РубрикиБез рубрики

Зернятко Албанії, або Чи стане Каракурт улюбленим дитям України?

Давно мріяв побувати в албанському селі Каракурт, що на Одещині. Насамперед тому, що воно там єдине албанське серед багатьох болгарських, молдовських, гагаузьких, українських...

А ще було певне зацікавлення історією Албанії. Адже в роки Другої світової війни албанці мужньо боролися з окупантами. Кількість партизан сягала 70 тисяч, що порівняно з УПА.

Знав і про інші паралелі. Коли помер Богдан Хмельницький, його секретар Самійло Зорко у прощальній промові так називав гетьмана: «Вождю наш улюблений, слов’янський Скандербеже...». А Скандербег (1405—1468), як відомо, був великим албанським воєначальником, грозою турків. Османи його поважали... А от під час Другої світової партизанського командира Енвера Ходжу (він був фактично «албанським Тіто») за мужність і міцну статуру підлеглі називали Тарасом — на честь нашого Тараса Бульби. Тож не так уже й мало нас об’єднує.

А ще Україна більш об’єктивна у ставленні до сербсько-албанського конфлікту в Косово. Сліпого замилування «братушками-сербами» у нас нема. Може, й це додає взаємних симпатій.

Вплинуло й те, що відомий український мандрі-вник Олександр Волощук, ділячись зі мною своїми балканськими враженнями, найтепліше відгукувався саме про албанців. Вони, запевняв, — найгостинніший народ цієї частини Європи.

І ще. Під час Другої світової війни албанці давали прихисток євреям. Такий ось своєрідний гірський «кодекс честі», подібний до кавказького.

Й нарешті, вплив книги Юлії Косинської та Олега Крука «Албанія. Нова любов на Середземному морі».

Отже, стимулів для поїздки вистачало...

* * *

Від Болграда кілька хвилин їзди трасою Рені —Одеса. Вийшовши на зупинці, відразу звертаю увагу, що село Каракурт розташоване в мальовничій долині пересихаючої влітку річечки Карасувлак. З тюркської це можна перекласти як «Чорний потічок». Зі східного боку села — невеликі лісосмуги. В цьому сенсі придунайським албанцям трохи пощастило, адже більшість поселень Буджаку не можуть похвалитися лісовими насадженнями.

Через деякий час я вже мав уявлення про Каракурт. Звернув увагу на україномовні назви магазинчиків: «Наталка», «Мрія», «Ласуня». Це теж свідчення певної проукраїнськості албанців, бо для більшості поселень Південної Бессарабії українські назви є, скоріше, винятком, аніж правилом. Деякі вихідці з Каракурта, що тепер живуть в Ізмаїлі, непогано володіють українською. А Лілія Фоміна, яка у школі української взагалі не вивчала, стала українським філологом, кандидатом наук! Журналіст Валерій Пейков також розмовляє українською вільно, без акценту. Взагалі, албанці — трудоголі-ки, що проявляється і в ставленні до мов. Чимало людей у Каракурті володіють болгарською, гагаузькою, молдовською. Ну і російською, звісно. У школі вивчають й українську.

Якщо говорити про потенційну цінність лише одного албанського села, то, переконаний, вона може бути величезною! Просто, все залежить від того, як ставитися до його особливостей. Якщо зважити, що на Закарпатті є угорські села, де люди не знають жодної іншої мови, крім своєї, угорської, то Каракурт — це своєрідний взірець, приклад для наслідування. Екскурсії б сюди возити, з людьми зустрічатися! Ну і, звичайно, необхідно все зробити, щоб воно не вимирало. Бо покинутих будівель там не бракує. Треба розвивати якесь виробництво — чи в самому селі, чи в Болграді, до якого лише сім кілометрів і є непоганий автобусний зв’язок.

Албанці, з якими я зустрічався у Буджаку, були дуже приязними і надзвичайно гостинними. Це і викладачка албанської мови Наталя Кирчева, і лідер місцевої албанської громади «Ріліндія» («Відродження») Родіон Пандар, і керівник ізмаїльської албанської громади «Обор Шиптар» («Албанське подвір’я») Ілля Русинський. Можна ще назвати художника Михайла Пейкова, який свого часу навчався у Львові. Либонь, тому у нього є чудові роботи на українську тематику. Переважно це різьба по дереву: «Тарас Шевченко», «Мені тринадцятий минало», «Леся Українка», «Олександр Довженко»...

Поясню, чому частина албанців має болгарські прізвища. Річ у тім, що предки нинішніх придунайських албанців до переселення у Буджак жили в околицях Варни. На болгарську територію вони втікали з рідної південної Албанії, рятуючись від примусової мусульманізації. Але мову не забули — ні за два століття, проведених у болгарському оточенні, ні за двісті років життя у складі (почергово) царської Росії, Румунії та України. Й лише тепер намітилася тривожна тенденція: останнім часом дедалі більше батьків починають говорити з дітьми... російською. Втім, дивуватися тут нічому — зросійщуються навіть деякі українські села Одещини. І це попри широко розтиражований міф про «насильницьку» українізацію краю. То що вже казати про єдине албанське село, де із 2700 мешканців албанців трохи більше половини?

* * *

Коли говоримо про Каракурт, то дуже показовим є досвід чеченського села Абу-Гош, що в Ізраїлі. За кількістю населення воно вдвічі більше, ніж Каракурт, і також розташовується у мальовничій долині. Щоправда, виглядає набагато заможнішим. Чеченці живуть там майже п’ять століть і практично забули рідну мову. Але тепер, після того, як у селі побудували мечеть імені Ахмата Кадирова (уряд Чечні виділив на це 6 мільйонів доларів), діти й молодь Абу-Гош почали вчити чеченську. До речі, під час війни за незалежність Ізраїлю в 1948 році мешканці Абу-Гош відмовилися воювати проти молодої армії єврейської держави. Євреї про це не забули і звідтоді постійно платять своєрідну «данину» арабізованим чеченцям — масово відвідують місцеві ресторани.

Ну, тут пряма паралель із селом Каракурт. Якщо судити з результатів виборів, то воно більше проукраїнське, аніж сусідні буджацькі поселення. Вже одне це варто цінувати. Про ставлення до україн-ської і до мов сусідів я вже казав. Щоправда, від Абу-Гош зовсім недалеко до Єрусалима, а Каракурт не те що від Києва — навіть від Одеси неблизько. На такій відстані й проблеми албанського села розгледіти непросто.

І все ж... Треба подбати про те, щоб молодь не покидала Каракурт і не денаціоналізувалася. А для цього, передусім, необхідно відкривати нові підприємства і допомогти у збереженні албанської мови. Оскільки Каракурт може стати проукраїнським місточком, перекинутим на Балкани й Адріатику, то й ставитися до нього слід як до улюбленої дитини.

Сергій ЛАЩЕНКО.

НА ЗНІМКАХ: автор статті з викладачкою албанської мови Наталею Кирчевою; Валерій Пейков та Родіон Пандар; уродженець Каракурта художник Михайло Пейков із своєю роботою «Олександр Довженко».

Переглядів: 271
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua