РубрикиРакурс

Енергія співпраці, а не завоювань

Мрію про той день, коли війна на Сході закінчиться і ми трохи більше часу зможемо приділяти розвитку українського суспільства. Адже нам потрібна визначеність, впевненість у тому, що затрачені зусилля не будуть марними. А нагода «впрягтися» може з’явитися у будь-який момент.

Наведу приклад. Нещодавно в Києві відбувся «круглий стіл» на тему «Українське козацтво як феномен державотворення та туристичний бренд». Його учасниками були Андрій Щекун, Євген Букет, Олена Денисенко, Ігор Кочергін, Тарас Чухліб... Фейсбучна спільнота відгукнулася на подію дуже схвально: «Давно очікуваний проєкт! У добрий час, хлопці!», «Не перевелися славні козаченьки!» або: «Про Дунай не забувайте! Про Маріуполь! Всі «крайні» точки української етнічної території повинні бути охоплені...».

А напередодні я прочитав інтерв’ю Олени Іванової з В’ячеславом Кушніром «Українська барва Північної Добруджі» («Чорноморка» від 7.09. 2019). У ньому співрозмовники, розповідаючи про українців румунського Придунав’я, також висловлювали цікаві ідеї: «Громада стала важливим чинником економічного і культурного розвитку регіону, а головне — не асимілювалася в полікультурному середовищі. Розвиваючись як етнічна група у ХІХ столітті серед інших груп, вона не тільки зберегла свої класичні традиції, а й створила своєрідний варіант української культури в новому природно-географічному, мовному та культурному середовищах...». І детально повідали про Задунайську (або Дунавецьку) Січ. От вам і одна з «крайніх» точок козацької України.

А стосовно «нового природно-географічного та мовного середовища», то це ж саме можна сказати про єдине на Одещині албанське село Каракурт, що в Болградському районі. Може, не всі знають, але в Ізмаїлі є приватний музей албанської культури, створений лідером міської національної громади «Обор Шиптар» Іллею Русинським. Там є декілька цінних експонатів, які свідчать про певну еволюцію албанської громади, пристосування її до степових умов. Бо ж албанці — це переважно гірська нація, нація морського узбережжя... А тут, в умовах степу, під час голоду 1946 року вони навчилися навіть ловити ховрашків у норах. Спеціальні пристрої винаходили. Сумно про це говорити, але ж був і такий харч...

Для фахівців-етнографів могли б бути цікавими ці та інші експонати. І дуже доречно порівняти їх з музейними експозиціями, які розповідають про українців румунської частини дельти Дунаю. Нащадки степовиків-запорожців, а тут раптом... ледь не європейська Амазонка.

А можна згадати й естонців Криму. Свого часу мені пощастило побувати на святкуванні 140-річчя переселення двох тисяч представників цього балті-йського народу до Криму. Естонці — нація лісова, а жити довелося в посушливому кримському степу. Були, до речі, естонські поселення і в Абхазії. Уявіть собі: після лісу і боліт з торф’яниками — гори та субтропіки... Під час російсько-грузинської війни більшість абхазьких естонців змушено виїхала на батьківщину.

Тому я й говорив на початку, що важливою умовою для ефективної роботи із суспільством є мир і стабільність. Коли нації і держави живуть у злагоді, то можливостей для співпраці — надзвичайно багато. Коли думаєш не про те, як відкраяти у сусіда шмат території, а про розвиток, про цікаві, креативні ідеї... Тут і зелений туризм, і проєкти на кшталт вищезгаданого «круглого столу» про «козацтво як туристичний бренд».

За нормальних стосунків з Росією можна було б розширити географію, включивши Кубань чи територію Зеленого Клину. Зараз росіяни переймаються тим, як би пошвидше асимілювати українців цих регіонів. А могли б зробити мудріше: вміло «прив’язали» б до себе Україну й українців, надаючи їм можливість у будь-якій точці Росії зберігати рідну мову і культуру. Адже й для нас була б рідними території, де етнічні українці можуть полювати не лише на зайців, але й... на ведмедів, тигрів, росомах.

У 1982 році у Красноярському краї я зустрічав німців, поляків та мордвинів, які володіли українською. Адже з раннього дитинства вони жили в одному селі поряд з українцями. Це можна порівняти з тим же Каракуртом, де майже всі мешканці села володіють (якщо й не ідеально, то бодай у певному обсязі) албанською, болгарською, молдовською, гагаузькою, українською та російською мовами. Така собі маленька буджацька Швейцарія... За певних умов (створення туристичної інфраструктури) це село було б цікаве для кожного освіченого європейця. Енергія співробітництва є набагато потужнішою і на порядок більш творчою, ніж енергія завоювань.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Переглядів: 272
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua