РубрикиРакурс

Гупали яблука...

Тетяна зранку зла: «постріляли» огірки. Забігла лише «на хвилинку», а сидить і сидить, ще й бубонить порожнє, що огірки цього року — як не кривий, то гіркий, не мала з чого вибрати. І ті, трясця його мамі, порвали кришки… Скільки праці котові під хвіст! Руки опускаються.

Юрко, її молодший син, вже підходив до воріт:

— Ма’, а що їсти?.

— Макуху гризіть!

— Чого ти так?!

— Невже в усіх трьох руки вивернуті, яєць не наб’єте на сковорідку?! Мати в них наймичка!

Турботливішої матері і вірнішої дружини я ще не зустрічала. Та як легко якась дрібниця виводить нас із себе. Ось і Тетяна ніяк не заспокоїться:

— Літо якесь, ніби з-за рогу мішком прибите: то спека, то дощі картоплю вимили. Чого ти яблука не збереш?

Цього року в мене літніх майже не нав’язалося, й осінніх не буде. То черва побила, то вітер ще зелені нахабно струшує з дерева. Ніби й тихо зранку, а вони все «гуп!» та «гуп!» — вистелили землю.

— Йосиповича покликала, прийде і забере.

З двору нам видно вулицю. Бачимо і його. Правильніше, високий щільний стіжок грубого бур’яну, складеного на велосипед-«дамочку», а внизу ноги нашого сусіда через три двори, Петра Йосиповича.

— Замордували батька. Отак упаде колись посеред дороги — і все, усім їм гаплик буде без нього… Старий ледве ноги перекладає, вже не може їздити, вже тільки котить велосипеда. Сіно сам косить, потроху. Давно не була на вашому кутку, новин не знаю. Діти в Миколаєві?

— Тут сидять. Тихо, як миші під віником. Дашка ще до весни приїхала. Розповніла… Як вийде на вулицю, то побачиш. Вона в інтернеті тепер живе, далеко від нас.

— І зять тут?

— Котрий із них? Якщо останній, то кудись завіявся! Казали, принесли йому повістку з військкомату, ще минулого року, то він за ніч зібрався і чкурнув до родичів десь аж під Румунію, подейкували, що найнявся на роботу в порт. А де той порт?.. Здалася йому та Дашка, вони ж не розписані, і мала не його. Так, жили, поки жилося.

* * *

…Мати нашого доброго сусіда, Петра Йосиповича, який мав прийти по яблука, Катя-сухоручка, після війни (десь вона була у трудовому рабстві аж під Німеччиною) повернулася до містечка калічкою і з трьома синами. Де їхній батько чи батьки — ніколи ні з ким не ділилася. Казали, добиралася додому пішки, щось більше двох місяців. Тоді чоловіків вибили на війні, то жінки були безмежно щасливі вже з того, що прижили дітей. Тулилася сім’я у далекої родички, а коли нарізали земельні наділи, це було десь у кінці 60-х, то не забули і про неї.

Спершу наші люди ліпили невеличкі хатинки, куди переходили жити. Хто мав родичів чи не покаліченого війною чоловіка або змужнілого сина — зводив міцну обштукатурену хатину з граніту: його били обухами на скалах біля річки і звозили тачками. Самотні жінки місили саман і клали стіни з нього. У містечку вже практично не залишилося ні тих коробочок із граніту, ні хатин-мазанок.

Манюсінька росточком Катя-сухоручка (одна її рука з перерізаними жилами була прив’язана хустиною до шиї) не мала за що найняти підмогу, навіть не могла купити глини і соломи. Форму для саману набивала землею, змішаною із травою, яку скубли діти. Хлопці носили воду і допомагали матері товкти землю у форму, а потім перевертати її, щоб той тяжкий чорний саман засихав і твердів.

Учотирьох виклали стіни, а вже перекрити хатину і вимурувати грубку допомагали сусіди, які на той час перейшли у власне житло.

Довго, пригадую, сусід не зносив ту хатину, зліплену із землі. Штукатурка обсипалася, а саман чорнів і навіть не кришився, Може, тому стояв такий міцний, що був замішаний на сльозах маленької баби Каті.

— Мама зварить супу чи рідкої каші на воді, насьорбаємося, а їсти все одно хочеться, — розповідав сусід. — То ми ввечері сядемо вчотирьох біля порогу і принюхуємося, хто що готує, чим смачним із якого двору пахне. А тоді розповідаємо одне одному, хто б що зараз з’їв. Ото поговоримо, нап’ємося води, щоб у животі побільше було, і вкладаємося спати, а ранком поспішаємо до школи, бо тоді дітям давали по пиріжку і по склянці молока, а після уроків — обід. Чи їла щось мама — ми тоді не питали…

Старший брат Петра Йосиповича подався на шахти у Краснодон, щоб заробити грошей, де загинув молодим. Мати до-вічно отримувала за нього пенсію. Середній брат вивчився на шофера, одружився, але вдача обійшла і його. Чоловік потрапив у тяжку аварію, відсидів, визнавши провину, але не зміг пробачити сам собі гріха: із розтрощеної ним легковички витягли двох неживих дітей. Походив він зажурений по двору з тиждень після тюрми і повісився у лісосмузі.

Баба Катя тихо померла у місцевій лікарні незадовго до того, як менший і єдиний на той час її син, парубок надзвичайно добрий і лагідний, завів у двір невістку, відтак теща, колишня директорка сільської школи, яка скоро перебралася слідом за дочкою у містечко, стала головною в сім’ї, бо ж привела корову з телицею, перевезла із села поросну свиноматку і кролів, а ще мала гроші на велику хату.

* * *

Жити не згірше від людей — завжди означало багато працювати. Вдень сусід на пилорамі, до ночі — при господарстві, яке з кожним роком міцніло. Коли народилася дочка, то вся увага родини переключилася на неї. Грошей потрібно було дедалі більше і більше. Сам змалку набідувався, то нехай його дитина, казав, живе по-людськи, у достатку. Він, мовляв, заради цього працюватиме день і ніч.

Його дівчинка завжди була найкраще від однолітків одягнена, завжди причепурена. І якщо дітей примушували рвати кролям траву, прибирати у хатах, виконувати посильну домашню роботу, то вона такого зроду не робила, а мала тільки гарно вчитися і читати книжки.

Що вона там вичитала — не відаю, адже поговорити з нею не було про що. А на економіста в обласному центрі вивчилася тільки завдяки тому, що батько задобрював викладачів свіжою бараниною, поросятами та горіхами. Скільки всього вивіз туди за п’ять років — не злічити. А вона з дипломом ніде і дня не пропрацювала.

Мало хто знав, що чоловік давно ночує у старій хатині, що у велику хату, де чисто, прибрано, вистелено нові килими й завезено імпортні меблі і в якій живуть дочка з дружиною, він практично не заходить, хіба що на свята, коли вимиється й одягне чисте. Ніхто ніколи не бачив його у святковому.

Знесилений, вечеряв і падав на старий тапчан, а вдосвіта схоплювався порати величезне господарство і біг на роботу. Хлопці з пилорами закидали: «Петре, від тебе вже тхне». «Де тхне, там і пахне, — відповідав. — Здам десяток свиней і зробимо доньці весілля. А удвох із зятем ми гори звернемо!».

Зять, високий симпатичний хлопець, учитель, лиш кілька місяців і пожив у них. Цей хлопчина був не такий покірний і мовчазний, як батько, собі на шию налигача не дав накинути.

Не розумів багатьох забаганок Дарини. Наприклад, навіщо дружина колекціонує великі м’які іграшки, якими були заставлені практично всі кімнати у великій хаті, і за які батько так дорого платить, тяжко працюючи на пилорамі. Вона любила мовчки й подовгу сидіти посеред цього добра і розглядати котів-ведмедів із штучного хутра.

Коли женихався — заглядали разом із мамою йому в очі, пригощали смачно, а коли донька отримала штамп у паспорті — заговорили по-іншому.

Прийшов зять з роботи, перехопив щось на ходу, а теща командує:

— На велосипеди і сапати город!

— Ви ж цілий день вдома сиділи, чого не висапали?

— Жіноче діло — хазяйнувати біля плити, а все інше — турбота чоловіча!

— То давайте я щось зварю!

Зчинялася сварка, сльози, гнів. Чоловік вчасно зрозумів, що не туди всунув голову, що відібрана дружиною його доволі скромна вчительська зарплата, яка дається тяжкою працею, йтиме на купівлю чергового слоника чи мавпи, а йому в перспективі світить не щасливе подружнє життя, а тапчан у літній кухні поряд із тапчаном тестя. Невдовзі подав на розлучення, бо дружина не захотіла жити окремо, самостійно господарювати і бути подалі від тата з мамою.

Щоб знайти собі гідну пару, молода жінка переїхала до обласного центру, де винаймала недешеву квартиру. Зустрічалася, казали, із дуже багатим чоловіком, завагітніла від нього, але стосунків не зберегла. Народивши доньку, залишила її на батьків, а сама знову подалася до великого міста, адже у нашому містечку не було для неї ні роботи, ні шансів на особисте життя.

* * *

На роботі батько ділився думками-планами, мовляв, якби дали гарну ціну за їхню хату, то виручені гроші пішли б на перший внесок, адже донька хоче жити в місті, у власній квартирі. А вони б у селі купили стареньку хатину, за дешево, здавали б молоко, яйця, кролів, докладали б із пенсії і допомогли б дочці обжитися у місті. Внучка ж нехай поки що у них побуде.

Дарина ж знову знайшла собі якогось безробітного кавалера, що оселився у квартирі, яку оплачували її батьки.

О пів на четверту ранку, бачили люди, батько тягнув велосипедом торби, щоб передати маршруткою доньці їжу. Годував, виявляється, не одного неробу. А оце повернулася додому — ніхто біля неї так і не прижився. З двору практично не виходить. Батько купив комп’ютера, то вона в ньому й сидить.

— Скільки можна на старому батькові їздити верхи?! Я ж не знала, що Дашка вдома. Місяць чи два назад Йосиповича «швидка» завезла в обласну лікарню, щось із серцем, то він там побув кілька днів і сам приїхав назад. Оце доня…

Тетяна замовкає, адже до двору заходить дядько Петро. Не вітається, бо вже бачилися, мовчки у великий кошик збирає яблука.

— Не годиться, щоб таке добро пропадало. Нападає — поріж і насуши.

— Добре, поріжу.

— Слухай, ти серед людей більше буваєш. Я хотів спитати: чи взяли б мене на роботу в Польщу чи в Словаччину? Дочка вичитала в інтернеті, що на сезонні роботи їдуть люди різного віку, навіть пенсіонери.

— А чи зможете ви працювати нарівні з молодими? Вибачте, звісно, за такі слова.

— Я на тракторці можу, обліковцем, на пилораму піду, якщо буде місце…

— Це треба запитувати тих, хто там був. Ці правду скажуть. Гроші потрібні?

— Я в Миколаїв їздив, там такі будинки зводять, таку красу. Чужі діти он купують квартири, то і я хочу своїй дитині квартиру. У нас тільки й розмов про це. Але тут я не зароблю стільки…

Аж язик зачесався, так хотілося сказати дядькові, що нехай його донька собі роботу знайде, а не старому батькові, і що молодь сьогодні, привчена розраховувати тільки на себе, багато і тяжко працює, щоб зібрати на нову квартиру, бодай на перший внесок за неї. Те, що падає з неба, навіть якщо від батьків, те не цінується.

І Тетяну, бачу, аж розпирає, сидить вся червона, як варена креветка.

Змовчали. Чим йому дорікнути? В чому його провина? Що все життя гірко працює, старається, зваливши на себе всю відповідальність за своїх дівчат. Уже трьох.

— Може, знайде собі багатого, — спробувала віджартуватися.

— Е-е-е, багаті на багатих женяться.

* * *

— Капе-е-ець! Їм легше буде, якщо доконають старого? Їм тоді всім трьом жаба цицьки дасть! — розійшлася подруга, коли за дядьком прихилилася хвіртка. — Що не кажи, а ми, жінки, сильніші за них. Скільки таких підкаблучників, як Йосипович, що увесь вік живуть жіночим розумом.

— Ми не сильніші, ми — «отрутніші».

Заговорили про чоловіків: і що їх народжується більше, аніж дівчат, але до сорока років на кожну жінку припадає вже по 0,25 чоловіка її віку; і що більшість самогубців — це саме чоловіки, як і наркозалежні та алкоголіки; і що багато їх по тюрмах; і що гинуть на дорогах і від інфарктів, адже ми можемо викричатися і виплакатися, а чоловіки все носять у собі, хоча сльози у нас однакові, як і серця; і що йойкати і бігти до лікарні може тільки жінка, а чоловік звертається по допомогу тільки тоді, коли припече; і що часто ми, жінки, самі провокуємо їх на гнів, від чого і страждаємо; і що вони чомусь «зобов’язані» нас забезпечувати, ніби ми самі не вчилися і не вміємо заробляти на життя, а коли розлучаються двоє, то дітей, як правило, віддають матері, а батько мусить ще й залишити їй усе нажите, бо він — чоловік, бо так годиться; і що наші чоловіки сьогодні чи не щодня гинуть на Сході й ми ще довго, навіть коли все утихомириться, відчуватимемо ці непоправні втрати…

Із 15 моїх однокласників уже чотирьох нема, як і одного однокурсника. З Тетяниних, яка набагато молодша, семеро на тому світі. Якщо моїх однолітків Афганістан застав, то хлопців її віку накрила нещадна хвиля наркоманії, а добивали їх аварії та хвороби.

Говорили про те, що за синами нашими і за чоловіками болить серце. Де яка біда — ними затуляємося.

Подруга на мить притихла, схиливши голову, задумалася. Скільки біди на світі, а вона криві огірки оплакує. Тьху!

Слава Богу, читалося на її гарненькому кирпатому личку, яке в момент просвітліло, що найкращі на світі чоловіки — її Валерка та Юрко з Павликом — живі-здорові, біля неї. Вона їх безмежно любить, берегла і берегтиме, як найцінніший скарб. А що її Бровченко у якусь п’ятницю вдома вип’є пляшку пива, то невеликий гріх, і вона більше ніколи йому не дорікне. Хоча до п’ятниці ще далеко, а те бісове пійло тільки розбиває живіт, і про це треба казати.

Тетяна насмикала з дерева у фартух найбільших яблук — на шарлотку, яку дуже полюбляють її хлопці. З вишнями, сливами, з яблуками…Будь із чим, аби лишень мамина смакота щодня була на столі. Не лінується — завжди балує своїх чоловіків чимось смачненьким.

— Побіжу, бо мої голодні сидять, а я тут розбалакалася.

…Під обід уже стоїть така густа спека, що, здається, підстрибни — й зависнеш у ній. І тихо. Й так добре у такі хвилини земної благодаті, так спокійно. І так хочеться, щоб ніде не стріляли, ніде ніхто не плакав і не помирав, не страждав ні від фізичного, ні від душевного болю, щоб ніхто ні в кого з горла не видирав шматок, бо тим відібраним шматком неодмінно подавиться, і щоб люди ладили поміж собою, бо життя таке коротке, що гріх його розмінювати на ненависть і ворожнечу, і щоб ми, жінки, були щасливими біля наших мужніх красенів, а наші чоловіки не падали від війн, негараздів і всіляких бід, як ті яблука з дерева. Якщо ми того всі захочемо, то так воно і буде.

А яблука раз по раз у тій обідній тиші «гуп!» та «гуп!», а я чую, ніби й вони погоджуються зі мною: «так!», «так!»...

Висловити свою думку стосовно порушеної у публікації теми гендерного утиску ми попросили тих, чиї фахові і громадські обов’язки безпосередньо торкаються таких питань.

Тетяна СЕМИКОП, полковник внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, голова правління громадської орга-нізації «Асоціація жіночих організацій Одеської області»:

– Упродовж серпня-вересня наша організація проводить серію мінітренінгів на тему «Роль місцевих ЗМІ у формуванні гендерної політики», на які охоче записуються журналісти, громадські активісти, освітяни, правники, приходить багато студентів.

Газета «Чорноморські новини» у висвітленні таких тем — одна з небагатьох, хто доступно й переконливо доносить до своєї медіааудиторії правдиву й повну інформацію, а не викривлену чи поверхову. Робота журналістів видання є справді гендерно чутливою, однак, як кажуть, досконалості нема меж, відтак роботи і для вас, і для нас предостатньо.

Ви подаєте багато аналітики, і не сухої, а такої, яка торкається душі і розуму, примушує людей грамотно мислити і вірно діяти. Цьому надзвичайно важливо вчити людей, адже тільки подолавши гендерні стереотипи, ми зможемо стати справді вільними людьми.

Цю публікацію — саме про статус чоловіка, батька у сім’ї — ми внесемо до свого плану і неодмінно обговоримо на одному чи навіть на кількох міні-тренінгах.

Я 25 років свого життя віддала роботі в органах внутрішніх справ, очолюючи обласну комісію у справах дітей. Кілька разів на тиждень виїздила на місця, де траплявся кримінал. Скажу з власного досвіду, що, наприклад, випадків сексуальної експлуатації хлопчиків було і трапляється сьогодні не менше, аніж дівчаток, однак майже завжди батьки постраждалих дітей просили «бодай якось приховати викритий злочин», оскільки вважалося, і досі це упередження не викоренене, що зґвалтування дівчинки — це біда, а наруга над хлопчиком — це довічний сором для нього.

Разом із сексологами, психологами і правниками плануємо провести у школах області освітні уроки саме для хлопчиків, навчити їх, як не стати жертвами насилля.

До слова, чи не вперше про сексуальну експлуатацію хлопчиків відкрито заговорили під час недавньої всесвітньої конференції у Колумбії, до участі в роботі якої запросили й мене.

А ще розробляємо проєкт, присвячений здоров’ю чоловіків, які у нас не люблять ходити до лікарів, відтак страждають на запущені хронічні хвороби, а пухлини передміхурової залози, наприклад, — серед перших в обласній медичній статистиці.

Порівну чоловіків і жінок, які не можуть мати дітей, відтак лікуватися необхідно і їм, хоча вважається, що бездітною може бути тільки жінка. Ось ми і плануємо цим проєктом залучати жінок (матерів, дружин, доньок) переконувати чоловіків у необхідності регулярних обстежень, а при потребі — і повноцінного лікування.

Чоловіки також часто страждають не тільки від матеріальних утисків, а й навіть від фізичного насилля у родині, хоча про це їм соромно признаватися, бо так «не прийнято».

На «гарячі лінії» психологічної допомоги за необхідності повинні звертатися не лише жінки, але й чоловіки, а що це не соромно — у тому потрібно їх переконувати.

Сергій ЄПАНЧИН, адвокат, член громадської організації «Право», батько трьох неповнолітніх дітей:

– Нещодавно Вища школа адвокатури спільно з Радою адвокатів Одеської області провели у нас семінар «Актуальні проблеми захисту прав дитини у сімейних спорах», цікавість до якого виявили адвокати, що спеціалізуються саме на таких питаннях.

Я був одним із учасників цього семінару. Як правник завжди мушу бути об’єктивним і суворо дотримуватися букви закону, як людина, чоловік, батько трьох дітей — не залишаюся байдужим до несправедливості й у певних моментах недосконалості нашого законодавства стосовно дотримання права обох батьків при розлученні, при розділі нажитого майна і, найголовніше, вирішенні питання, з ким залишаються діти, коли батьки розлучаються.

Задля справедливості скажу, що причиною практично 99% розлучень сьогодні стають не вирішені матеріальні проблеми. Чоловіка суспільство сприймає суто як постачальника матеріальних благ, годувальника родини, як «залізну» людину. Часто ж трапляється так, що ми, чоловіки, втрачаємо роботу, не приносимо певний час нічого в родину і стаємо практично непотрібними дружинам.

Скільки є випадків доведення чоловіків до самогубств саме через цькування з боку рідних і близьких їм людей! І через що? Через тимчасові труднощі, які можна було подолати.

Пригадували на семінарі випадок кількарічної давності, коли зовсім молодий хлопець переміг у марафоні, отримав за перемогу кілька тисяч гривень й упав замертво з тими грішми. Людина виклалася, щоб принести в сім’ю гроші, які, напевно, дуже були потрібні, але далися такою страшною ціною.

Нормально, і це визнана світова практика, коли працює і заробляє у родині той, хто на даний час робить це успішніше. І нема нічого страшного в тому, що чоловік шукатиме роботу, опікуючись дітьми, поки дружина працюватиме. А наші жінки — практично всі розумні й дипломовані.

Є умови та порядок з’ясування думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя, однак практично завжди діти залишаються в хаті, з мамою, яка одними лише слізьми може їх утримувати біля себе, вимагаючи від батька аліментів і судячись із ним, якщо таких не отримує. Й дуже рідко, коди діти залишаються з батьком, аліменти платить мати: «Як це жінка буде платити?!».

Ми, чоловіки, з тієї ж плоті і крові, що й жінки, ми не всі супермени і мільйонери, хоча від такого ніхто б із нас не відмовився. Ми хочемо, щоб нас поважали і розуміли, а за це — готові звернути гори.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Мобільна бригада соціально-психологічної допомоги — це спеціально утворена команда, що складається із практичного психолога та соціальних працівників і надає екстрену та планову соціально-психологічну допомогу постраждалим від гендерно зумовленого та домашнього насильства шляхом реагування чи перенаправлення.

Контакти мобiльних бригад соцiально-психологiчної допомоги:

  • м. Одеса: 073-157-46-37 та 095-819-11-82;
  • м. Березівка: 095-80-71-764 та 063-45-62371;
  • м. Болград, Болградський та Ізмаїльський райони: 095-80-71-816 та 063-46-33-661.
Переглядів: 200
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua