РубрикиБез рубрики

Рідна мова — наша свобода

Цього фільму давно чекали, про нього багато писалося у соціальних мережах. «Соловей співає» — така його назва. Соловей співає, доки голос має. Кожна пташина впізнається за її голосом. Заберіть цей голос — і забудеться й сама птаха. Коли ж у народу забрати рідну мову — щезне, розчиниться поміж чужинцями й сам народ.

Минулого тижня фільм «Соловей співає» побачили, нарешті, й в Одесі.

Коли б глядна зала кіноцентру «Сінема Сіті» була удвічі більшою, то й тоді, мабуть, так само не було б де яблуку впасти. Це фільм, що доконче потрібен нам усім без винятку. Всім українцям — і тим, для яких українська мова є природною у щоденному побуті. І тим, хто догідливо переходить на мову співрозмовника, якщо той заговорив до нього російською. І тим етнічним українцям, котрі послуговуються винятково росі-йською, зневажаючи свою рідну мову, або й зовсім забувши її... Цей фільм потрібен й етнічним росіянам, тим, котрі усе ще гидують мовою держави, громадянами якої є.

Аналізуючи мовну ситуацію в Україні, автори фільму — режисер Сергій Кримський та автор сценарію і продюсер Леся Воронюк — намагаються дослідити не лише наслідки, а й причини конфронтації довкола україн-ської мови. З’ясувати не лише наслідки, а й причини такого стану речей — через призму історії та лінгвістики. Це не фільм-протистояння, а фільм-роз’яснення, фільм-заклик, фільм-надія. Та, котра, як відомо, щезає останньою… А мова — наш, під нинішню пору, останній рубіж, наш державний кордон…

У залі, назагал, були люди, котрих не треба ні в чому переконувати. Були молоді воїни ЗСУ — їм це потрібно, — сподіваємось, що українізація у війську буде поглиблюватися. Були, звісно, й ті, котрі ще залишаються російськомовними. Кого хоче захищати російський президент. У РФ, до слова, на законодавчому рівні твердять, що українці, як і білоруси, є носіями російської мови. Себто що в тих і в тих нема споконвіків своєї, рідної мови. Про те, що українців три століття силоміць переінакшували на російську мову, звісно, не йдеться. Переінакшували в буквальному розумінні слова, ламали через коліно, змінювали ментальність, робили з нації покірливу біомасу, котра мислить шлунком і прагне лишень сильного царя. Переінакшували голодоморами та жахливими репресіями, знищували еліту нації — талановитих, сміливих, відданих та найбільш свідомих, її сіль — хазяйновите селянство. Вживлюючи у свідомість покору і страх. Забираючи, передовсім, рідну мову та насаджуючи силою мову чужу. Наслідки всього даються взнаки ще й по сьогодні…

Прем’єра фільму відбулася у Києві 5 листопада. Й одразу ж, на другий день, у московських ЗМІ, передовсім — в інтернет-мережі, здійнявся страшенний галас. Це незаперечно засвідчує: картина досягла мети, втрапила, як мовиться, в десятку, стала гідною відповіддю московській пропаганді. На жаль, це лише краплина чистої правди, що проривається крізь отой шквал брехні, бруду, знавіснілої маячні, які вдень і вночі виповнюють наш інформаційний простір.

Можна б назвати подвигом ту працю, яку здійснили творці фільму. Втім, подвигом можна назвати й те, про що розповів після перегляду один із глядачів. Три роки тому він перейшов на українську мову у спілкуванні з колегами на роботі. І що лиш йому не закидали! А найдошкульнішим звинуваченням було: неповага до колективу. Ми ж бо всі виховувались колективістами, коли мати свою особисту думку, свою власну поведенцію вважалося чимось дуже негідним. Але молода людина витримала все це. Й тепер цілком пристойно спілкується державною мовою. А найбільший його антагоніст дедалі частіше вживає українські слова та звороти.

І це також — подвиг у нашому дуже неоднорідному, строкатому, нестійкому суспільстві. Вельми слушно сказала одна глядачка: наші бійці там, на фронті, боронять Україну — незалежну, вільну, українську — передовсім, а ми тут, у тилу, маємо свою передову, маємо стати бійцями мовного фронту.

І тут наша надія — на молодь. Старше покоління залишається людьми совєтськими, багато з них живе минулим. А майбутнє — це наша молодь. Останнім часом, незважаючи на деяке послаблення позицій української мови, все-таки частіше чуємо її з вуст саме молодих. Це обнадіює…

Фільм починається досить символічними кадрами бою. Після страшного обстрілу наш боєць, закривавлений, контужений, видряпується з глибокої вирви; він нічого не бачить, але відчуває, що хтось наближається до нього. «Хто? — гукає він. — Мій позивний?». Якщо це ворог — він готовий підірвати себе гранатою…

Вдруге ці кадри з’являються у фіналі фільму. «Свої ми», — чує він у відповідь рідною мовою. Побратими відводять його у безпечне місце, вони співають патріотичну пісню…

Рідна мова — це наше все. Наша історія і наш родовід, наше минуле і наше майбутнє… Мова — це ми самі: не буде мови нашої — не буде нас. Тобто, щось буде, але не ми — українці, зі своїми національними особливостями, своєю ментальністю і своїм обличчям.

Але так воно повелося у світі, що ми всім чомусь заважаємо. Кожен загарбник намагається знищити передовсім нашу мову, бо завдяки мові ми стійкі, як народ, нація. Румунізація на Буковині, мадяризація на Закарпатті, полонізація в Галичині… І, звичайно ж, тотальна русифікація в підросійській Україні. Сусі-ди наші так і пориваються щось від нас відхопити. То землі нашої шмат — територію, сиріч, то історію нашу славну присвоїти, бо власна — не така, бач, зугарна. А то й зовсім знищити наш народ, перетворити на безлику, сіру біомасу, і це — у ХХI столітті. Чому вони так чинять? А тому, певне, що бачать попереду велике майбутнє української нації. Старі європейські нації упродовж своєї історії вже притерлись одна до одної, у них багато спільного. А тут — новопостала велика країна, з незрозумілою ментальністю, слабкою економікою, ще й розмовляють якось незрозуміло. Відчувають: у майбутньому це буде серйозний конкурент їм на світових обширах. У найбільш драматичні моменти нашої історії вони вже не раз полишали українців напризволяще.

Нам треба лише одного: побудувати, нарешті, свою власну, незалежну національну державу. Якщо не стане вона україномовною — стане часткою неприйнятного для нас «русского міра». А ми — як та дівка з приповідки: «Не руште мене, хлопці!», та таким голосом несміливим, що так і вчувається: руште, руште…

Чому ж так? Бо толерантні надміру. Довірливі. Добрі. Не надто агресивні у відстоюванні права на рідну мову, хочемо всім вгодити.

До чого призвела така тактика, цей фільм показує на прикладі сусідньої Білорусі, де білоруська мова майже зникає з ужитку. А з іншого боку — приклад Ізраїлю, котрий ціною неабияких зусиль, а передовсім — працею ентузіастів, патріотів, учених практично із забуття відродили іврит. І всяк, хто емі-грує туди, мусить вивчити державну мову, без цього там нікуди не поткнешся. Але що цікаво! У фільмі є інтерв’ю з колишнім луганчанином, до того ж — переселенцем, нині слухачем спеціальної школи івриту, котрий, ретельно вивчаючи цю мову, щоби бути повноцінним громадянином Ізраїлю, водночас нахабно заперечує державність української мови в Україні… І чому, зрештою, Ізраїль? — запитання із зали. — Чому ізраїльтянам вдалося, а нам — ні? Ми ж не гірші. Та тому, що вони швидко зорієнтувались, згуртувалися, зрозуміли: якщо не буде своєї мови, то не зможуть об’єднатися як держава. У них — консолідація, тому й досягають великих успіхів…

Боронячи своє, нам треба захищатися агресивно, наступально, випереджати ворожу пропаганду. Українська мова — це наш захист. Це, як сказала одна глядачка під час короткого обговорення фільму, не лише наша зброя, це джерело. І це, доповнив її вигук з місця, наш ресурс, це інструмент.

Соловей співає, доки голос має. Називаємо рідну мову і багатою, і барвистою, і солов’їною, але за всіма зізнаннями в любові до неї, щоб не було це лише словами, треба у повсякденному своєму житті завжди і всюди розмовляти лише україн-ською. На роботі, у супермаркеті, на вулиці… Всюди і завжди! А передовсім — з дітьми…

…Перші кадри фільму повторюються у фіналі. Побратими забирають пораненого з поля бою та підбадьорюють себе і його піснею, у якій такі слова: «Я ніколи і нікому не віддам рідного дому», та просять його «не вирубатись». Так, нікому з нас не можна вирубатись, як би не було важко; іншими словами — не можна байдужіти, лінуватися роз’яснювати опонентові правдиві факти про нашу мову, її значення для кожного українця і для держави в цілому — спокійно і без емоцій. Рідна україн-ська мова — наша свобода, наш дім — дім нашого буття у своїй таки державі. Не віддамо свій дім нікому!

Роман КРАКАЛІЯ.

Переглядів: 203
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua