РубрикиБез рубрики

Голоси правди

Закінчення. Початок у номерах за 21 та 23 листопада.

Ґарет Джонс (1905—1935) — британський журналіст. Нелегально відвідав голодну Україну та вперше на пресконференції у Берліні 29 березня 1933 року публічно заявив про голод в Україні. Невдовзі про це публікує в британських та американських газетах близько 20 статей.

«Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду… Ніколи не забуду пухлі животи дітей у хатах, в яких мені прийшлося заночувати».

Малкольм Маґґерідж (1903—1990) — британський журналіст. На початку 1933-го здійснює поїздку в охоплену голодом Україну й надсилає свої статті про те, що там діється, до «The Manchester Guardian». Згадки про Голодомор в Україні вмістив у роман «Зима у Москві».

«Голод — це слово, яке я чув скрізь. Селяни благали перевезти їх бодай на одну станцію, подеколи їхні тіла опухали від браку харчів і це було жахливе видовище… Я ніколи не посмію цього забути… Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба».

Олесь Гончар (1918—1995). Народився в селі Ломівка (нині — у межах міста Дніпра). Підлітком завдяки бабусі таки пережив Голодомор. Став відомим письменником. Його повість про Голодомор «Стокозове поле» (1936) не друкували, а згодом «виправили» до невпізнання. Переживання трагедії 1932—1933 років вилив на сторінках власного щоденника.

«А мені згадався 1933… То ж таки був геноцид! Пів-Сухої виморено голодом за одну весну… А ті мої товариші-однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявили в математиці, — сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт…

Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому нема й ніколи не буде виправдання».

Мікулаш (Микола) Неврлий (1916 — 2019) — чеський, словацький і український літературознавець-славіст. Народився в Ростові-на-Дону, куди його сім’ю — батька-чеха та матір-галичанку — закинули події Першої світової війни. Під час Голодомору 1932—1933 років виїхали із Харкова до Чехо-Словаччини. Все своє життя невтомно популяризує в слов’янському світі надбання україн-ської літератури. У 2003-у обраний іноземним членом Національної академії наук України.

«Я згадую ті трупи селян, покинутих на вулицях Харкова. Урядовці про них твердили, що померли через недостатність крові в організмі. На вантажних автомобілях їх поступово вивозили, але не відомо куди. У кузовах автомобілів трупи прикривали плахтами, але з-під них часто стирчали ноги або руки жертв голодомору».

Олексій Воблий — директор школи у с. Піскошине Веселівського району Запорізької області. Організував при школі їдальню, жертвував усім, що було в сім’ї. Жодна дитина села Піскошине в роки Голодомору не померла.

Поліна Криворучко про Олексія Воблого: «Коли в 1933 році настав голод, Олексій Васильович організував при школі на власні кошти їдальню. Все, що виростили, мали в запасі, віддавали дітям, рятуючи від смерті. Зробили велику плиту, на якій варили страви для голодуючих. Учні, які були сильніші здоров’ям, теж допомагали куховарити. Раз у день давали дітям пісний суп і чай. Дітей, які від недоїдання дуже заслабли, Олексій Васильович додому не пускав. Спали в школі на соломі, вчитель укривав дітей своєю ковдрою, давав другий раз увечері їсти. Пам’ятаю, що жило у Воблих четверо дітей, батьки яких померли від голоду. Дякуючи вчителеві, діти вижили. Це, зокрема, Марунич Іван, Тимченко Юхим, Маловічко Михайло. І не тільки вони, а ще багато інших вижили завдяки старанням Олексія Васильовича».

Іван Картава — лікар у селищі Березнегувате Миколаївської області. Врятував від голодної смерті Грінченко Килину Іларіонівну, забрав її на стаціонарне лікування, де надавалося харчування. Допомагав вижити іншим хворим, продовжуючи їм перебування в лікарні.

Килина Грінченко про Івана Картаву: «Одного разу Іван Єлизарович Картава (лікар) побачив мене. Я сиділа на підвіконні. В мене від голоду вже ноги були попухлі. Він сказав медсестрам, щоб вони мене помили, підстригли волосся і поклали в ліжко, бо я від голоду вже не могла ходити. Він знав, що в нашій сім’ї вже троє дітей — моїх братів — померли з голоду. Залишилася я в мами одна. Тому він вирішив мене врятувати. Годували мене потроху. Я в основному весь час спала. Була дуже худа. Іван Єлизарович був дуже доброю людиною. Підгодовував своїх хворих».

Іван Осадчук— голова колгоспу «Червоний фронтовик» с. Нова Чортория Любарського району Житомирської області, який урятував жителів свого села від голодної смерті. Приховував хліб від загонів, які його вилучали, організував харчування для односельців. Згодом вони зібрали кошти й з власної ініціативи встановили йому пам’ятник.

Ольга Жук про Івана Осадчука: «То вже добра була людина! … Іван Сидорович (голова колгоспу) привозив борошно і дерть з військової частини, а Сак Березенський варив їсти. Тим людям, які працювали в полі, підвозили їжу. А всі маленькі дітки були в колгоспних яслях, і їх там годували. Не любив Осадчук брехунів і підлиз. Справедливий був чоловік. Він за народ стояв. Коли почалися репресії, то в 1938 році і його забрали».

Віктор Кравченко (1905—1966) — радянський функціонер, утікач, автор книг «Я вибрав свободу» і «Я вибираю справедливість», у яких описав картини голоду в радянській Україні.

«Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості щоб полегшити жах».

Мілена Рудницька (1892—1976) — громадсько-політична діячка із Західної України, посол до польського Сейму в 1928—1935 роках.

«Думаю, що всіх моїх земляків, які працюють у комітетах рятунку голодної України, огортає часто пригноблююче почуття безпорадності і безнадійності. Завдання рятункової акції у тому, щоб нести допомогу голодуючому населенню України. Але як це зробити, коли радянський уряд заперечує факт голоду? Чи можна манити себе надією, що більшовики дадуть свою згоду на міжнародну допомогову акцію і посередньо самі ствердять перед світом свою політику винищування голодом України?».

Андрей Шептицький (1865—1944) — глава Української греко-католицької церкви. Один з організаторів кампанії з допомоги голодуючим в УСРР, що розгорнулася на Західній Україні.

«Україна в передсмертних судорогах. Населення вимирає голодовою смертю. Оперта на несправедливости, обмані, безбожництві та деправації людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни...

Усіх християн цілого світа, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в якнайдальші країни світа…

Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові: може дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян».

Анатолій Дімаров (1922—2014) — письменник, мемуарист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1982). Народився на хуторі Гараськи на Полтавщині у заможній родині місцевого вчителя. Їх розкуркулили, батьки змушені були розлучитися. Щоб вберегти дітей від репресій, мати змінила їм прізвище. Анатолій був одним із перших письменників у підрадянській Україні, хто почав писати про колективізацію, розкуркулення, Голодомор. За роман «Біль і гнів» удостоєний Шевченківської премії. Справжнє прізвище — Гарасюта — назвав тільки після відновлення незалежності України.

«Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо».

Артур Кестлер (1905—1983) — британський письменник і журналіст, уродженець Угорщини єврейського походження. Найвідоміший його роман «Ніч ополудні» (1940) про епоху «великого терору» в СРСР 1930-х років.

«Зиму 1932—1933 років я прожив переважно в Харкові, тодішній столиці України. Це була катастрофічна зима після першої хвилі колективізації землі; селяни винищували свою худобу, палили або ховали хліб і вмирали з голоду і тифу. Кожен ранок, читаючи харківський «Комуніст», я знаходив статистику виконаних і перевиконаних планів, зведення про змагання ударних бригад на заводах, про нагородження орденом Чер-вонoгo прапора, про грандіозні нові роботи на Уралі, фотографії показували або молодих людей, які завжди сміялися і завжди носили прапори, або мальовничих людей похилого віку з Узбекистану, що завжди сміються і завжди знають азбуку. Жодного слова про місцевий голод, епідемії, вимирання цілих сіл…».

Рафаель Лемкін (1900—1959) — правник, автор терміну «геноцид» та статті «Радянський геноцид в Україні».

«Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме — винищення української нації…Це не просто масове вбивство. Це — геноцид, винищення не лише окремих осіб, але й культури та нації».

Роберт Конквест (1917—2015) — американський істо-рик-радянолог, політолог, дипломат, письменник, лінгвіст, журналіст, автор книги «Жни-

ва скорботи» — одного з найґрунтовніших досліджень про Голодомор.

«Голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове… Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відповідальності».

Опанас Заливаха (1925—2007) — живописець, дисидент. Народився в селі Гусинка на Харківщині. У 1933 році його сім’я, рятуючись від голоду, зуміла втекти на Далекий Схід до родичів. Уже дорослим митець знову віднайшов українську культуру, написав кілька картин про Голодомор.

«В українців страх постійний. Його наганяли завжди. Голодом, репресіями, втратою роботи, сім’ї... Список довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати».

Борис Хандрос (1923—2006) — кінодраматург, журналіст, письменник. Голодомор пережив у Бердичеві завдяки «делікатесам» матері — «млинцям» з макухи, затирухи, заправленим

кропивою. Пережите відтворив у декількох документальних фільмах, упорядкував збірку «Смертні листи» із сотнями листів українських селян до партій-ного керівництва. Його сценарії, книги, інтерв’ю пробивали дорогу пам’яті про Голодомор.

«Я на власному досвіді не раз переконувався, з якими труднощами правда про Голодомор пробивала собі дорогу крізь товщу часу, лукавого замовчення і підступних міфів, щоб відтепер назавжди залишитися пам’ятником по загублених і нагадуванням, пересторогою для живих».

Джерело: Український
інститут національної пам’яті.

Переглядів: 193
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua