РубрикиБез рубрики

Пів століття в Одесі — пів століття з Одесою

Закінчення. Початок у номері за 16 листопада.

«Хоча діяльність факультету — навчальний процес, організація наукової роботи студентів, різні сторони буття колективу — залежали від внеску усіх професорів, доцентів, викладачів і лаборантів, проте модель життя факультету, — наголошує один із його випускників, нині доктор філології Павло Гриценко, — визначалася, з одного боку, традиціями, а з другого — поставою і постаттю декана. Риси вдачі, особисті якості однієї людини — позитивні чи негативні — значною мірою визначали життя великого колективу. Спрацьовувала пірамідальна структура факультету — мініатюрний відбиток піраміди суспільства: з чільником на вершині та різноманітними структурами на нижчих ярусах піраміди, які могли впливати на події, однак вельми відносно. Так чи інакше, але всі студентські дороги вели… до декана, нерідко ним, а не лише зовнішніми обставинами, і визначалися» [3, 56]. У діяльності Дузя-декана прикметними ознаками були його «всюдиприсутність і довсьогопричетність» [3, 57].

Підтверджують це і слова Лариси Дузь — доньки професора, яка засвідчила, що філологічний факультет для батька — це «його альма-матер і дім протягом півстоліття. Тут батько хіба що не ночував. Тут колеги і студенти бачили його чи не більше, ніж родина вдома» [3, 116].

Промовистими, з огляду на щойно процитовані слова, є свідчення численних випускників філфаку, зібрані у книзі «Спогади про Івана Михайловича Дузя» [3]. Зокрема, поет Анатолій Глущак — випускник 60-х років — наголошує, що «Іван Михайлович був душею і мотором філологічного колективізму» [3, 44]. А журналіст Сергій Комар — випускник 70-х років — свій спомин про І.М. Дузя назвав лаконічно і красномовно: «Батько філфаку» [3, 155].

Будучи «всюдиприсутнім і довсьогопричетним», тобто виконуючи у багатьох випадках рутинну роботу, передбачену обов’язками декана, І. Дузь водночас умів вивільнятись із обіймів суєти і зосереджуватися на організації заходів, значення яких виходило за межі не лише факультету, а й університету. Йдеться, передовсім, про міжвузівські наукові конференції, присвячені вивченню творчості провідних українських письменників ХХ століття. Ідею проведення таких конференцій І. Дузь не лише висунув, а й блискуче реалізував. Приїзд до Одеси кожного із «головних героїв» міжвузівського наукового віче — поетів Павла Тичини і Максима Рильського, прозаїків Михайла Стельмаха та Олеся Гончара — ставав помітною подією у науковому і культурному житті міста.

Все помітнішою ставала в Одесі періоду 60 — 70-х років минулого століття і постать Івана Дузя. «Разом з двома іншими Іванами — Гайдаєнком і Рядченком — він складав відому, причому, не лише в Україні, а й за її межами, «одеську трійцю», яка десь з середини 50-х і аж до початку 90-х років двадцятого століття значною мірою визначала літературну атмосферу Одеси. Відбувалося так не стільки і не тільки тому, що всі три Івани у різні періоди очолювали місцеву письменницьку організацію. Вирішальну роль відігравали тут неординарність і масштабність таких різних і водночас у чомусь схожих особистостей, якими були Іван Гайдаєнко, Іван Дузь, Іван Рядченко, — одним словом, ті властивості, які від посади не залежали і які — а не тільки імена — й об’єднали названих літераторів в «одеській трійці»…[3, 227].

Леся Олійник — дочка визначного сатирика і гумориста Степана Олійника — у своїх спогадах про І. Дузя зазначила: «Не пам’ятаю жодного нашого з татом приїзду до Одеси без зустрічей з ним. Уривками слухаючи їх розмови, розуміла, що мова завжди йшла про літературу, про письменників Одеси. І щоразу чула нові імена, які Іван Михайлович називав татові якось особливо емоційно, повторюючи слова: «надзвичайно талановитий хлопець». Часом він приходив з одним із них — тодішніх початківців, а нині маститих літераторів. Лише потому я зрозуміла, що мова йшла про молодих одеських письменників, яких Іван Михайлович підтримував, допомагав у перших публікаціях. По суті, він формував літературний процес Одеси (виділення моє. — В.П.): не тільки своїми статтями, книгами, а й пошуком всього талановитого, нового, що могло б збагатити мистецьке життя його рідного міста…» [3, 204-205].

Прикметно, що підтримувати обдаровану молодь І. Дузь почав ще задовго до того, як очолив Одеську письменницьку організацію, — тоді, коли був — на громадських засадах — редактором уні-верситетської газети «За наукові кадри». «Наприкінці 50-х років, — як згадує поет Анатолій Глущак, — високий рейтинг (висловлюючись по-сучасному) мала університетська літературна студія, у якій найпомітнішими були філологи В. Домрін, В. Березінський, А. Бортняк, В. Мороз, П. Осадчук, В. Зінченко, Г. Шендрик, А. Логвиненко… Іван Михайлович винайшов тоді ефективний заохочуючий засіб для молодих талантів. Дузь виявляв винахідливість і наполегливість у випуску один-два рази на рік спецвипусків університетської багатотиражки. Це були поетичні збірочки. Як важливо для авторів, котрим ще було не доступитися до державних видавництв, надрукуватися у книжковому «форматі»! У моєму архіві зберігся такий раритет. Обкладинка збірочки на 32 сторінки видрукувана в дві фарби. На ній стоїть дата: «Неділя, 19 травня 1957 р.». В кінці книжечки підпис «Редактор Ів. Дузь». Гадаю, що Іван Михайлович написав і передмову «Їх голоси міцніють»» [3, 46].

«Міцнів голос» і самого Івана Дузя, що переконливо засвідчують численні рецензії і статті, опубліковані на рубежі 50-60-х років у газетній та журнальній періодиці, а також видані у цей період книжкові нариси про життя і творчість акторів Марії Садовської та Івана Замичковського, письменників Павла Усенка, Остапа Вишні, Олександра Корнійчука, Степана Олійника. У 1955 році І. Дузь — учасник республіканської наради молодих літераторів. У 1962-му — член Спілки письменників України, а вже наприкінці 60-х його обирають головою правління Одеської організації СПУ.

Слід зазначити, що у 60 — 70-ті роки письменницька організація Одеси, незважаючи на непросту суспільно-політичну атмосферу, відігравала помітну роль у культурному житті міста. «Тоді, — згадував І. Дузь у 1994 році, — письменницька організація була дійовою, бойовою. Вона задавала тон в громадському житті, вона була барометром суспільної думки. Сьогодні цього немає. Сьогодні — розбрід. Чому? Більшість письменників працюють — той сторожем, той чорноробочим, той в редакції, хтось продає свої бібліотеки, щоб вижити. Зайдеш в Спілку — порожньо…» [1].

Прикметним для І. Дузя як керівника творчої організації було те, що він, за спостереженням Богдана Сушинського, «умів залишатися поза і понад письменницькими угрупованнями, які завжди формувалися за принципом «Проти кого дружитимемо?!» та на засадах творчої заздрості і суперницької неприязні. З одного боку, це робило його вразливим, оскільки, не пристаючи до жодної з письменницьких заздро-груп, він наживав собі зайвих ворогів, що діяли під гаслом: «Хто не з нами, той проти нас!». З іншого боку, це дозволяло йому зберігати таку необхідну для кожного керівника свободу дії і прийняття рішень та оберігало від пліткарської заангажованості» [3, 295-296].

Думаю, що саме ця особливість управлінського стилю І. Дузя зумовила вибір одеських літераторів, здійснений ними у 1987 році: тоді його вдруге обрали головою правління місцевої письменницької організації. Сталося це після того, як гострий і тривалий конфлікт, здетонований, з одного боку, перебудовою, а з іншого — непомірними амбіціями окремих літераторів, розполовинив творчий колектив на два непримиренні табори і фактично унеможливив конструктивну діяльність письменницької філії. У такій ситуації І. Дузь з його умінням бути «поза і понад письменницькими угрупованнями» (Б. Сушинський), з його досвідом і розважливістю, з його уболіваннями за долю та авторитет письменницької спілки в Одесі покликаний був примирити, здавалося, навіки непримиренних, об’єднати непоєднуваних, спрямувати зусилля літераторів не на розбрат, а на консолідацію.

Покладену на нього місію І. Дузь виконав. Звичайно, не одразу, не протягом одного дня чи одного місяця. Прикметно, що вирішуючи злободенні насущні проблеми діяльності Одеської організації Спілки письменників України, Іван Дузь водночас, за свідченням його заступника, а згодом — наступника на посаді голови правління письменницької філії Б. Сушинського, «був націлений на максимальне збереження всього нашого літературного надбання, незалежно від того, хто і як в ті чи інші часи, за тих чи інших світоглядних повівів до нього ставився» [3, 296].

Чи значить це, що Іван Дузь був безпомильним?

Звичайно ж, ні. І тоді, коли був деканом філологічного факультету Одеського університету. І тоді, коли очолював Одеську організацію Спілки письменників України.

Професор Євген Прісовський свої спогади про І. Дузя назвав так: «Краса і драматизм його долі» [3, 241]. Описавши «красу», яку визначали здобутки І. Дузя як науковця і керівника, Є. Прісовський наголосив, що за нею «таїлася складна і драматична натура людини, якій, в силу свого службового становища, доводилось вступати у стосунки з державною системою, що тисла на нього й вимагала таки відповідної поведінки. Згадаємо, що Іван Михайлович став деканом у часи короткочасної хрущовської «відлиги», й за перших років його деканствування філфак став теж цитаделлю вільнодумства. Але ж дуже скоро постала брежнєв-ська застійна пора. На декана постійно тисли й партійна влада, й особливо КДБ, які щодня вимагали очищення ідеологічного факультету від «ворогів», українських буржуазних націоналістів, вимагаючи виключення з університету тих студентів, що сповідують любов до України. За таких обставин було вельми складно залишатись чесною людиною… Ось справді гостро конфліктна ситуація, в якій постійно жив і працював Іван Михайлович і яка була джерелом драматизму його долі» [3, 242-243].

У непростих умовах І. Дузь постійно дбав не лише про «творчий підлісок» — майбутнє поповнення письменницької організації, а й про молоде покоління науковців. Під його керівництвом написали і захистили кандидатські дисертації Микола Доброгорський, Любов Дергаль, Тетяна Михайлюк, Оксана В’язовська, Галина Носкова, Анатолій Паньков, Людмила Ковальчук, Ярослава Машарова, Людмила Мостова, Сергій Білоконенко, Любов Ісаєнко, Віра Гуменна.

Зрозуміло, що не всі вчинки І. Дузя, як і написані ним статті та книги, розцінювалися і розцінюються нині однозначно. «Про діапазон суджень, — за словами доньки вченого, — йому важко було не здогадуватись. Але затятість примушувала йти до кінця…» [3, 132].

Навіть тоді, коли робити це стало надзвичайно важко. В останній — сімдесятип’ятилітній — рік свого життя І. Дузь видав два книжкові нариси: «Шевченко і Одеса» та «Котляревський і Чорноморське козацтво», а також конспект лекцій «Літературна Одеса». Блискуче, як «істинно народний актор» (Б. Сушинський), провів власний ювілейний вечір. А через три дні «тихо пішов за межу…».

Сталося це 21 листопада 1994 року.

Похований Іван Дузь на Другому християнському цвинтарі міста Одеси.

Василь Полтавчук.

Примітки

1. Життя прожити — не поле перейти [З нагоди 75-річчя професора І.М. Дузя з ним мав розмову редактор газети М.Т. Щербань] // Одеський університет. — 1994. — 16 листопада.

2. Письменники України у Великій Вітчизняній [Бібліографічний довідник]. — К.: Радянський письменник, 1980.

3. Спогади про Івана Михайловича Дузя [Упорядники: Л.І. Дузь, В.Г. Полтавчук]. — Одеса: Маяк, 2004. — 400 с.

Від редакції. Опублікована вище стаття є частиною літературознавчого нарису «Іван Дузь», який відомий літературознавець і письменник Василь Полтавчук видав нещодавно друком в авторській серії «Одеса літературна». Загалом у цій серії, започаткованій у 2012 році, вже вийшло сім книжок про одеських учених-філологів і майстрів слова: Василя Фащенка, Івана Гайдаєнка, Бориса Дерев’янка, Володимира Івановича, Григорія В’язовського, Геннадія Щипківського й тепер ось про Івана Дузя, «одного з найактивніших творців літературної атмосфери Одеси середини 50-х —початку 90-х років ХХ століття».

Переглядів: 161
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua