РубрикиБез рубрики

Запізніле відкриття

Відгук на книжку віршів Дмитра Шупти «Тарасове відлуння» (Київ, УкрСІЧ, 2013)

Кожна книжка, приурочена поетові першої величини (а в даному випадку йдеться про Т.Г. Шевченка), так чи інакше мала б бути поміченою критиками чи літературознавцями, принаймні в межах відповідного краю, якщо не в столиці. Ця необхідність не тільки проявляє, а й стимулює громадськість до гуртування даної місцевості навколо ідеї, закладеної в основу тексту.

На жаль, книжка поета, яка мала б посісти чільне місце в духовній царині Причорномор’я, залишилася за ширмою, тож краяни так і не довідалися про видання, в яковому висвітлено пророка з дещо іншого боку, ніж ми звикли його бачити.

У цій поетичній збірці автор підійшов до постаті Шевченка не з позиції історика чи літературознавця — він пронизав своїм світлом часову відстань між добою Шевченка і сьогоденням. Саме цим і цікавий його доробок. Взаємовіддзеркалення цих двох епох у його творах, є симптоматичним.

Книжка «Тарасове відлуння», переконаний, і через роки не втратить ні своєї гостроти, ні, тим більше, актуальності, бо природа справжності з часом не тільки не втрачає, а набуває. Для мене вартість збірки Дмитра Шупти визначається насамперед тим, що його поетичні рядки провокують мене на власні роздуми і спостереження, які виношувалися роками.

Тексти книжки можна, умовно кажучи, розбити на кілька розділів. У такому випадку читачеві було б легше орієнтуватися, бо хоча книжка невелика за обсягом та ще й об’єднана одним іменем, все одно напрошується на певні класифікаційні та часові моменти.

До першої частини належать рубаї, що висвітлюють світогляд автора. У призмі сьогодення бачимо шевченківське довічне перебування в душі українця, тож не випадково проглядається не тільки світобачення, а й шлях автора.

У другій, найбільшій за обсягом, частині бачимо Шевченка як поета, художника, як борця. Звертає на себе увагу те, що автор збірки не робить істотного розрізнення цих виявів натури Шевченка — для нього він єдиний і цілісний у своїх проявах. Цікаво і те, що пильна увага приділяється не тільки епізодам із життя Кобзаря, але і його життю, так би мовити, посмерт-ному. Отже, проміння такого погляду пронизує не лише часи його життя і діяльності, а й сьогодення і, попри все, сягає висот первинності історичного досвітку, якого не сягнула навіть рука Нестора-літописця. Автор, виходячи з історичного нашарування, добирається до часів, сказати б, передісторичних, опираючись на нинішні відкриття археологів та Книгу Велеса, не відому Шевченкові.

Епіграфом до всієї збірки Дмитра Шупти без будь-яких натяжок напрошується такий катрен (рубаї):

Є заповідь,

яку нам дав Господь:

Накинь оброть на дух свій

і на плоть.

Не можеш Батьківщині

прислужитись,

То їй хоча б ні в чому

не нашкодь!

Звичайно, це парафраз відомої в медицині тези, і все ж його варто було б великими літерами виписати при вході до Верховної Ради. А ворота до держави Україна автор книжки відкриває не в Одесі, не в Борисполі, не в Чопі чи Порубному і навіть не в стольному граді, а в Каневі. Канів, таким чином, у цьому контексті набирає обличчя столиці, обличчя цілої держави. Саме так, бо тут покояться останки найбільшого і найпершого нашого князя. Це чи не єдине місце поховання, що збереглося від усіх дошевченкових величних постатей. Я не знаю, чи є у світі більш шанована у народі могила, ніж могила Шевченка. Я певен, для кожного українця, як в Україні, так і поза її межами, могила Шевченка стоїть перед святою Софією і перед пам’ятником над Дніпром рівноапостольному. Лавреат Нобелівської премії росіянин Іван Бунін прорік: «Шевченко — совершенно гениальный поэт». Про кого з росі-йських класиків він говорив з такою точністю і відповідальністю? Я не знаю. Ні про Пушкіна, ні про когось іншого подібного він не сказав…

Отже, відчиняються ворота, і ми потрапляємо на Чернечу гору:

Гора Чернеча в Каневі —
Круте її підгір’я,
О доле,
шлях на волю начертай.
Через віконце в камені,
Пісок і воду моря
Глаголицю сузір’їв прочитай.

Певна річ, як споконвіку водиться, дорогу прочитання текстів мусимо (з певних міркувань) постійно скорочувати. Критика не спроможна уповні охопити весь матеріал, для цього потрібно було б написати втричі більше, від самого тексту. Така вже природа літературознавчого викладу. А тому, йдучи за автором, лише на мить десь призупинимось і поміркуємо разом з читачем, як вона виглядає — наша мандрівка. Перед нами один із катренів:

Мандрівним дням
немає числа.
Я вернувсь на дороги села.
Йду до батьківських
рідних порогів,
А стежина туди заросла.

Не кажучи вже про гостинець, навіть «стежина заросла». І цей відрізок позначений не бозна яким періодом часу, а сьогоденням. Ми не живемо в роки Голодомору, ми не потрапляємо у повоєнне село. Тоді стежка не заростала навіть для фронтовика. Бувало, що він приходив до згарища батьківської хати, але стежина до неї не заростала. Вчорашній воїн брався за сокиру, за вальок, за солом’яний сніп і простеляв не просто стежку, а цілий шлях до рідної оселі. Зринає в пам’яті Шевченкове: «Село неначе погоріло…». І тоді поет давав відповідь, чому так сталося. А що ж сталося з нами, що ми через півтораста літ не зрушили з місця, а подеколи навіть деградували? Бо у Шевченка є «село — і серцем відпочину», «неначе писанка село», а тут, мало не через усю вічність (адже над Україною пронеслися такі урагани, творець яких — людина, а не Творець), ми вкоротили віку самій природі, чинимо той злочин, на який не посягнула рука навіть диявола. Так, вчинити щось подібне до того, що творить нині людина, людина з маленької літери, природа не наважилася б. Людина повстала проти самої себе. І як слушно сказав шевченківський лауреат Василь Голобородько (а сказав він те, що думає кожен про себе): «ми самогубці». Ми постали в образі не якихось зайд чи загарбників, ні. Ми посвятили себе у місіонерів самогубства. Тобто наша місія не що інше, як місія на самознищення. Про це свідчить та ж статистика: за час незалежності населення в Україні скоротилося, щонайменше, на 15 мільйонів. Ось через що і «стежка заросла додому».

Над цим лихом наші правителі не замислюються, а тому про це доводиться говорити (не говорити, а у відчаї кричати!) поетам. Чому поетам? Бо їм болить за весь народ. Чого не скажеш про політиків, які й винищують свій, а може, і не свій (для них), народ? Чи, може, в політиків, які ходять до церкви і замовляють із себе ікони, ставлячи їх поруч з апостолами, вселився сам диявол? Від поетових слів віє безпорадною гіркотою і нічим цьому зарадити.

Село нині справді вимирає. Земля, яка була для наших предків усім, земля, за яку вбивали брат брата (Ольга Кобилянська), земля, як фата-моргана в Михайла Коцюбинського, земля у «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Земля» Олександра Довженка, земля, за яку Сталін зі своїми сатрапами заморив голодоморами мільйони українців, стає нині торжищем. Страшно. Дуже страшно.

Зі зникненням села може зникнути не тільки мова, а й сама нація. Адже міста України (принаймні більшість) уже зрусифіковані, а відтак і денаціоналізовані. Чи ж зможемо вийти з цього порочного кола? Варто зняти мораторій на продаж-купівлю землі, як уся вона опиниться в руках іноземців. А тоді вже українцеві нічого робити на теренах не тільки його споконвічної вотчини, а й на теренах усієї України. Ми, в такий спосіб, заганяємо самі себе у безвихідь.

При творенні держави Україна ми позбулися найголовнішого — національності (мається на увазі графа у паспорті про національність). Бо ж нація без національності — все одно, що людина без імені. Це, по суті, те саме, що держава без кордонів. Кордон є свого роду шкірою, як шкіра людини чи тварини. Хто може жити без шкіри? Безкордоння — ось що призвело до окупації як Криму, так і Донбасу. Бо навіть якби у нас була першокласна армія, без кордонів ми не змогли б зупинити ворога, не встигли б… Перед жорстокістю і зброєю нашого ворога, кремлівського агресора, втрачає твердь під ногами вся Європа. А Європа — не Україна, Європа — це блок НАТО із найбагатшою державою світу.

На жаль, ми не тільки своєчасно не подбали про кордон, ми (лиха та була година) віддали йому, майбутньому нашому ворогу-агресору, атомну зброю, саме те (і єдине), що змусило б його добре подумати, перш ніж зазіхнути на Крим і Донбас.

Ось чому так тривожно і застережно звучать ці рядки Дмитра Шупти:

Ми у своїй щоденній суєті
Забули про покликання святі,
Летим,
неначе хтось наздоганяє,
Хоча насправді
всі ми взаперті.

Прикро, але це правда. Ми опинилися взаперті — один на один — з агресором, який може в будь-яку мить використати супроти нас ті боєголовки, які ми йому подарували. Поаплодуймо президентам, які залишили державу напризволяще, без кордонів і без військових кораблів, віддавши їх майбутньому агресору.

Арена політики — не ляльковий театр. Перед нами і над нами — страшний і непередбачуваний тяж лиховісного Кремля, заснованого не ким іншим, як нашими пращурами. І чи не через це ми спокутуємо провину наших далеких предків — Володимира рівноапостольного, князя Юрія Довгорукого, сина його Андрія Боголюбського та багатьох інших? І чи не сидить у нас самих через їхню недалекоглядність жорстока дійсність сьогодення? Агресор віроломно і впевнено переступив через наше безкордоння, і в його хижих щелепах, через засліпленість наших попередніх президентів і парламентарів, хрускотять кістки наших хлопців… І як не крути, а повернути втрачене треба. Це питання питань, і комусь його треба вирішувати.

Читаючи-аналізуючи книжку Дмитра Шупти, (на жаль, я особисто не знайомий з ним), наче повертаюся у своє дитинство. Відразу завважу: не доведи нас, світе, знову до епохи сталінського свавілля! І все ж, яким би воно не було тяжким і злиденним, гірким і болючим, крізь стіни часу у серці моєму звучать дивовижно мелодійні народні пісні. «Де ви зараз?» — запитую вслід за автором:

Мене з піснями
спалено колись —
Печальний дим
затьмарив синю вись,
Але мої безсмертні птахи
попелу,
Що фенікси,
оживши, піднялись.

Так, мені близькі ці слова. А кому вони не близькі? Маю на увазі тих, хто пережив і війну, і повоєнне голодне й холодне лихоліття. Коли вся наша (найкраща і найродючіша в цілому світі) земля не могла прогодувати невелику кількість люду. І тоді, будучи голодними і напівголими, ми співали. Ще й як співали! На вулицях чи понад ставком з одного берега на другий перегукувалися чудові голоси. Відбувалося чарівне пісенне дійство. І не тільки вечірня пісня на тому чи іншому кутку. Наші матері йшли з буряків, з тих, колгоспних, які проклинали, від яких ночами не могли спати через біль у суглобах, та йдучи додому, іноді по 5—6 кілометрів, співали. Співали, бо лише в пісні могли вилити свій біль, розважити своє стражденне життя…

Та повернуся до процитованого чотиривірша. Що ми бачимо і чуємо з першого рядка? Пісню! В Україні, де б це не було, на Поліссі чи на Поділлі, на Слобожанщині чи в степах Херсонщини, на Полтавщині чи Буковині, щовечора, і в тяжкий будень, і в неділю, звучала пісня. І та пісня разом з вечірнім небом духовно наповнювала все довкруж ангельськими голосам дівчат та парубків, які йшли їм навперейми. То були такі мистецькі дійства, яких і в столичних театрах пошукати! Скільки наших сільських крушельницьких та солов’яненків пішло у безвість?!. Ось тому і «Печальний дим затьмарив синю вись».

Так воно і було б, якби… Сталося не передбачуване ніким. І сталося, можна сказати, на рівному місці. Не сподівалися, та що там не сподівалися — вони (кремлівські бонзи) і в найстрашніших снах того не могли побачити такого повороту в історії імперії. Здавалося, все, поставлено останню крапку… Та ось «безсмертні птахи попелу, що фенікси, оживши, піднялись».

Здавалося б, збулося: Україна стала УКРАЇНОЮ, але наступні чотири рядки повертають нас до жорстокої дійсності:

Щомить не так...
не те у нас щокрок —
Розсіяні множинності думок —
Сплели собі
сутяжну павутину,
Щоб кожен уявляв,
що він — пророк.

Мушу зазначити: незважаючи ні на що, доба пророкувань невичерпна, хоча Біблія вважає останнім пророкуванням (в «Апокаліпсисі», який ще називають «Відкриттям Івана Богослова») побудову Нового Єрусалима чи не на теренах нашої Вітчизни. Ось тому, очевидно, таки саме тому, постає тверде й незаперечне, впевнене і непохитне, таке, що відповідає принципу неприпустимості інших тверджень, бо саме так і належить йому бути:

Навік співзвучний іншим
я світам —
Думки і почуття мої всі там,
Тому я України дорогої
Ніколи не покину й не продам.

На перший погляд, другі два рядки постають запереченням двом попереднім. І прочитується (в цілому) цей катрен як парадокс. Однак при уважнішому прочитанні перед нами постає досить послідовна й упевнена сама в собі позиція: співзвучність стосовно інших світів не проявляється тут як самоусунення від материзни, а, швидше за все, як повага до інших світоглядів, думок, традицій, переконань, релігійних постулатів тощо… Отже, не зазіхаючи на ствердження протилежного і не заперечуючи чужого, а віддаючи йому належне, автор привносить в інші світи свій, бо кожна, не тільки нація, а й людина, а якщо піти далі, то й кожен атом, є частинкою цілого організму світотворення, хоча воно, в природі своїй, протилежне. Тож останні два рядки не тільки не заперечують, а дбайливо утверджують цілісність даного катрена. Відтак парадокс зникає і натомість виникає чітка і цілком вмотивована структура довершеності.

Як я уже зазначав, другий (умовно) розділ є хребтом усієї книжки, і тому приковує увагу до центральної особи й уже з першого вірша «Тарасова зоря» ставить читача в досить непросте становище. У цьому тексті перехрещуються дві неординарні постаті, а точніше мовити, два типи, які прочитуються неоднозначно і, щонайголовніше, настільки віддалені як часом, так і характером світоглядів та параметрів, що змушують хоч на мить зупинитися і вставити бодай якусь позначку.

Сьогодні, коли, здавалося б, нарешті збулися пророчі слова Шевченкового «Заповіту» і мала б зійти зоря Шевченка у небі України, відбувається щось зворотне. Це паскудство розповзається своїм смородом із якогось не відомого нам загнилого і затхлого підвалу. Ним заповнюється простір. Комусь хочеться погасити сонце України, заради якого на Майдані вмирали найвірніші її сини, притлумити святе Шевченкове ім’я. І певною мірі тому комусь це вдається. Та то лише скиглення, те засліплене скиглення, що заздалегідь приречене. Сяйво Шевченкового сонця, як і народ, якому воно сяє, — безсмертні. Й аж допоки над Україною не засяє інша зоря першої величини, рівна Шевченкові, кожен українець, де б він не жив, буде сповідувати ім’я Шевченка. І навіть після того служитиме. Хоча б тому, що він був першим.

Цікавий і цінний цей вірш ще й тим, що в інтерпретації автора Україна, чи не вперше, постає як «Божа раса», а Шевченко — як Божий пророк, і ці увиразнюючі означення, як-от Пророк і Шевченко, справді поєднуються.

Автор не просто вимальовує образ нашого генія. Він входить у полюси його енергетики, заряджається сам і нас заряджає:

З кожним вдихом
до Тараса чемна
Нас бентежить
вічна ненасить.
Малювать по пам’яті
Шевченка,
Значить, у душі його носить.

Ця тема продовжується. Дмитро Шупта заторкує іменем Шевченка найвіддаленіші згадки нашої історії, намагається зродити всеосяжне відлуння і в нашому столітті й тисячолітті, і в тисячоліттях минулих, до Шевченкових, які ще ждуть на лопату археолога, аби той прояснив нам нас самих у тих незапам’ятних часах. Шевченко, як відомо, теж доклав певних зусиль для невимирання і рятування старовини і старожитностей в укладі нашого побуту, ландшафту, архітектури.

Нема нічого дивного в тім, що автор перебігає дорогу науковцям. Так уже ведеться, що поети прокладають шлях навіть ученим (згадаймо момент проникнення Миколи Тесли в таємницю таємниць енергетики: він дістався туди завдяки Фаусту Гете). А якщо піти далі, то перед нами відкриються світи невмирущих Вед або біблійних текстів, створених нашими гомерами. На жаль, бібліотека Кам’яної Могили ще й досі не розкрила уповні нам своїх текстів.

Через серце і, можна сказати, душу вірша «Тарасове відлуння» прочитується зріз минувшини від маловідомого міста Голунь — столиці Скіфії, що на Полтавщині, під Більськом, до наших днів. Про неї йдеться як у Геродота, так і у Велесовій книзі.

Цікаві поетичні розвідки знаходимо і в творах «Мойсівка» та «Тарас в Яготині». Їх варт було б поставити поруч, тим більше, що вони як періодично, так і тематично споріднені. А головне, що саме ці твори несуть у собі чи не найбільший і чи не найвагоміший тяж минувшини і прагматизм (інтуїтивний) його місця в житті й творчості на теренах сучасної України.

Так, безперечно, слава має свої крила. Вона йде попереду героя і веде його, хоч і не за руку, та від того їй не бракує відваги оприлюднити те, що було ним уже відвойоване від самого життя. Так, із нікому не відомого козачка постає не просто пан, а пан у киреї аристократа Духа. Він — уже відомий художник, славнозвісний поет, тож невипадково у Мойсі-вку на честь його приїзду зібрався як світ, так і цвіт всієї тодішньої України. Важко переоцінити хвилювання моменту причетності до цього дійства вже обласканого долею самого Шевченка. Справді, в далекому Петербурзі він отримав вольну, познайомився з придворною елітою. Закінчив академію під егідою Брюллова — митця першої величини тогочасної Росії. І чи не найголовні-ше — у його викупі з кріпацтва брав участь сам цар. Й ось, за В. Іванисенком, забута Богом і людьми Мойсівка: освічена Україна зустрічає не просто свого героя, вона, не відаючи того, зустрічає свого генія, свого пророка. І він її. Таку малу і немилосердно винищену, таку поганьблену і сплюндровану, таку, що до дулібів схожа своїм рабським падінням. (А хіба наших селян не запрягали в колгоспах разом з коровами в плуги?). Так, Шевченко знав ціну своїм землякам, і боліли вони йому тяжким і глибоким сердечним болем. І тим болем просякнутий привезений із Петербурга «Кобзар». Чи не в той день, у Мойсівці, він посіяв зерно, яке вже через рік проросло в Яготині, звідки Варвара Рєпніна у листі до Ейнара віщує грозу? Звісно ж, грози в Яготині не відбулося, і все ж вплив на громадськість, на пробудження суспільства дався взнаки. Люди обнадіялися і повірили, що воля таки прийде.

У моїй пам’яті зберігся образ старенької бабусі, в якої ми в Запорізькому, що на Січеславщині, купили хату, коли переїхали з Вінниччини. До неї вже торкалося століття, та пам’ять її дивувала все наше невеличке село. Вона знала напам’ять майже всього «Кобзаря», однак з іменем Тараса пов’язувала не стільки його твори, скільки бунтівничий запал. Вона вірила, що Шевченко не помер, що він очолив революцію 1905-го, а 1917-й вважала роком зради Шевченкових планів. Коли ж заходила розмова про смерть і похорон Шевченка в Каневі — плакала. І плакала через те, що він не дожив до звільнення свого народу з кріпацтва.

Образ Шевченка в очах українців (а та бабуся народилася десь у чортомлицьких степах) як визволителя народу з московського ярма мав, очевидно, більший вплив, аніж його поетичне слово чи написані ним картини. Це говорить про те, що народ понад усе плекав надію на волю. Ми, будучи ще дітьми, «гострили сокиру», не розуміючи, хто такий Микола. І було це вже в середині двадцятого століття. Твір «Тарас в Яготині» не зав’язаний на вістрі боротьби, а на колізії сатири.

Сатира — зброя, гостріша і страшніша за меч і за гармату. Таких творів-інвектив у книжці не так уже й багато. Крім названої вище поеми, це ще «Шевченко у смушевій шапці» та «Торгівля». Ці твори йдуть у традиції викривальної сатири і говорять про характер автора з крицевою пружиною хребта. Варто на це зважити.

У схожій тональності звучить і вірш «Пересторога». Так, це — правда. Вона — гола, як кожна істина. Не тільки в Одесі, а й у будь-якому місті можна зіткнутися із шевченкофобією. Ця лють до нашого світоча не згинула разом із царем від руки більшовицького ката. Шевченкове пророцтво збулося. Царя до ката таки повели, але в тих, хто розстрілював і палив останки царя, залишилася жовч і на Шевченка. Їм потрібен був образ Шевченка, але не той, який потрібен був нам. Вони й понині не можуть дати ради з цим іменем. То їм хочеться його зробити російським. Аякже, писав і російською. Он Гоголь, так той в усьому світі відомий як російський. А Шевченка таки не пришиєш і не приліпиш. Бо і царя, і всю Московію він безпощадно критикує. Один лише «Сон» чого вартує! І чи не через це кожен шовініст-великорос, коли не вдається українця по голівці погладити зі словами «маладєцхахльонок», готовий пустити в хід зброю. Останніх п’ять років — яскравий приклад для констатації.

До Шевченка нам ще іти й іти!

В Одесі, де за українську мову можуть і «по мордєврєзать», на шевченкофобів ліміту нема. Тож цей вірш визрів на ґрунті, своєрідно обробленому. Та що там Одеса?! Он і в самих Моринцях можна почути: «Спасибі Тарасу за світло та трасу». То це і вся заслуга Шевченка для Моринців? То це за це йому стоїть пам’ятник у Вашингтоні?.. Те, за що наш пророк поплатився, чому присвятив усе своє життя, призвело до окупації Криму та Донбасу? Ні, україножере, тобі не вдасться зламати дух Шевченка! Про це свідчать і майдани, і священна війна, на яку першими пішли добровольці — діти Шевченка. А тому грізно звучить пересторога до шевченкофоба й україножера:

Згадаються мого народу горе
І пам’ятна звитяга повсякчас.
Недарма чуєш:
«Брешеш, людоморе!»,
Коли на тебе дивиться Тарас.

А тепер — про реактор. Цей вірш невеликий, тож його можна навести тут уповні:

Виступ у Чорнобилі

З моєї біографії
не викинеш «фактора»,
Хоч я 4 реактор і не чатував.
Бував я в Чорнобилі
біля реактора —
Ліквідаторам
українські вірші читав.
У четвертому реакторі
горіли українці
без українського слова —
Їм реактор горланив
свій смертельний мотив.
З 4 реактора
вихопив «Кобзар»
і томик Миколи Рубцова,
А пільг собі звідти
ніяких я не відхопив.

Що сказати? Констатація фактажу? Можливо. Але чомусь дуже живо відгукнулося в мені Шевченкове:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Особисто для мене ці рядки були найбільшою загадкою з усього мною прочитаного Шевченка. Про це я запитував у Симоненка, Світличного, Кочура, та відповіді не було. Відповів нам усім четвертий реактор. Пробачте, Тарасе Григоровичу, що ми такі нетямущі. Ви бачили внутрішнім зором те, чого нам не дано бачити реальними очима. Подібне дається лише геніям і пророкам.

І насамкінець. Поетичне слово — це зброя, й нехтувати її силою в сьогоднішній ситуації, значить, бути необачно короткозорим. Збірка «Тарасове відлуння» Дмитра Шупти якраз і говорить про це, і сама є не тільки рефлексією, а й настановою до нашого вилюднення.

Микола РАЧУК,
літературознавець.

Переглядів: 302
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua