РубрикиБез рубрики

У лабіринті часу

Листування Олеся Гончара з одеситами

Унікальність Олеся Гончара як видатного українця і знаменитого письменника ще й у тому, що він, мабуть, з останніх, хто приділяв велику увагу особистому листуванню із співвітчизниками та громадянами інших країн, представниками різних соціальних верств, особливо з інтелігенцією. Пройшовши горнило Другої світової війни й складні випробування, що випали на долю українців у ХХ столітті, він як один з кращих представників свого народу вірою і правдою служив захисту його глибинних інтересів, залишаючись простою, мудрою, совісною і світлою людиною. Його офіційні посади як голови Спілки письменників України (1959—1971), депутата Верховної Ради СРСР та УРСР (1959—1986), його небайдужий характер дозволяли йому підтримувати співвітчизників у найважчих життєвих ситуаціях, утверджувати в них віру та сподівання на краще.

Величезна епістолярна спадщина Олеся Терентійовича, значна частина якої зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України, Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського, є і буде предметом досліджень прискіпливих науковців і тем майбутніх дисертацій. Однак, на жаль, багато що із цього творчого доробку залишається поза увагою одеситів. Спробуємо аргументувати, чому.

В Одеській національній науковій бібліотеці можна ознайомитися з виданням (Гончар О. Т. Твори: в 12 т. Т. 10. Листи / О. Т. Гончар; НАН України, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка. — Київ: Наукова думка, 2011. — 808 с. (надалі — Т.10), але відсутнє інше важливе видання — Листи до Олеся Гончара: у 2 кн. Кн. 1 (1946—1982) — 734 с., Кн. 2 (1983—1995) — 735 с. / [упоряд., передм., прим. М.І. Степаненка]. — Київ: Сакцент Плюс, 2016.: портр. (надалі — Кн.1, Кн. 2).

Що ж до Наукової бібліотеки Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, то там є лише давнє видання — Листи / Олесь Гончар [упоряд.: В. Гончар, Я. Оксюта]; передм. В. Яворівського; вступ. сл. Я. Оксюти; післям. Р. Лубківського. — Київ: Укр. письменник, 2008. — (Бібліотека Шевченків-ського комітету) надалі —

(О.Г. Листи, 2008), зате нема згаданих мною вище, ґрунтовних і сучасних, які доступні для читачів ОННБ. З огляду на таке ставлення до української літературної класики, а до неї безумовно належить творчість Олеся Гончара, чи ж можемо стверджувати про якісну підготовку майбутніх фахівців української філології, літературознавців у рамках університетських навчальних програм, не кажучи вже про задоволення інтересів поціновувавчів україн-ського слова, — питання, думаю, риторичне. А шкода. Шкода ще й тому, що Олесь Терентійович багато листувався з одеситами, що, власне, й викликало мій краєзнавчий інтерес.

Серед імен наших земляків, які зустрілися на сторінках названих видань (у їхньому на той час статусі), — професор В.В. Фащенко (1929—1999), літературознавець Г.Д. Зленко (1934—2015), поети С.С. Стриженюк (1931 р.н.) та О.Г. Шеренговий (1943—2008), прозаїки А.І. Колісниченко (1943—2015) та Б.І. Сушинський (1946 р.н.), аспірант М.П. Стрельбицький (1949—2018), літературний критик В.Є. Панченко (1954—2019), літератор-початківець Г.М. Горст (1942 р.н.), мовознавець В.П. Дроздовський (1926—1994), студентка філологічного факультету ОДУ ім. І.І. Мечникова на ім’я Любов та інші, а часовий інтервал листування охоплює досить тривалий період — із 1968 по 1995 роки.

У цьому відрізку часу першим є лист Олеся Гончара до Григорія Зленка від 29 червня 1968-го такого змісту: «Одержав Вашу книжечку (йдеться про збірку нарисів на літературно-мистецькі теми «Нетлінне» (О., 1968). — Прим. автора), — і оце прочитав. Цікава і сумлінна робота. Гадаю, що Ви можете багато ще доброго зробити в цьому потрібному й корисному жанрі (належу до його прихильників). Крім усього іншого, тут треба любові, а вона, я певен, у Вас є…» (Т.10, с. 248).

У листі до Олеся Терентійовича від 14 вересня 1968-го Станіслав Стриженюк розпові-дає про обставини своєї мандрівки до тодішнього міста Жданова (нині Маріуполь. — Прим. автора), зазначаючи: «…В славному граді Жданові я запитав у кіоску «Союздруку», чи був у продажі Ваш роман «Собор». Був, — відповіли мені, — але «із’яли». Я не повірив, але мене переконали, що його заборонили продавати — так охарактеризувала цю акцію дівчина, що дає в придачу що попало до тижневика «Футбол». Я гадаю, що це місцева ініціатива. Якось боязно за місцеву ініціативу…». І далі: «…На кіностудії працювати важко (йдеться про Одеську кіностудію художніх фільмів, головним редактором якої у 1963—1966 роках був С. Стриженюк. — Прим автора). Крім того, в умовах нашої студії є багато штучних особливостей, які ускладнюють нормальну творчу роботу. В нашого директора погляди на кіномистецтво далекі від української культури (мовиться про Г.П. Збандута, тодішнього директора кіностудії. — Прим. автора). Це ще було б півлиха, але він уміє стверджувати себе у ділі, а на словах… — всі тепер балакучі. Сам він не дуже «страшний», хоч і діє не відкрито, але має, очевидно, під-тримку, тому що на «місцеву ініціативу» не багатий. Після відпустки нам доведеться з’ясувати позиції між собою, але, гадаю, це набере ширшого звучання, бо мова йтиме не про наші «шляхетні особи…» (Кн.1, с. 257—258).

Чому, на наш погляд, цей лист був для О. Гончара важливим? Читачеві слід нагадати, що доля написаного наприкінці 1960-х «Собору» складалася драматично. У 1968-у він був опублікований у журналі «Вітчизна». Своєю назвою завдячує майже зруйнованому дерев’яному, збудованому без єдиного цвяха, козацькому собору, що стояв у центрі Новомосковська (місто у Дніпропетровській області. — Прим. автора), недалеко від того місця, де жили батьки та сестра письменника.

«У романі «Собор» Гончар порушив вічні проблеми буття — свободи і любові, завдяки яким тільки й утримується найбільша цінність земна — собори людських душ… Зображений у романі старовинний собор став символом історичної пам’яті народу, його патріотизму й духовності, що було несумісне з радянською ідеологією; внаслі-док цього роман, схвально прийнятий читачами, офіційною критикою засуджений і вилучений з літературного процесу на 20 років», — пише знаний літературознавець, професор Михайло Наєнко («Чорноморські новини» від 31.03.2018, №30. — Прим. автора).

Цікавим для поглибленого розуміння складної долі й творчої біографії письменника і літературознавця Анатолія Колісниченка є його лист до О. Гончара, датований вереснем 1969-го:

«Пишу до Вас з розпачем і благанням. Минув рік з того часу, коли тов. Гайдаєнко обі-цяв мені яке-небудь помешкання. Усе залишилось там, де стояло.

Тепер у мене дружина. Вона студентка. Через два місяці має бути дитина. Живемо майже на вулиці, бо роботу отримав лише днями.

Коли б були батьки у мене, то ми б переїхали до них і жили б. Немає їх. Маю єдиного брата. Він захворів епілепсією. Кинула його дружина. Тож маю я його прилаштувати коло себе, щоб не пропадав сиротою у лікарнях.

Рік тому закінчив другий роман. Обидва зарубані, і Спілкою.

Цього літа обидва романи віддав до київських видавництв. Зараз працюю над третім романом. Отакі справи.

І коли б на Одеську філію не давали квартир! Дають, і багато. Та тов. Гайдаєнко поселяє одних з двоквартирних у чотирьохквартирні і т.д.

Звичайно, в такій ситуації і в камінного не витримають нерви.

Олесю Терентійовичу, якби не навчання дружини в університеті, я б перебрався до іншого міста, а так…» (Кн.1, с. 280).

Не менш зворушливим видається життєве звернення одеських письменників Олекси Шеренгового та Анатолія Колісниченка до Олеся Гончара від 5 квітня 1971 року стосовно утвердження в творчому середовищі поета Ізмаїла Гордона (Одеса):

«Даруйте, але змушені турбувати Вас з ось якого випадку. Се О. Шеренговий та Ан. Колісниченко з «сонячної», духовно тяжкої Одеси.

Ми дуже вдячні Вам за батьків-ське піклування про нас. Але ни-ні думаємо не про себе. Про товариша нашого давнього, Ізмаїла Гордона. Чесний, вірний зі світом сей чоловік, а ось така оказія з його прийомом у Спілку виходить:

вже має він чотири книжки,

честь і повагу до нашої

загальної істини,

має справді чисту шану

до землі нашої і людей її,

має високий лад душі поета,

а й досі Спілки двері

від нього зачинені.

З Вами, з батьками обох нас і з усім 2-м Українським фронтом воював він за слов’янський Перекоп, Злату Прагу і Голубий Дунай. В тій війні за правду йде він, Ізмаїл Гордон, донині» (Кн.1, с. 309).

(Ізмаїл Борисович Гордон (1922—2008), автор збірок «Приморская улица» (1961), «Моим землякам» (1965), «Диалог» (1968), «Палуба» (1972), членом Спілки письменників став у 1974 році. — Прим. автора).

Лист іншого адресата з Одеси, тодішнього аспіранта ОДУ ім. І.І. Мечникова Михайла Стрельбицького до Олеся Гончара від 19 січня 1974 року є прикладом звернення науковця-початківця до знаного майстра слова за творчою порадою: «Працюю над проблемою сюжетоскладання в сучасній прозі. Прошу відповісти на декілька запитань, поділитися Вашими спостереженнями, міркуваннями…».

Цей творчий обмін думками і діалог тривав крізь роки. Про це, зокрема, свідчать листи від М. Стрельбицького до О. Гончара від 3 липня та від 6 серпня 1980 року (Кн.1, с. 452-454 та с. 455 відповідно). Як результат, Михайло Петрович Стрельбицький досяг значних успіхів у вивченні творчості Олеся Гончара, про що свідчать його відомі публікації: «Люди, що впокорили зброю». — Вітчизна. — 1980. — № 5. — С. 147—162 (роздуми над шеститомником О. Гончара в день 35-річчя Перемоги у Другій світовій війні), «Сяйво доброї ночі», — Літературна Україна. — 1980. — 28 березня (рецензія на роман «Твоя зоря») та монографія «Проза монументального реалізму: доробок Олеся Гончара». — (К.: Рад. письменник, 1988. — 301 с.).

Для самого Олеся Терентійовича спілкування з молодим критиком з Одеси теж виявилося особливо важливим під час життєвих випробувань, пов’язаних із цькуванням та негативною реакцією влади на публікацію його роману «Собор», про що, зокрема, свідчить запис у «Щоденниках» від 29.03.1980: «У Літ. Україні за вчора (28.03) велика рецензія на «Зорю». Не знаю, як сталося, але греблю мовчання (після виходу роману «Собор» у 1968 році, — Прим. автора) прорвано. Автор статті Мих. Стрельбицький з Одеського уні-верситету, молодий, здібний критик. Чую відгуки від братії на цей виступ: стаття розумна, щира…» (Т. 2, с.408).

Із 1975 року простежується початок листування Олеся Гончара з професором ОДУ ім. І.І. Мечникова Василем Фащенком, і, що цікаво, ініціатором цих контактів був саме літературний класик. Зокрема, в листі від 7 березня 1975-го О. Гончар повідомляв: «Прочитав в «Литобозрении» Вашу статтю (мова про статтю «Человек, природа, машина» (вступ у дискусії «Художник перед лицом НТР».— Литературное обозрение. — 1975. — № 2. — с. 51—55. — Прим. автора), і захотілось зробити Вам якусь приємність… Оскільки ж нічого кращого не придумав, то посилаю Вам оцю книжку (йдеться про «Вибрані твори» О. Гончара (К.: Дніпро, 1968) з написом: «Василю Васильовичу Фащенку з щирою пошаною, з глибокими надіями». — Прим. автора), — свого часу вона мені принесла кілька радісних хвилин. Прийміть її як знак щирої приязні» (Т. 10, с. 285).

Слід відзначити, що ті «глибо-кі надії» та сподівання незаба-ром були цілком виправдані. Адже саме про це свідчить лист О. Гончара до професора

В. Фащенка від 19 вересня

1976 року:

«Повертаю рукопис (йдеться про передмову до видання: Твори: в 6 т. / вст. ст. В.В. Фащенка. — К: Дніпро. 1978. — с. 5—27. — Прим. автора). Праця, на мій погляд, вдумлива, серйозна, багато думок своїх, не запозичених, а декотрі сторінки, зокрема прикінцеві, написані просто натхненно.

Спасибі Вам за це, за добрі почуття та великодушність… Загалом, повторюю, стаття на доброму рівні, і читач, я певен, оцінить…» (О.Г. Листи, 2008,

 с. 147).

Цей творчий діалог талановитих особистостей — літературознавця і письменника — розвивався в часовому просторі й був справді необхідним та животворним для обох. Це, зокрема, доводить і рецензія В. Фащенка на роман Олеся Гончара «Твоя зоря» (серія «Романи і повісті», вид. «Дніпро», 1980, у якій не тільки детально проаналізовано твір, а й висловлена думка про те, що «кожна людина, щоб зреалізувати себе, стати особистістю, мусить вчитися і брати до серця з народного буття жагу творення, щедрість, вимогливість, совісливість і красу, нічого не втрачаючи на життєвих дорогах, пам’ятаючи: хто є хто і звідки, з якого коріння і для чого покликаний у космічну летючість…» (Кн. 1, с. 431 — 433).

У листі до Василя Васильовича Фащенка від 14 березня 1980 року Олесь Терентійович зазначає: «…прочитав Ваше слово уважно (рецензія була опублікована в газеті «Радянська Україна» 3 квітня під назвою «Світло твоєї зорі». — Прим. автора)… прочитавши, довго думав, і за саме це вже Вам спасибі. Варто було писати твір, якщо він так може сприйматись. Ви зазирнули в саму душу твору, в глибини, і причиною тут, мабуть, не лише досвідченість професорського ока: так міг зазирнути лише той, хто здатен любити» (Т. 10, с. 331).

Лист до В.В. Фащенка від 13 вересня 1980-го цікавий миттєвою реакцією О. Гончара на публікацію «одного автора»: «…особливо важливим змістом виділяється, як на мій погляд, стаття одного автора у «Вітчизні» під назвою «Заради чого заглядаємо в душу?». Сама назва чого тільки варта!» (Т.10, с. 346) (йшлося про статтю В. Фащенка «Заради чого заглядаємо в душу? Про змістовність художніх структур в літературі». — Вітчизна. — 1980. № 9. — С. 174—182. — Прим. автора).

Відповідь В. Фащенка від 2.11.1980 року теж вагома і змістовна: «Вдячний за роман, за добрі слова про мою статтю у «Вітчизні». Дивуюсь: коли Ви встигаєте читати? Та ще й критику! І ще глибше шаную Ваш талант, який невпинно плекає культуру рідного народу…» (Кн. 1, с. 466 — 467).

Листом від 9 березня 1981-го Олесь Терентійович одним з перших привітав професора В.В.Фащенка не тільки з публікацією його статті німецькою мовою, а й «з виходом на Європейську критичну арену», зауваживши, що «вченим із Лейпцига робить честь, що з моря літературно-критичних писань вони вибрали саме Вашу статтю»

(Т. 10, с. 357).

Інші листи до В.В. Фащенка, а саме від 5 січня 1983-го (Т. 10, с. 394), 5 травня 1985-го (Г.О. Листи, с. 259—260) та від 30 жовтня 1985-го (Т. 10, с. 447), можна розглядати як вітальні зі святами. Втім, і в них є змістовні й вагомі думки та творчі пропозиції.

Зокрема, у листі від 5 травня 1985 року О. Гончар відкриває один із секретів своєї письменницької лабораторії і в спілкуванні з професором наводить такий приклад:

«…для мене, скажімо, най-труднішим є знайти першу фразу, фразу-камертон, яка має задати тональність усьому творові. А відомо ж, що ця тональність щоразу інша, тож і перший акорд має бути найвірніший, новий, найвідповідальніший новому загальному задумові — художньому надзавданню… Так само дуже важлива, по-моєму, фраза завершальна. Пригадую, як довго шукались фінальні фрази «Прапороносців», доки таки були, я вважаю, вдало знайдені. А ще, може, краще закінчення в «Циклоні»: «Світиться світ… І небо вже тут не небо, а небеса». Бо — це ж, ясна річ, не просто пейзаж. Весь дух твору, вся його драматургія тут зосередились, зімкнулись в одній фразі, мов у ядрі. А може, це авторові тіль-ки здається…

Як бачите — розгомонівся. Бо заторкнули Ви сферу дуже тонку, трепетну для письменника і справді мало досліджену. Певен, що Ви й тут скажете своє свіже, вдумливе слово…» (Г.О. Листи, с. 260).

Відтак зовсім не дивним виглядає запит Олеся Терентійовича, звернений до В.В. Фащенка в листі від 30 жовтня 1985-го про те, «чи не звертався до Вас Гослитиздат

(С. Князєв) з пропозицією написати передмову до мого Собр. Соч. в 6 томах, що заплановано в них на 1988—89 рр.? І чи не було б у Вас таке бажання й така можливість?» (Т. 10, с. 447). З різних об’єктивних причин висловлена пропозиція не була реалізована на практиці, оскільки до її вирішення долучився потім відомий український поет Іван Драч.

Можна навести й інші приклади творчого обміну думками Олеся Гончара з відомими одеситами щодо відповідального ставлення до українського слова і літературного процесу загалом.

Так, у листі С. Стриженюка від 21 липня 1977 року до О. Гончара (Кн. 1, с. 366—368) вміщений його вірш, який автор присвятив пам’яті українського письменника Василя Земляка і який на той час ще ніде не був опублікований. Ось його текст:

Де валуни, неначе табуни,
Зійшлись над білогривою
рікою,
Живі легенди шепотіли сни
Старезним шлюзам
хвилі з осокою.

А Буг кипів
До крем’яного дна
І сиву гриву рвав
між валунами,
І гриз вуздечку греблі,
сатана,
Аж блискавки шипіли
між громами.

Млини старі,
А мрія молода,
Як древня пісня повені —
мажорна,
Вони чекають, що рвоне вода,
І крутоне покриті
мохом жорна.

І уночі з долини-далини
Злетить луна
(немов колеса діють…
З мукою в бороді старі млини
До третіх півнів
піють-молодіють.

І світ шумує
В зоряних піснях
І в кручах водить
зоряну веснянку.
Млинам тече
в коші Чумацький Шлях
І мелеться
на золото світанку.

Спечеться сонце
свіже вдалині,
І валуни
Зійдуться над рікою,
І слухають легенди водяні —
Аж вітер пахне теплою мукою.
Олесь Гончар у листі-відповіді, датованому 29 липня 1977-го пише: «Добрий вірш про млин. Надто ж оце:
Млинам тече
в коші Чумацький Шлях
І мелеться
на золото світанку».

А ще радить молодому колезі слово «мука» замінити природнішим для нашої мови — борошно, борошенце. Непокоїло письменника й те, що «білодідівські словники вже й «узаконюють» лексему «мука». (Г.О. Листи, с. 149).

У важкий період письменницької долі руку підтримки Олесеві Гончару надав Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, провівши у своїх стінах у квітні 1978-го наукову конференцію, присвячену його творчості з нагоди 60-річчя від дня народження.

Під час її проведення трапився випадок, описаний у листі від 30 квітня 1978-го до Олеся Терентійовича тоді молодого вчителя з Одещини Павла Гриценка:

«По закінченню Одеського університету я (П.Ю. Гриценко — Прим. автора) поїхав за призначенням у одне з сіл Одеської області працювати учителем. Та згодом захоплення рідною мовою, стихією народного слова привели мене у 1975 році в аспірантуру Інституту мовознавства у Києві. На стаціонар місця не було, я пішов на заочне, хоча йшла мова, що через рік-два навчання у заочній аспірантурі мене переведуть на стаціонар… Однак переведено лише киян, а про мене неофіційно йшла мова, що на перешкоді стоїть відсутність квартири і прописки і що Київ перенаселений і без того.

Олесю Терентійовичу, питання переведення на стаціонар не є питанням столичного престижу чи вигод. Сільська школа давала до того ж і квартиру. Я просто глибоко переконаний, що мова народу своєю монументальністю і складністю заслуговує того, щоб досліджувати її глибоко і всебічно, і тільки так… Тому звертаюся до Вас. Можливо, буде у Вас нагода зарадити чимось моєму лихові. В Одесі на конференції у Вас не було можливості відвідати нашу мовознавчу секцію, де я наївно в перерві сподівався розповісти Вам цю історію. Тому доводиться писати» (Кн. 1, с. 385—386).

(У 1981 році П.Ю Гриценко захистив кандидатську, а в 1991-у — докторську дисертації в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні. Із 2008-го він —директор Інституту української мови НАН України. — Прим. автора).

(Далі буде)

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління

Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.

Переглядів: 92
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua