сьогодні у клубі відбудеться зустріч з нашим земляком, поетом…». І люди надвечір збиралися з усього села, слухали вірші у виконанні автора, й у відповідь учасники місцевої самодіяльності співали під баян пісні і теж читали його, Валентина, вірші…

Філологічний факультет Одеського університету почав набувати своєї навчально-наукової сили та популярності в часи хрущовської відлиги. Шістдесятники — це не лише відоме гроно талановитих поетів, прозаїків, кінорежисерів та живописців, імена яких є знаковими для епохи другої половини 50-х — першої половини 60-х років. Але всі, хто навчався у цей час, теж були ними, шістдесятниками, вони дихнули озонового повітря свободи і стали іншими. Назавжди іншими. Вони погано пристосовувалися до нових, уже інших часів, коли того озонового повітря забракло і від них вимагалося стати пристосуванцями. І якщо хтось із них не витримував, ставав конформістом, то все це дуже часто робилося для «недремлющого ока». Насправді десь у глибині душі і свідомості недоторканим залишалося те, неубієнне, що зберігалося ще зі студентських «шістдесятницьких» років.

Одеський філфак кінця п’ятдесятих — початку шістдесятих був особливим серед усіх інших університетських філфаків України. Пояснюється це різними чинниками. Тут і особливе одеське повітря, ще не зіпсоване духом гендлярства і цинізму, котре особливо проявиться в дев’яностих і нульових — у часи нашого доморощеного дикого капіталізму. Й одеське КДБ не проявляло такої уваги до гуманітаріїв університету, як робило це у Львові та в Києві. (Пам’я-таю, як Андрій Малишко, виступаючи в 1963 році перед студентами філфаку в 24-й аудиторії навчального корпусу, що на Маяковського, 7, говорив буквально таке: «У вас тут якісь світлі, відкриті люди, а не те, що в Київському університеті — там усі ходять перелякані, похмурі, як тіні»). Але головний чинник, котрий робив тогочасний філфак Одеського університету елітарним навчальним закладом, визначався особливим складом викладачів. Вони — це переважно чоловіки середніх років, котрі офіцерами, і то переважно старшими, майорами та підполковниками, повернулися з фронтів, захищали кандидатські і, як для того часу, дуже швидко докторські дисертації. Іван Дузь, Григорій В’язовський, Михайло Левченко, Петро Маркушевський. Поряд з ними — дещо старший Андрій Недзвідський. Була і молодша зміна — Василь Фащенко, Наталя Кузякіна. Остання справляла на всіх якнайкраще враження і назавжди залишилася в пам’яті тогочасних студентів. На жаль, викладала на факультеті короткий час, переїхала до Києва, але й там не затрималась і, з метою уникнути переслідувань за те, що не тільки повернула українцям ім’я репресованого Миколи Куліша, а й розкрила геніальність його драматургічного письма, була вимушена виїхати в Ленінград.

Колишні офіцери, увінчані бойовими орденами, виявилися безстрашними. Якщо і прогиналися, то тільки для виду, все ж таки вони уміли зберігати свою гідність — були особистостями.

Й ще одним відрізнявся одеський філфак — у ньому навчалося багато хлопців. Настільки багато, що традиційну естафету з бігу по вулицях Одеси на приз університетської газети «За наукові кадри» кілька років підряд вигравала команда філфаку. Вигравала у команд фізиків-математиків, істориків, геологів — факультетів переважно чоловічих. Пам’ятаю, ще на першому курсі, було це у травні 1961 року, я, неодноразовий чемпіон зі спринтерського бігу серед учнів Цебриківського району, що на Одещині (той район був ліквідований під час чергової хрущовської реформи), мчав з естафетною паличкою по Приморському бульвару, щоб навпроти Лондонського готелю передати її якомусь п’ятикурснику — ним, як дізнався пізніше, був Анатолій Глущак, зараз відомий журналіст, поет і перекладач.

Хлопців було багато через те, що Одеський філфак, мов магнітом, притягував з Поділля, херсонських та кіровоградських степів, і навіть з більш віддалених регіонів, наприклад, з Лівобережжя, юнаків, котрі тягнулися до слова. У ранці кожного з них замість генеральського жезла лежав жезл чи то поета, чи прозаїка, чи журналіста. То був час, коли проминали останні десятиліття «золотого віку» філологічної освіти. У 70-х роках почнеться «телевізійна ера», література почне стрімко втрачати свій статус «королеви мистецтв», зміняться цінності, й учні середніх шкіл вже не змагатимуться у якнайкращому написанні творів з літератури, і багато з них, схильних до гуманітаристики, вибиратимуть інші орієнтири. І прийдуть часи, коли хлопців на філфаках буде обмаль, і стануть вони якимись іншими, бо вже не носитимуть у своїх рюкзаках ніяких жезлів…

Коли у 1960 році я став студентом філфаку (причина цього — на щастя чи на свою біду перечитав чи не всі книжки сільської бібліотеки і від того у моєму рюкзаку, з яким приїхав в Одесу, вже лежав «письменницький» жезл), то зразу ж почув від старшокурсників кілька прізвищ колишніх випускників, які вони постійно повторювали. І те, з якою шанобливістю вони це робили (мовляв, були ж студенти в наш час, не те, що ви, першокурсники…), відчувалося, що йшлося про імена культові, майже легендарні. І найчастіше згадувалися імена двох Морозів — Валентина і Віктора.

Й ось, нарешті, я побачив одного з них — Валентина.

Було це навесні 1961 року, коли стараннями декана факультету Івана Дузя проводилася, без перебільшення, грандіозна наукова конференція, присвячена Павлу Тичині. Вся Одеса, вважай, була піднята на ноги. Зустріч почесного гостя на залізничному вокзалі, кавалькада «Волг», переповнений актовий зал університету, представлення науковців, котрі з’їхалися з усієї Радянської України сказати своє мудре слово про автора вірша «Партія веде». Павло Григорович, дещо знічений такою увагою, сидів у президії між секретарем обкому та ректором університету. І постійно підносив до губ склянку з водою — видно, його висушував той клятий цукровий діабет, яким він хворів в останні роки життя.

У програмі конференції — зустріч поета-класика з членами літературної студії. Вона відбувалася у Будинку вчених — у розкішному колишньому графському палаці, що на вулиці Сабанєїв міст. На другому поверсі, у залі із величезними дзеркалами та картинами у важких позолочених рамах, зібралися колишні й теперішні члени університетської літературної студії. Сивочолий поет сидів окремо, трохи збоку від того місця, на яке один за одним виходили університетські поети, щоб прочитати свої твори. Слухав зосереджено, дивився кудись в одну точку, і коли черговий поет закінчував свій виступ, приставав з легким поклоном зі свого майже імператорського крісла й тихо промовляв «дякую». Й ось оголошено: свої поезії читає Валентин Мороз. Я напружився, почувши це уже добре відоме мені ім’я. Середній зріст, великі окуляри, густе чорне волосся. Прочитав одну поезію, другу. Метр слухав і продовжував дивитися задумливо в одну точку. Але коли зазвучали перші рядки

Чорт його знає,
чим пахне солома:
Полем чи вітром
з далекого дому,

Павло Григорович ледь здригнувся і швидко глянув на Валентина. А він продовжував:

Чи українським
п’янким чебрецем…
Ляжеш, зариєшся
в неї лицем,
Тіло розправиш —
і зникне утома…
Чорт його знає,
чим пахне солома!

У своєму заключному слові Павло Григорович багато дякував університетським поетам, але їхні твори не аналізував, мабуть, через свою знамениту делікатність не хотів говорити якісь прикрощі. Проте, похвалив Морозів вірш. Очевидно, рядок «Чорт його знає, чим пахне солома…» викликав у нього далекий спогад, коли він, 16-річний поет, запитував у своїй знаменитій поезії: «Ви знаєте, як липа шелестить…».

А для мене той Морозів вірш залишився знаком певної епохи, коли «піднімалася цілина», коли з радіо майже щодня з комсомольським завзяттям лунало «Едем мы, друзья, в дальние края, станем новосёлами и ты, и я…», коли студентів Одеського університету на три місяці вивозили в казахстанські степи для збирання врожаю, і де для нього, Валентина, щойно відмолочена солома немов євшан-зілля запахла рідним степом, його пшеничними полями та чебрецем, що проростав на схилах Південного Бугу.

Пізніше познайомилися ближче. До дрібниць запам’яталися перші й останні відвідини квартири Валентина Мороза. Він передав через Володимира Яворівського: приходьте, у мене будуть цікаві люди. Ними виявилися гості з Києва — Василь Стус і Лесь Танюк. Запам’яталась якась підкреслена інтелігентність тієї зустрічі. Сухе вино, цукерки, дбайливість юної дружини Валентина, тоненької і чарівної Ірини. Вже тоді була помітною дружня, любляча атмосфера у цій недавно створеній родині. І те перше враження виявилося правдивим — воно було підтверджене всім наступним життям. Добре відомо, скільки мужності та витривалості, скільки психологічного такту довелося проявити Ірині, до речі, високопрофесійному психологу, щоб не лише вносити у доволі розхристане життя поета певний порядок і спокій, а головне — буквально витягувати його з важких, підступних хвороб, що напосідали на Валентина в останні роки його життя.

На тій вечірці Василь Стус сидів мовчазним і задумливим. Лесь Танюк прочитав баладу «Крила» Івана Драча.

Через кілька місяців, уже після закінчення університету, я відпросився у директора Вилківської середньої школи, де викладав українську мову й літературу, на кілька днів, щоб поїхати до Києва складати вступні екзамени в аспірантуру Інституту літератури. Там ще раз зустрівся з Василем Стусом, який навчався в аспірантурі і писав дисертацію про інтелектуалізм у поезії. Згадали добрим словом ту вечірку у Мороза. Я сидів у його кімнаті, готувався до екзамену. Кілька разів на день виходили на сходи, палили цигарки. Василь Стус порадив мені сходити на прем’єру фільму «Тіні забутих предків». Після показу фільму, коли на сцену вийшли режисер та артисти, сталася подія, яка неодноразово буде описана в усіх історіях протестного руху 60-х років. Запам’я-тався Іван Дзюба — він вийшов на сцену, вручив квіти артистці Ларисі Кадочниковій, що виконувала у фільмі роль Марічки, і після цього, підійшовши до мікрофона, повідомив, що почалися арешти українських інтелігентів — без пред’явлення обвинувачень. Закликав до протесту. Щоб перебити його виступ, включили різкий звук. Почався стихійний мітинг. Запам’ятався Василь Стус, він стояв між рядами і щось кричав мітингово, розмахуючи стислим кулаком.

В аспірантуру я не вступив, незважаючи на рекомендації професорів Григорія В’язовського і Василя Фащенка та на високу оцінку мого реферату Віктором Іванисенком. Через кілька днів його, так само як і Василя Стуса та Михайлину Коцюбинську, одного з найкращих на той час літературознавців, звільнили з Інституту літератури. Епоха шістдесятників закінчувалася. Почалася епоха застою.

У мене настало інше життя, відмінне від колишнього, одеського. Інше оточення, інші турботи. Але дуже часто, при найменшій можливості, передавав вітання Валентину, цікавився його новими книгами — майже кожну свою нову книжку він пересилав мені. А одного літа, здається, 76-го року, ми знову зустрілися в Ірпінському Будинку творчості. Там зібралася чудова група «одеситів»: Петро Осадчук, Анатолій Качан, Володимир Рутківський, Валентин Мороз — усі з дружинами. Після тих днів дуже приємного спілкування у мене закріпилося тривке враження від Валентина як надзвичайно доброї, щирої та високоморальної людини. А ще — враження його незахищеності. Багато творчих людей одягають на себе маски з метою ту незахищеність якось приховати. Валентин не ховався за маску, бо надто безпосереднім і справжнім він був.

У червні 2012 року вирішив провести з дружиною кільканадцять днів відпустки у тому ж Ірпінському Будинку творчості. Дізнався, що зараз там Валентин з дружиною. Телефоную Ірі — як там, чи варто їхати? Відповідає: приїжджайте, тут тихо, спокійно, людей майже немає. Коли прибули в Ірпінь, то Морози, виявляється, уже виїхали. Обідаємо у величезній їдальні. Вона майже порожня. За кілька столиків від нас — незнайомі мені поважного віку літературні дами розмовляють між собою. Щось про Валентина та Ірину. Прислухаюся: «Яка все-таки чудова ця пара, — каже одна з них, — як вони турбуються один про одного, це ж треба — зберегти любов на все життя…».

Григорій КЛОЧЕК,
професор, доктор філологічних наук,
заслужений діяч науки
і техніки України,
лауреат премій
ім. В. Винниченка
та ім. Є. Маланюка.

Переглядів: 172
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua