РубрикиБез рубрики

Медіагігієна і критичне мислення, або Про торгівлю страхами й неврозами

У пресцентрі Українського кризового медіацентру відбулася конференція для регіональних журналістів «Медіагігієна та критичне мислення. Чи можливо «почистити» інформаційний простір?».

Одним зі спікерів був відомий український журналіст і публіцист Павло Казарін. Сподіваємося, що його роздуми про сучасні загрози, які постають перед класичною журналістикою, та його особливе бачення модерного інформаційного світу зацікавлять не лише фахівців, але й широкий загал, бо ж усі ми є споживачами інформації. Чи завжди робимо це відповідально?

— Говоритиму про зміни, які переживає сучасна журналістика. Як на мене, ці зміни відбуваються в унісон зі змінами, які відбуваються у всьому світі. Це незвичайний процес, цікаво відслідковувати його в динаміці, уявлення не маю, куди ці рейки нас у подальшому приведуть, але те, що кудись приведуть і зміни будуть драматичними, — це поза всіляким сумнівом.

Коли чую, що нічого не міняється, згадую свій особистий нічний кошмар. Полягає він у тому, що я прокидаюсь у серпні 2013 року. Лягаю увечері спати, прокидаюсь, а на календарі — 2013 рік. Я знаю, що буде далі: що Янукович не підпише Угоду про асоціацію, що вийдуть студенти, студентів поб’ють, розпочнеться Майдан, розженуть Майдан, але Майдан усе ж збереться, снайпери, Небесна Сотня, Янукович втече і відбудеться анексія Криму… Я достеменно знаю дати, коли російські війська оточать українські військові частини, знаю дати, коли захоплять кораблі, знаю дати битв під Савур-Могилою, Іловайськом, дати першої та другої мінських угод, дату, коли зіб’ють малайзійський «Боїнг» у небі над Донбасом, — я все це знаю! Але що я робитиму з цими знаннями у серпні 2013 року? Кому я розповім, а головне — хто мені повірить?! Почувши, наприклад, що президент Грузії очолить Одеську область, мої друзі викличуть до мене «швидку» і будуть праві, адже тоді, у серпні 2013-го, я б і сам собі, Павлові Казаріну зразка 2019 року, не повірив.

Після останніх подій 2019-го я думаю, якою б драматичною була моя подорож навіть у ближчий час, у 2016 рік. Я прокидаюсь у 2016-у й кажу: «Хлопці, я вам розповім, хто наступним президентом буде… Дайте мені мерщій пульт від телевізора!». Ось! І мені друзі знову викликають «швидку».

Це до того, що реальність, у якій ми перебуваємо впродовж наших останніх п’яти-шести років, перевершує наші найсміливіші очікування. Ми наче перебуваємо всередині процесу і, як жабка в каструлі з теплою водою, не зауважуємо, як понижується чи зростає в ній температура. А якби спостерігати збоку ту величезну кількість змін і трансформацій, які з нами відбулися, ми самі б собі не повірили, коли б у 2013 році познайомилися із собою зразка 2019-го. Нам би здавалося, що ми собі якісь казки розповідаємо. Насправді цей драматизм змін відбувається не тільки з нашою країною, а й з усіма іншими.

Сьогодні ми всі живемо в галактиці інтернету. Професія журналі-ста відчуває це на собі як жодна інша. Останні сто з гаком років у медіа була головна роль — ми були монопольним посередником між виробниками контенту і споживачами контенту. У 1960—1980-х, якщо ти хотів щось сказати, ти мав прийти в редакцію газети, журналу, телеканалу, довести, що твоя точка зору має право на існування, і, пройшовши через цей інституціональний фільтр, отримував право поговорити з аудиторією, з тими, до кого ти хотів звернутися. Вона могла прочитати твою статтю, почути тебе по радіо, побачити по ТБ.

Інтернет породив нову реальність: тепер кожен спілкується зі своєю аудиторією напряму, минувши журналістів як інституціональних посередників. Це блогери. З’явилася велика кількість інтернет-платформ, хтось веде блог на Ютубі, маючи мільйонні перегляди, хтось — на Фейсбуці чи в інших соцмережах. У Володимира Зеленського — вісім мільйонів підписників в Інстаграмі, тому він може собі дозволити, за необхідності, не звертатися до журналістів, не виходити на пресконференцію, а писати звернення напряму — це все розтиражують. В епоху інтернету наша професія опинилася в кризовій ситуації, бо нема сенсу йти через інституційні майданчики, нема сенсу звертатися до редакцій — можна звернутися напряму до аудиторії.

Це призвело до кількох важливих наслідків. З одного боку, ми думали, що інтернет буде простором спілкування всіх з усіма, що щезне можливість для цензури, але виявилося, що на зміну інституціональній цензурі, яку проводить держава, політики, партії, окремі країни і режими, приходить цензура добровільна.

Якщо у вас є акаунт у Фейсбук, то коли вам подобається пост людини, ви ставите «лайк». Через певний час Фейсбук починає індексувати вашу стрічку так, що у вас з’являються повідомлення лише від тих людей, з думкою яких ви згодні. А публікації тих, кого ви не «лайкаєте», рано чи пізно зникають з вашої стрічки. Ви опиняєтеся у такій теплій інформаційній ванній, що вам здається: всі довкола думають так само, як ви. У цьому особливість соцмереж: вона занурює нас у своєрідну мильну бульбашку з однодумців, і нам здається, що ми — це норма для всієї країни. А потім дивимося на підсумки виборів і виявляємо для себе, що ми — це меншість або що ми — несподівана більшість.

Це цікавий момент, бо як рані-ше було? Уявіть собі реальність 70—80-х років у Франції, Британії чи США: люди могли бути представниками різних професій, але коли вони поверталися додому, вмикали телеканали, відкривали газети, вони, плюс-мінус, у чисельнику були різними людьми, а в знаменнику було невелике число ЗМІ, яке їх урівнювало. У зовсім різних людей — від водія автобуса до сенатора — наприкінці була одна картинка фактів. Бо вони читали інституці-ональну класичну пресу, класичні ЗМІ, які працювали за стандартами, описували їм, із чого складається реальність.

Сьогодні ж, коли люди споживають інформацію із соціальних мереж чи знаходять собі блогерів, які їм до вподоби, нерідко стається так, що вони знаходять собі мильну бульбашку і якщо навіть мешкають на одній сходовій клітці, у них різна реальність. Ті, хто дивиться, скажімо, Анатолія Шарія чи Андрія Полтаву, — у них дві різних України, які між собою аж ніяк не перетинаються. Це почасти навіть небезпечно, адже завдання класичних медіа — пояснювати країні країну: пояснювати реальність Херсона жителям Чернівців, а жителям Черкас — реальність Івано-Франківська для того, щоб не можна було Україну лякати Україною.

Ось чому потрібні класичні медіа, які працюють за стандартами, і класична журналістика. Класична журналістика не занурює ні в мильну бульбашку, ні в теплу ванну, де комфортно, а намагається описувати картинку в усій її різноманітності.

Ми сьогодні живемо всередині реальності, до якої ми ще не готові, є велика кількість чинників, з якими ми ще не знаємо, як бути. Невеликий приклад: у 70 — 80-х, до винаходу інтернету, людина, яка була переконана, що Земля плоска, що NASA бреше, що вся геліоцентрична модель — це вигадка NASA і всіляких страшних астрономів, — вона була приреченою бути маргіналом, невдахою, адже вона одна приречена думати, що знає правду, а всі інші лицемірять або свідомо обдурюють. А інтернет дав змогу фрікам і божевільним знаходити одне одного, знаходити таких же однодумців, які вірять у теорію змов, об’єднуватися і виявляти, що їх не п’ять душ на місто, а, скажімо, триста тисяч на всю країну, а якщо триста тисяч уже вірять у якусь єресь, то неодмінно, рано чи пізно, вирине політик, який почне цю аудиторію задобрювати, бо схоче скористатися їхніми голосами на виборах. Отже, інтернет подарував міським божевільним змогу гуртуватися — об’єднуватися.

Про наслідки винайдення інтернету для журналістської професії. Коли на ринку інформації збільшилося конкурентне поле, з’ясувалося , що найкоротший шлях продавати інформацію аудиторії — це торгувати страхами й неврозами! Новина про те, що 6,5 мільярда людей цього ранку прокинулися у хорошому настрої й пішли вчитися та працювати, нікого не зацікавить, а ось про те, що десь під Черніговом бабуся «з’їла онука», неодмінно набере 30 тисяч переглядів. Торгувати чорнухою у багатьох медіа стало нормою. Чим більше твою новину читають, тим більше в тебе «кліків», більше потенційне охоплення, більше на Ютубі ти можеш зібрати переглядів, а звідти й монетизація.

Це не лише про нашу країну, по всьому світу таке ж. У підсумку ця гонитва за емоціями, за торгівлею неврозами і страхами призвела до того, що люди по всьому світу думають про реальність набагато гірше, ніж ця реальність є насправді. Французи переконані, що 25% їхніх співвітчизників — мусульмани, а насправді — 8%. В Італії вважають, що їхнє безробіття — 40%, насправді — 13%. У США впевнені, що безробітних у них 15%, насправді — 4,7%.

Якщо дивитися на реальність навколо нас, то ми живемо у найблагополучнішому за всю історію існування людської цивілізації світі. Адже за останні два століття людство виграло три головні війни, які воно вело впродовж усієї історії розвитку. Це — війна з епідеміями, війна з голодом і війна з війнами.

У ХІV столітті чума знищила чверть населення європейського континенту, у ХVІ столітті чорна віспа викосила 90% аборигенів американського континенту. Останньою епідемією у Європі був грип-іспанка у 1918—1919 роках, який забрав 50 мільйонів життів. Відтоді жодної великої епідемії в нас не було. Щеплення від віспи в світі зникли 1979 року, бо цю хворобу визнали переможеною. Пам’ятаєте, останні два десятиліття ми боялися пташиного та свинячого грипу, атипової пневмонії та вірусу Ебола? Найбільшим убивцею був вірус Ебола — він забрав 13 тисяч життів. Загинули люди в Західній Африці, а проблема полягала в тому, що там не існує нормальної медицини, госпіталів, систем розповсюдження сироватки тощо. Люди гинули через те, що сироватка з Європи довго добиралася в Африку, де ні доріг, ні санітарії. Кількість жертв сьогодні не співмірна з тими масштабами, які людство переживало в своїй ще недавній історії.

Людство перемогло і голод. 2012 року від недоїдання померло мільйон осіб, а від надлишкової ваги — три мільйони. Сьогодні голод стається не від того, що десь неврожай, а здебільшого від того, що в якійсь бідній країні третього світу є зла політична воля чи диктатор при владі, який не пропускає гуманітарну допомогу з-за кордону.

І головне — людство перемогло навіть війни. 2016 року по всьому світу, включаючи Сирію, від насилля (це і війни, й злочинність) загинули 620 тисяч осіб, а від діабету — 1,5 мільйона (сьогодні цукор вбиває ефективніше, ніж куля). Від тероризму в 2016-у загинуло 8 тисяч, а в одній Україні у ДТП гине втричі більше людей, ніж від тероризму по всьому світу.

Якби у цей світ перенести якогось нашого пра-прадідуся, він би вирішив, що саме так виглядає Рай і Золотий вік. Але то до тієї хвилини, поки не увімкнув би телевізор. Бо коли ми увімкнемо телевізор, то побачимо, як світ страждає, як світ перебуває на грані глобальної катастрофи, як усе котиться в пекло, де ми всі приречені захлинутися, там жахіття і все пропало!..

Це справді неабияка проблема, бо є велетенська різниця між реальністю і тим, що люди про цю реальність думають. Особливість ХХІ століття і нашої з вами реальності полягає саме в тому, що люди думають про реальність набагато гірше, ніж вона є насправді. Ми ніколи не жили так сито й благополучно, як сьогодні, але ми переконані у глибоко протилежному…

Це історія про інтернет. Коли медіа втратили монополію на посередництво, на поширення інформації, коли інформація почала поширюватися за абсолютно новими хаотичними правилами, це призвело до того, що в цій новій конкуренції стало простіше торгувати страхами й неврозами, ніж фактичним станом справ. Чим гучнішим, скандальнішим буде заголовок, тим частіше будуть «клікати» новину. І це виклик.

Я вже казав, що інтернет породив простір, де міські божевільні отримали змогу об’єднуватися, більше того, міські божевільні отримали можливість спілкуватися з аудиторією і створювати свої секти. У США є такий блогер — Алекс Джонс, він веде у соцмережах Фейсбук, Твіттер, Ютуб канал під назвою «Інфовійни». Він — класичний конспіролог, розповідає, що теракти 11 вересня американці самі собі влаштували, що в американського уряду є зброя для керування торнадо, що Мішель Обама — трансгендер та інші нісенітниці, при цьому в нього мільйони передплатників. Звісно, він може бути абсолютним лицеміром і заробляти на цих каналах: канали мають багато переглядів, і за це надходять великі гроші, але… Алекс Джонс — ще й завсідник російських ура-патріотичних каналів, його запрошують на «Царьград-ТВ» до Олександра Дугіна, де він розповідає, як Америка несправедливо влаштована та як там усе потрібно поміняти. Це історія про те, що між реальністю й уявленнями людей про реальність є проміжок і в цей проміжок вбивають клини. Причому забивають як ті, хто на цьому заробляє, як-от Алекс Джонс, так і ті, хто ставить перед собою великі політичні цілі. Чи навіть окремі держави, як-от КНДР, Китай чи Російська Федерація, які невдоволені, як влаштований світ, і хочуть його перелаштувати для своєї вигоди.

У цьому сенсі журналістика опиняється на вістрі боротьби за здоровий глузд. Міняти уявлення людей про реальність набагато простіше, ніж міняти реальність. Умовно кажучи, створення одного телеканалу, який промиватиме мізки, коштує дешевше, ніж танковий батальйон.

Отже, набагато простіше міняти те, що люди думають про дійсність, яка їх оточує, ніж вкладати ресурси у зміну тієї ж дійсності. З одного боку ми, журналісти, опинилися в дуже невигідних умовах, а з іншого боку — дезертирувати з цього поля бою для нас було б не надто морально.

Упродовж ХХ століття майже весь тодішній світ жив в умовах порядку денного, який був гаслом революції. Що це таке, гасло революції? «Сьогодні — це недосконале завтра!». Отже, для того, щоб добре жити, нам слід рухатися у якесь світле майбутнє. Умовно кажучи, Мартіна Лютера Кінга, який боровся за свободу темношкірого населення США, і Барака Обаму розділяє лише 46 років. Ті, хто дивився інавгурацію Барака Обами, ще пам’ятають, як темношкірих людей в Алабамі не пускали до ресторану. У ХХ столітті світ швидко рухався вперед, але в якийсь момент люди втомилися від змін. Можливо, від того, що ці зміни занадто міняли наш світ. Зникали професії: на початку ХХ століття зникли кучери, а в близькому майбутньому можуть зникнути водії, бухгалтери, юристи... Всі ті професії, які можуть бути алгоритмізовані, відійдуть на користь технологій. Отже, люди втомилися від перемін, і на зміну порядку денному революції «Сьогодні — це недосконале завтра!» прийшов порядок денний контрреволюції, який звучить: «Сьогодні — це зіпсоване вчора!». Відтак нам треба рухатися у якесь ідеальне вчора, знайти свій «золотий вік» і за нього закріпитися. Гасло Дональда Трампа, з яким він був обраний — «Зробимо Америку знову великою!», — це класична історія руху у вчора. Вчора у нас було все добре — значить, треба відмотати назад. Такими ж прикладами, як Трамп, є Качинський у Польщі чи Орбан в Угорщині. Це політики, які намагаються грати на запиті людей на повернення в таке собі «ідеальне вчора».

Мені здається, що від нашої професії залежить дуже багато, навіть більше, ніж ми про це думали. Я не знаю, чи переможемо ми у цій війні, бо мандрівні лицарі не завжди перемагають, добро і здоровий глузд перемагає не завжди. Але боротися варто і потрібно.

Наше медіаполе, всі українські медіа можна поділити на п’ять груп за джерелами фінансування.

1. Медіа, які фінансуються з бюджету. Їх мало, вони зникають. З великих — холдинг «Суспільне», який фінансується з бюджету. Якщо в Росії державні медіа — найголовніші на медіаринку, в них найдорожче обладнання й найвищі зарплати, то наші державні медіа — це пасинок нашого медіа-ринку, який фінансується за залишковим принципом.

2. Медіа, які намагаються бути бізнесом. Мої друзі в журналі «Новое время» намагаються це робити. У 2013-у вони почали, і в них нічого не виходить, щороку вони відкладають вихід на точку незбитковості, адже рекламний ринок після 2014-го просів, люди наші не звикли платити за інформацію, передплачувати, купувати паперові версії, бо ж усе можна знайти в інтернеті. В Україні бути бізнесом для медіа складно, це намагаються робити одиниці.

3. Медіа, які фінансуються за рахунок європейських донорів та міжнародних організацій. «Радіо Свобода», «Німецька хвиля», «Громадське радіо», «Громадське телебачення». Їх мало й особливої ролі на медіаринку вони не відіграють, бо в них невелике охоплення.

4. Медіа, що напряму або опосередковано фінансуються з Росії через політиків, які ціннісно близькі Москві і які в Україні володіють своїми телеканалами, газетами й журналами.

5. Українські олігархічні медіа, які належать фінансово-промисловим групам, — це весь ринок телеканалів.

Як не дивно, але чим може пишатися Україна — це тим, що в нашій державі ніколи не було монополії на гроші. У Росії — нафта й газ, тож, відповідно, хто контролює нафту й газ — той контролює головну скриню з грошима. А в нас нафти й газу не було. Було кілька основних ресурсів — феросплави, метал, верстатобудування тощо. Кожна фінансово-промислова група на початку 90-х захопила якийсь ресурс, а потім довкола ресурсу вибудовувала ешелоновану систему оборони у вигляді політичних партій, у вигляді медіа, які мали їх захищати від нападок інших фінансово-полі-тичних груп, щоб ніхто ресурс не «віджав». У підсумку все, чим ми сьогодні пишаємося, — це результат нашої олігополії, що у нас не було єдиної скриньки з грішми, а було декілька, і вони всі між собою конкурували. Це щоб ви знали, з якого сміття ростуть медіа, не відаючи сорому.

Як я казав, увесь український медіаринок можна поділити на п’ять груп. Я, звичайно, хотів би, щоб у цьому списку було більше медіа, які намагаються бути бізнесом, які менше залежатимуть від власника. Але, на жаль, найбільші медіа у нашій країні — це ті, що належать великим фінансово-промисловим групам, і ці канали продовжують залишатися основним джерелом інформації для 73% населення.

У цьому особливість, коли ми сьогодні говоримо, що журналістика протистоїть блогосфері. Ми повинні усвідомлювати, що й журналістика у нашій країні не виступає якимось єдиним рядом, що в нашій професії є велика кількість штрейкбрехерів — людей, які до неї не мають стосунку, а насправді «грають за чужих хлопців», прикриваючись званням журналіста. Це також додатковий виклик для нас усіх.

Про шлях, який пройшла наша журналістика за два десятиліття. Так, мені багато що не подобається, часто професія мене розчаровує й опускаються руки. А з іншого боку, якщо судити за всім, що мені доводилося спостерігати, то рух уперед є. Ми, як та жабка у каструлі, не завжди відчуваємо коливання температур довкола нас, але я у цьому сенсі історичний оптиміст.

Записав
Володимир ГЕНИК.

Довідково. Павло Казарін, 35 років, народився у Сімферополі. Український журналіст, публіцист, філолог-літературознавець. 2005-го закінчив Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського. У медіа — із 2004-го. Працював на ДТРК «Крим», у 2012—2014 роках жив і працював у Москві. Співпрацював з виданнями «Slon.ru», «Радіо «Свобода», «Новая газета» та Московським центром Карнегі. Ведучий телеканалу ICTV, суспільно-політичного ток-шоу «Зворотний відлік» на суспільному телебаченні «UA Перший», автор та ведучий проєкту «Грані правди» на «Телеканалі 24». Пише тексти для «Ліга-Нет», «Радіо «Свобода», «Українська правда» та «Новое время».

Конференція «Медіагігієна та критичне мислення. Чи можливо «почистити» інформаційний простір?» відбулася в рамках спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру Східного партнерства.

Переглядів: 192
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua