РубрикиЛітература

Світло людяності серед пекельної ночі

Про поему Галини Могильницької «Серафима»

Ім’я Галини Могильницької досить відоме. Педагогічна громадськість Одещини знає Галину Анатоліївну як ерудовану, талановиту викладачку Обласного інституту вдосконалення учителів, авторку багатьох навчально-методичних посібників з української мови та літератури, за якими, як твердять учителі-словесники, легко й цікаво працювати, бо найскладніші теми викладені у них доступно й незвично.

Саме про вміння розкривати найзаплутаніші й найбільш замовчувані проблеми нашого минулого й сучасного життя в цікавій і доступній будь-якому читачеві формі свідчать і її науково-популярні книжки, присвячені історії взаємостосунків української та російської церков та канонічним підставам відокремлення Української церкви від Московського патріархату, про що, здається, ніхто до Могильницької не говорив так аргументовано, детально й дохідливо.

Недарма ж одразу після виходу першої книжки з цієї серії закордонним українством було створено Громадський комітет на підтримку Української помісної церкви Київського патріархату, що на пожертви діаспори видав і розповсюдив лише в Україні понад півмільйона примірників цієї праці, а в Канаді перекладено її англійською мовою та поширено між православним духовенством різних країн.

Знають Галину Могильницьку і як талановиту поетесу, авторку низки поетичних збірок для дітей і дорослих та поем.

Поема «Серафима» розповідає про українську селянку, яка в часи фашистської окупації пожертвувала життям заради порятунку єврейських дітей, що утекли з гетто перед розстрілом.

Це — подвиг? Безсумнівно! Але про цей подвиг авторка розповідає без жодного пафосу, як про щось саме собою зрозуміле, природне. Бо хіба могла вчинити інакше «смішна», «нехитра», «добра як янгол» жінка, яка навіть бешкетників-хлоп’ят, що крадуть у неї грушки при самій хаті, не лає, а несе драбинку, щоб дитя «злізло собі обережно, як люди», а не «гепнулось так, що й кісток не зібрати»?!

«Що тоді буду людям казати,
Не впантрувавши чужу дитину?» —

бідкається «смішна» тітка, бігаючи під грушею та вмовляючи шибеника «злазити, як люди».

«Я ж тебе, діточки, лаять не буду!» —

обіцяє вона. І читач точно знає, що таки «не буде», як знає це і хлоп’я, яке полізло на грушу заради «геройства», а не заради грушок. Адже тітка сама «день при днині по хатах їх розносила у фартушині».

Серафима — звичайна, добра сільська жінка, котра, як і більшість окрадених і затурканих радянських селян-колгоспників, живе «звичайним» життям, без рефлексій і «самокопання», далека від того, що прийнято називати «активною громадянською позицією».

Понад те, героїня Могильницької абсолютно, навіть «злочинно» безідейна й непатріотична. Подумаймо, як сприйняла б радянська критика ось такі рядки:

Отака собі тітка смішна жила
В хаті старій на краю села:
Нехитра й довірлива, проста і мила...
Коли війна у село вступила,
Вона сиділа собі незворушно
На картатім рядні під розлогою грушею,
Бо саме в’язала панчохи на зиму...

Жах! Ворог на твою Батьківщину прийшов, а ти «незворушно» панчохи в’яжеш?! Це й справді — жах. Бо в отому «сиділа незворушно... й в’язала панчохи» втілена трагедія народу, відлученого від своєї долі, від своєї землі, віри, традиції, мови — від усього, що поєднується у слові «Батьківщина». Бо хіба можна сприймати як свою Батьківщину державу, в якій ти — тріска, що «летить, коли рубають ліс», комаха, яку можна мимохідь безкарно знищити? Державу, яка відняла в тебе коханого чоловіка й заморила голодною смертю трійко діток-янголяток:

Тоді й війни у світі не було...
Був голод. І вони хотіли їсти.
Все в неї, бідні, хлібчика благали
І плакали. А потім — перестали...
Й вона була померла з діточками,
Але навіщось знов прийшла до тями
І вижила...

Про причини своєї байдужості до історичних подій, до майбутнього Серафима не роздумує. Про це має думати читач. А героїня поеми, призвичаєна до життєвих трагедій, на які жодним чином не має змоги впливати, просто фіксує події, згадуючи, мов не про себе, а про когось іншого, хто прожив її життя:

Тоді вона була ще молодою
І мала чоловіка, як усі.
Був роботящий, добрий. А собою —
Мов скупаний у Юр’євій росі!..
Його забрали. Бо зломилась жатка.
Сказали, що «вредітєль» її Клим.
Вона четверте скинула дитятко,
Так тяжко побивалася за ним.
…А потім голод був. Усе забрали.
І дітки-янголятка повмирали.

Все — без «художностей», без надриву, без пафосу. Як про звичні, буденні речі. Людина звикла до того, що біда, горе — її щоденні супутники, що інакше не буває. Все просто і звично. А разом із тим, скільки болю, горя, трагедій, може, ще вразливіших саме тією простотою і звичністю!

Й ось у цю «хату скраю», настільки переповнену власним горем, що воно вже сприймається як закономірність, стукає, чи, точніше, «тихо шкребеться» вночі у вікно чуже горе, чужа біда. З’являється стара ледь знайома (їй колись Серафима молоко носила) містечкова єврейка, що втекла з-під розстрілу. І Серафима, яка «незворушно» зустріла навіть війну, жодної хвилини не роздумуючи, приймає рішення: «Я не пущу вас, залишу в себе!».

І даремно Фейга, яку лихо випадково загнало в Серафимину хату, пояснює їй, що за це грозить певна смерть: «Взнають — уб’ють тебе, жінко...», Серафима, котра давно змирилася й звиклася з власним горем, відгукується серцем на чуже, особливо гостро реагуючи на те, що у «рові, де повій», тремтять від страху єврейські діти — «дурненькі діти, що хочуть жити, що із облави втекли, як миші...».

Фейга, вражена готовністю селянки прихистити її з чужими дітьми, «накласти за них головою», не може повірити в це:

Бог відступився від нас, убогих,
Хіба ж ти, жінко, добріша Бога? —

запитує вона.

Та Серафима, усі думки якої зосереджені зараз на дітях, що, налякані, десь тремтять серед ночі, «глухої й незрячої, як пекло...»,

...Лиш сплюнула... на тую мову.
Зірвала з жердки хустку тернову
І безшелесно, як дух, із хати
Майнула городом дітей шукати

А далі йде фрагмент, на якому не можна не спинитися, бо він, на мою думку, є окрасою в мистецтві художнього слова.

Замість того, щоб «виспівати хвалу» людській жертовності й милосердю, поетеса пише:

Чи так, чи ні, — а в селі казали,
Що буцім сяйво над світом стало,
І над городом у Серафими
В ту ніч пронісся янгол незримий,
Лицем до тітки подібний, наче.
Та того певно ніхто не бачив,
Так, щоб сказати — на власні очі...
А тільки чули, як серед ночі
Понад городом прошелестіли
Побиті міллю, тернові крила.

Тут — і конкретика: біжить городом тітка з накинутою на плечі старою, побитою міллю терновою хусткою, що від швидкого руху розвівається за нею, як крила, — все цілком зримо й «матеріально». Але це не просто «тітка». Це втілення духовності, любові, доброти, що освітлює світ навіть у найтемнішу ніч зла й жорстокості, це вже узагальнення того, що можна побачити лише внутрішнім зором, те ГОЛОВНЕ, чого, як казав Екзюпері, «очима не побачиш».

Яскраво вимальовано образ старої єврейки, що, сховавши дітей у повіях, зважилася «пошкребтися» у вікно чужої хати, не знаючи, як її там приймуть.

Спершу це напівбожевільна від пережитого жаху й горя жінка:

Босі ноги скривавлені,
Коси — сива куделя,
Очі — скорботні й сухі,
Як Ханаанська пустеля,
Де Мойсей вів синів своїх
В час ісходу...

Її мова — уривчаста, незв’язна, думки перескакують одна через іншу, вона навіть забуває, чого постукала в хату, що хотіла попросити в господині. Логіка мислення повертається лише тоді, коли мова заходить про дітей. І все ж, незважаючи на безвихідь свого становища, вона попереджає Серафиму, що за переховування євреїв їй загрожує смерть.

Надзвичайно зворушливою є сцена на горищі, де стара Фейга співає дитині колискову про кізоньку, яка «в тоненьких копитцях» принесла діткам «самий справжній малиновий чай» та про «зіроньку дрімливеньку», що «буде світити й від діток біду гонити». Багато лагідності, доброти і смутку...

І зовсім іншу Фейгу бачимо, коли фашисти вриваються в Серафимину хату. Першою побачивши їх з горища, вона миттю спускається в сіни, щоб попередити Серафиму, показати, через яке вікно та може ще втекти непоміченою. Навіть після того, як діти були пересаджені з горища на крислату грушу, Фейга просить Серафиму втікати вслід за дітьми, готова пожертвувати собою:

Ти утікай. А мені затримать
Треба тих звірів. Вполюють «юду» —
Може, й шукати більше не будуть.
Інакше знайдуть, пекельні душі
І дірку в стрісі, й дітей на груші.

…………

А я катам скажу, що хата була пуста...

І навіть тоді, коли Серафима вже спустилася із горища до фашистів, Фейга й не думає про свій порятунок. Останнє, що побачила українська селянка перед смертю, «на краєчку тями», була Фейга, «що у нестямі, вскочивши в двері, як кішка дика, фашисту люто вчепилась у пику».

Безмежною людяністю й співчуттям сповнені ліричні відступи — моління за спасіння єврейських дітей, яким серед ночі треба спуститися з високого дерева й заховатися від смерті. Мовби перенісшись у той страхітливий час, у ту страшну ніч, авторка благає:

Янголи світлі! Спустіться нижче
На Серафими нічне дворище!
Крила під грушею простеліте,
Дітей на крилонька підхопіте,
Да не преткнуться о камінь ногою
Темною ніччю, ніччю страшною.
Боже! Спаси їх, Лота і Ноя!
Боже великий, зглянься над ними! —
Плаче Рахіль за дітьми своїми.
Плаче Рахіль...

        Ні, то Фейга плаче...— знову повертає авторка читача від біблійних асоціацій до страшної дійсності.

...Кожне слово — на місці. Кожне — несе важливе художнє навантаження, кожне — занурює в національний колорит, увиразнює події, почуття, характери. Читаємо, наприклад: «Щось гримкотіло, гукало в хаті, / Щось валувало, щось реготало...».

Але чому ЩОСЬ, як гукати, реготати можуть тільки люди, а це не «щось», а «хтось»? Та справа якраз у тому — що не люди.

До хати увірвалась дика, неперсоніфікована сила, яка не має осібного обличчя, не має індивідуальності. Один маленький займенник, у якому втілена чітка, світоглядна позиція: фашизм — не ідеологія індивідуальностей. Це безособова тотальність, що спресовує індивідуальності в безлику й дику масу.

Окремо слід сказати про мову авторки: точну, колоритну, пересипану біблійними образами та висловами, народною лексикою, яку нині вже не часто й почуєш: «на белебені», «шибеник», «пантрувати», «подибуляє», «бодай тобі капелюшило», «за дільниці» (тобто за межу села), «твердо» (тобто не просинаючись, глибоко) спати і вже зовсім забуте лагідне звертання до дитини чи до коханої людини у формі множини: «ти, діточки, не йди туди», «я ж тебе, діточки, лаять не буду...». Та, мабуть, сьогодні й не кожен знає, що таке повії (зарості колючих кущів, що росли колись мало не на кожному рові по селах) чи що означало «сховати під штандари» (замурований простір між підлогою й черінню печі. Найчастіше мав невеликий отвір і використовувався для сушіння дров чи складання кухонного начиння: великих казанів, каструль, призначених для «оказій», а не для щоденного вжитку). Можливо навіть, ці слова слід було б пояснювати в зносках чи коментарях...

Замість епілогу Галина Могильницька використовує щире звертання до жителів Землі обітованої, серед яких є багато друзів її дитячих літ, у тім числі й врятованих українськими селянами єврейських сиріт, з якими вони в повоєнні роки «їли калачики і бриндуші», а іноді «крали яблука й груші в садках сусідських». У цьому теплому й лагідному звертанні звучить людяний, не декларативний заклик до доброзичливості, до взаєморозуміння між двома народами, до пам’яті про те добро й світло, яке в найжорстокіші часи не згасало в серцях найкращих представників українського та єврейського народів.

Олена МАКСЮТІНА,
учителька української мови
та літератури ЗОШ №86 м. Одеси, учитель-методист.

Переглядів: 184
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua