РубрикиПам’ять

Голодомор як плата за Свободу

У рамках меморіальних заходів, які Одеська національна наукова бібліотека проводить до Дня пам’яті жертв голодоморів, 20 листопада у головному читальному залі відбулася «година науковця» «Злочини тоталітарного режиму: Голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні як плата за свободу».

На екрані — слайд-шоу з фотодокументами тих часів та світлинами пам’ятників жертвам, перші з яких були споруджені українцями з діаспори у різних куточках світу. В СРСР цей злочин тоталітарного режиму ретельно замовчувався, радянська людина знала все про голодуючих блокадного Ленінграда, але нічого про Голодомор.

До учасників зустрічі, більшість з яких — студенти та гімназисти, звернулася генеральна директорка ОННБ Ірина Бірюкова:

— Сьогодні ми говоритимемо про надзвичайно болючу сторінку історії нашого народу — про голодомори і про уроки, які ми повинні винести з тих подій. Серед запрошених — відомі історики, фахівці, які присвятили свої наукові дослідження віднайденню найскладніших джерел — людських споминів. Бібліотека як інституція серед багатьох інших виконує і меморіальну функцію — накопичує такі свідчення, опубліковані в документах, статтях і книгах. На сьогодні за запитом «голод» в електронному каталозі ОННБ можна знайти понад 300 видань, які побачили світ останніми роками. Це свідчить про актуальність, суспільний запит і важливість дослідження цього питання.

Нині у колі провідних фахівців, науковців, котрі роки своєї праці, свою увагу та інтелект присвятили дослідженню різних аспектів Голодомору, ми маємо відверто говорити, які висновки здатні робити з тих подій. Одна із книг, представлених тут, має промовисту назву «Змова мовчання». Упродовж довгих років про цю трагедію не просто не говорилося — її боялися навіть згадувати ті, хто пережив ті страшні події.

Вивчення теми Голодомору наша бібліотека розпочала 2001 року зі співпраці з представниками української діаспори Австралії. ОННБ дослідила, упорядкувала та видала друком три випуски бібліографічного покажчика «Голодомор в Україні 1932—33 років», триває робота над четвертим випуском. Слід відзначити, що сьогодні це найповніше бібліографічне видання не лише в Україні, а й у світі, кількість бібліографічних позицій якого складає понад 20 тисяч.

Присутні з великою цікавістю слухали науковців, які досліджують чи не найпотворніший злочин в історії людства. Із допові-дями виступили:

«Голодомор 1932—1933 років в Україні як плата за Свободу» — доктор історичних наук, професор кафедри археології та етнології України, декан факультету історії та філософії Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова В’ячеслав Кушнір;

«Тема Голодомору крізь призму публіцистики та художньої літератури» — заступник директора департаменту — начальник управління культури, національностей та релігій департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації Ярослава Різникова;

«Меморіалізація пам’яті про Голодомор в Україні та світі» — заступник директора Одеського історико-краєзнавчого музею з наукової роботи Юрій Слюсар;

«Деформація традиційної побутової культури українців в роки Голодомору» — кандидат історичних наук, доцент кафедри археології та етнології України, заступник декана з наукової та виховної роботи факультету історії та філософії ОНУ ім. І.І. Мечникова Наталя Петрова;

«Голодомор 1932—1933 рр.: дослідження науковців ОННБ» — головний бібліограф науково-бібліографічного відділу ОННБ Тетяна Солоненко.

У рамках заходу відбулася презентація книжкової виставки «Ми пам’ятаємо — ми сильні!: до Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні» (бібліографічний огляд) — завідувач відділу зв’язків з громадськістю і реклами ОННБ Тамара Кухарук.

По закінченню зустрічі своїми роздумами, чому наша молодь повинна знати про Голодомор, поділилася одна зі спікерів, кандидат історичних наук Наталя Петрова (на знімку):

— Сьогодні Одеська національна наукова бібліотека спільно з Одеським національним університетом ім. І.І. Мечникова, зокрема факультетом історії та філософії, провели чергову «годину науковця» «Злочини тоталітарного режиму. Голодомор як плата за Свободу». Вже є традицією, що до пам’ятних дат ми проводимо такі заходи. Чому це важливо? Звичайно, ми можемо нашим студентам прочитати лекцію і під час занять. Але об’єднання зусиль бібліотеки з навчальним закладом, коли ми зі своїми учнями можемо дізнатися про новинки, які вийшли в книжковому світі та нові бібліографічні досягнення в цій царині, є дуже важливими. Це комплекс джерел сучасних або історіографічних наративів, які ми можемо донести до студента чи випускника гімназії.

Чому нині важливо говорити про Голодомор? В Україні ми почали про це говорити з часів здобуття незалежності, але теж не одразу і далеко не всі в нашому суспільстві, навіть зараз, можуть сприймати цю тему і погоджуватися з тим, що це був справді Голодомор і геноцид. Я понад 11 років займаюсь дослі-дженням проблеми і дуже шкодую, що не почала робити це раніше, адже багато часу втрачено, померли ті люди, які були свідками, які це пережили. Але люди, яких я встигла перепитати, мали вони тоді від 5 до 12 років, в них були спогади, цінні в тому сенсі, що це був жах, який їм на все життя запам’ятався. Коли ми їх опитували, вони зізнавалися, що навіть своїм онукам про це не розповідали, а деякі з них про Голодомор вперше розповіли саме нам, дослідникам, моїм студентам, які були зі мною, це була їхня практика. Я бачила, як під час усвідомлення тієї інформації, яку до них доносили чиїсь бабусі, дідусі, змінювалися мої вихованці, бо вони розуміли, що їхні бабусі й дідусі, можливо, теж пережили поді-бну трагедію. Вони ставали іншими.

Кожна нація має не просто пам’ятати своє минуле, для того, щоб будувати майбутнє. Молодь як рушійна сила будь-якого суспільства має це пропускати крізь себе. Розумієте, емоційна складова є дуже важливою. Сьогодні ми не просто говоримо, що це трагедія, ми говоримо про речі, які є в повсякденному житті. Кількість жертв, можливо, вже нікого не вражає. Чотири чи десять мільйонів — ми не можемо порахувати. Смерть однієї людини, коли в нас, не дай Боже, помирає близька людина, — це для нас трагедія. Це трагедія однозначно й для тих, хто вперто заперечує факт Голодомору. Таких варто спитати: «А якщо у вас помирає дитина чи ваша мама — це трагедія? Трагедія. Чому ж тоді, коли умертвили голодом стільки народу, стільки дітей, це не трагедія?».

Мені приємно, що зараз молодь, переважно всі, з ким я спілкуюся, з цим погоджуються, дотримуються такої думки. Вважаю, що ці роки, впродовж яких ми досліджували й доносили різні аспекти Голодомору, ми прожили недаремно, всі науковці України і світу. Сьогодні це стає предметом і сюжетом кінематографічних творів, нелегких для сприйняття. Вони вже є, вони дуже потрібні…

У свідомості тих людей, хто пережив голодомор 1932—1933 років, війна і голод 1946—1947 років не були такими страшними. В мене були такі респонденти, які пережили всі три голоди — 20-х, 30-х, 40-х і війну. Для них найстрахітливішим був 1932—1933-й.

Більшість українців у ті роки жили в сільській місцевості. Масовим було розлучення родин: тих, хто не хотів іти до колгоспу, насильно розлучали. Мама жила окремо від дітей. Уявіть собі сьогодні, що вас забрали з вашої родини за якусь «провину» ваших батьків на роботі. Ми собі тепер цього збагнути не можемо, а в 1932—1933 роках для радянської влади, для тоталітарної системи, яка для свого становлення вдавалася до примусу, залякувань, це була абсолютно нормальна практика, до якої вона вдавалися досить часто.

Ось деякі факти, про які ми дізнавалися, спілкуючись з літніми людьми під час експедицій. Мої студенти були дуже розчулені свідченнями очевидців Голодомору.

Радянська влада будувала систему бригад, до яких входили люди, що жили в одному селі, інколи були сусідами, здебільшого не відзначалися працьовитістю і високими моральними якостями. Вони ходили відбирати у селян хліб чи будь-які інші продукти харчування, наступного разу забирали домашні речі, які могли стати предметом обміну на їжу, такими предметами могли бути одежа, прикраси, килими, хатнє начиння, у дітей відбирали верхній одяг. Ви можете уявити, що зараз хтось вломився у вашу хату і відібрав у вас куртку чи пальто для того, щоб ви мерзли, щоб вас залякати і примусити?

Після 1932—1933-го люди усвідомили те, що сусід може бути ворогом, це може бути людина, яка в будь-який момент здатна вчинити дію, після якої помре хтось із вашої родини. Тотальна недовіра до близької до вас людини була зароджена саме в ті часи. Багато з тих, кого ми опитували, стверджували, що після 1932—1933 років укоренилася така думка: «не вкрадеш — не проживеш», бо тій частині людей, яка працювала в колгоспах, давали мізерну пайку їжі, тому вони були змушені щось красти. За це саджали до тюрми, але якщо не вкрадеш — не проживеш, не матимеш що їсти. Це стало нормою життя: люди вже не могли бути відвертими одне з одним.

Ми почали досліджувати цю тему на початку 2000-х. Часто люди розповідали це вперше і саме нам, бо ми були чужими для них, зі своїми близькими вони боялися бути відвертими. Уявіть собі щось подібне у вашій родині сьогодні, коли ви боїтеся щось розповісти своїм близьким. З одного боку, вони боялися нагадувати про цю трагедію, а з іншого — боялися травмувати своїх нащадків. Деяким дітям, онукам чи правнукам було незрозуміло, чому бабуся збирає зі столу крихти чи сварить за щось недоїдене. Лише потім з’ясовувалося, що вона пережила Голодомор.

Завжди були певні види діяльності, завдяки яким людина в селі виживала. 1932—1933-й — це роки руйнації традиційної культури українського села, це зникнення деяких видів діяльності, які ніколи не відновилися. Ткацтво майже зникло, не відновилося у повній мірі вівчарство. Сьогодні ми це відроджуємо, але ми могли б не відроджувати, а мати набагато вищий розвиток нашого суспільства, якби не цей злочин тоталітарного режиму, спрямований саме на знищення українців.

У сфері духовної культури зазнали помітних деформацій обряди, через які обов’язково проходила кожна людина. Ми розуміємо, що тоді неможливо було відзначати народження дитини, хрестини, як це було споконвіку заведено, не відбувалися весілля. Ми знаємо, що вмирали мільйони людей, і найстрашніше було те, що їх не могли поховати так, як це було заведено. Померлих не ховали, а просто закопували, скидали до колективних могил. Мова про окрему труну чи відспівування священником взагалі не йшла. Не йшлося про поминальні дні й таке інше. Тому таким важливим є питання ініційованої Джеймсом Мейсом акції «Запали свічку пам’яті», адже ці душі не відійшли правильно, за народною уявою, в інший світ. Вони не були відспівані, не були пом’януті ні наступного, ні дев’ятого, ні сорокового дня. Інколи в родинах не залишалося нікого…

Про досить приблизну кількість жертв можна взнати із «Книг пам’яті». Але далеко не увесь перелік загиблих представлений у них, бо не всіх змогли переписати. Деякі села, зокрема й на Одещині, в 1933-у перестали існувати, вимерли цілком. Ці страшні речі призвели до того, що після 1933-го ті, хто вижив, зрозуміли, що життя продовжується, але не можна довіряти близьким, не можна дотримуватися усталених звичаїв, які тисячоліттями формувалися, а можна вкрасти, головне — вижити. Ця травма, про яку ми говорили, продовжує в нас бути, ми постгеноцидна нація, цей термін є усталений.

Найстрашнішим було те, що люди їли. Їжа років Голодомору — це окрема моторошна тема. Кілька років тому у Брюсселі наші активісти провели акцію, під час якої готували «їжу» часів Голодомору і роздавали перехожим. У такий спосіб люди отримували хоча б приблизне уявлення, що таке Голодомор. Звісно, це була лайт-версія — коріння і листя дерев, технічні культури, непридатні для харчування, дикоростучі трави. А в голод в Україні люди їли собак, котів, жаб, горобців, ворон, м’ясо мертвих домашніх тварин і навіть, на жаль, траплялися випадки канібалізму.

Влада ретельно готувалася до Голодомору, про це свідчать архівні документи. Ще з 1931-го були накази знищувати в районі кордонів УРСР диких тварин, а також котів, собак, голубів — все те, що можна було з’їсти. Тобто знищувалася навіть сировинна база, якою голодна людина ймовірно змогла б прохарчуватися.

З кожним роком ми дізнаємося про нові й нові подробиці цього злочину. Знаходяться місця масових поховань, бо це трималося в таємниці, люди тих місць боялися, ніхто туди не ходив. Дуже важливим є те, що розсекречуються архіви, Україна робить великі кроки. Дуже погано, що ми не можемо дослі-джувати російських архівів, прикро нам, що ця тема є табуйованою в Російській Федерації зі зрозумілих нам з вами причин.

Сьогодні ми з вами воюємо з країною, яка є правонаступницею тієї держави, яка й організувала голод в Україні.

Володимир ГЕНИК.

Переглядів: 192
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua