РубрикиБез рубрики

Роман КРАКАЛІЯ: Автостанція

(уривок)

Ще не знати, чим воно стане остаточно — романом, повістю… Це вже як вони самі вирі-шать, троє друзів — двоє селян та містянин, чиї долі звело докупи наше непросте життя…

І вдруге він не доїхав до старого вітряка, сиріч до нової автостанції…

Щось бубонів, навіюючи сон, мотор, старою дорогою автобус трахкотів собі без особливого поспіху, також не новий, але європейської славної фірми, зручний і довговічний. Водій швидкістю особливо не переймався — такою, либонь, вдачею нагородив Господь; знічев’я Максим надумав спитати, як це він розжився на «Мерса», але забув. Стишене двигтіння мотора занурювало у сновидіння, вони були якісь миготливі, рвані, й западались у неглядь, ледь почавшись.

А потім наснилось літо, гаряче, південне, десь у товариша в його селі, старезна хата з черепашника, під очеретом, майже одразу ж за віконцем — лісок, ріденькі деревця на узліссі покручені, поміж ними всіляке сміття — пластикові пакети, пляшки; сухонька бабуся виймає з печі хлібини одну по одній, все доокіл виповнюється дивовижним запахом, ще такого не звідав, той запах свіжоспечених паляниць забирає кволість і втому, це сила, яка дає міць та зроджує певність у собі, в своїй моці, у здійсненні всіх мрій та бажань. Душа спивала цей невидимий нектар жадібно й не могла напитись, і захлиналась повнотою відчуттів… Бо й сам перейнявся власною таки оповіддю про тих славетних, котрі жили колись у цім краю.

— Підгорів, бач, заговорились ми з тобою, а я, стара, заслухалась; та й цікаво ж! — скрушно сказала бабця. — Та нехай вже, смачнішою буде скоринка. Не для моїх зубів лишень…

Прихилила до дверей дерев’яну лопату, вичовгану, з відламаним кутиком, а вони й одхилились, лопата впала на долівку — немовби вийти хотіла, та перечепилась через поріг…

І враз — нікого й нічого: ні бабці, що вронила стару хатню лопату для хліба, ні пишних паляниць на столі, на рушникові з довгими обротьками, ані самої хати… Лише солодкавий хлібний дух, димком од підгорілої паляниці присмачений…

Перед очі зненацька насунулось чорне поле. Не дотямив зі сну: рілля свіжозорана, чи що? Так ще ж ніби не час, пшениці он стоять довкіл некошені, коб не перестигли. Й одразу ж — навздогад: горіле. І не стерня — хліб!.. Чорне поле — моторошно порожнє вигоріле поле, до цурки, до останньої травинки-билинки, лежало безпомічне, мертве покрай дороги… Немовби з останніх сил приповзло сюди по допомогу. І неможливо було сплутати це ні з чорним паром пообіч, ані з покинутим ланом, що пусткою вже кілька років ячів з протилежного боку. Й лише невирослі колоски, наче дітки малі, стояли покрай поля, немовби забігши сюди в пошуках порятунку. А ген далі аж до умовної лінії оковиду — чорне згарище. Зчорнілий стовбурець свербиуса, гілочки на кущі, маленькі рурочки листочків, обгорілі ягоди на землі, на місці тому самому, де навесні дожидав Левкового тракторця…

— Стійте! Зупиніться! — на одчай душі несподівано закричав на весь автобус. — Треба вийти!

Бусик став, наче у стіну вперся, аж гойднуло людьми. Водій визирнув у салон, придивився.

— А, це ви знову… — меланхолійно-байдужо.

А він вже біля дверей, вже видихає захрипло:

— Поле… згоріло…

І перебігає перед автобусом, перескакує через рівчачок. Хмаринкою — із-під ніг — чорна пилюка. Нахиляється, зачерпує долонями чорний прах, він сіється крізь пальці, лишається в долонях те, що не згоріло на шкрум. Чорне зерно… Він бере на зуб, зерно легко розкришується, на смак — хліб. Видко, вогонь спішився, наче заплатили йому, квапився далі, далі, заковтував хапливо, поки ще не прибігли люди гасити… Та чомусь не видно жодних слідів рятування поля…

Присів під кущем, на те саме місце, що й весною. Дмухнув легіт, мертво шелеснули обпечені листочки, сипнули з обгорілого гілля.

Що ж сталося тут, і, видать, недавно? Блискавка?.. Недопалок?.. Суша стояла від самого квітня, а літо пекуче, щодень — за сорок ступенів на термометрі. А може…

Знов, укотре вже, згадав недавню розмову, коли впові-дав йому Левко про ті погрози, про погром будки… Страшний здогад різонув по серцю. Та ні, не може того бути!.. Це ж якими нелюдами треба вродитись!..

Обійняв одним поглядом ціліське Левкове поле. Наче величезна жалобна хустка накрила землю. З правого боку чорний пар, ліворуч — бур’ян… Трава не горить… Горить — хліб. Горить те, що дає життя людині, горить саме життя… Сухе колосся напередодні жнив. Не діждало косовиці…

Хутко підвівся, головою, раменами зачепив гілля, поруділі листочки-рурочки сумовито задзвеніли печальними дзвіночками — чи почулось лише? — посипались долу. Ступив крок чорним полем, а нога смикнулась назад. Наче на занедбану могилку став… Знов нахилився до землі, зачерпнув долонями зі згарища. Отак мав би зачерпнути в жменю золотого жнива господар, та розтерти поміж долонь, та подути, пропускаючи крізь пальці, щоби спадало воно важкими краплинами поту, крови, надій…

Стояв перед мертвим зчорнілим полем і не знав, що робитиме далі, бо щось мінилося у душі, щось там відбувалось, а що — так само не знав. Стояв, а в голові — порожнеча. Не знав нічого. Як пройти ці триста-п’ятсот метрів до села? Як зустрінеться з Левком? Про що говоритимуть? І чи треба говорити про щось?.. Та й що тут скажеш?!

Вже стільки разів палили наше поле — не почислити. Витоптували, грабували, нищили всіма способами, які лиш виплоджувала звихнута уява — а фантазія ненависти невиглибна, може, ще вигадливіша од фантазії любови, вже стільки трощили все, вигублювали до ноги в люті своїй невситимій до нас, таки сущих на цій землі , навсупереч всьому неміряному їхньому злу. За те, що не піддавались ми, що відновлювались раз по раз по цілковитій, здавалось би, загладі… Стільки палили, дощенту руйнували… І чужі, і свої… Та чи є ворог, страшніший од свого, того, що виріс на цій землі, якого вона викохала та випестила?! Від чужих — не так боляче, не так прикро… А свої… Та ж та сама земля родить їх, яку вони ненавидять, цині-чно торгують нею, підло зраджують… І де лиш береться воно, оте насіння кляте, злоякісне? Чом терпимо, чом дозволяємо таку наругу над собою? Чом дозволяємо продавати нас, як наче ясир отой?.. Ех ти, Левку, друже-брате!.. Достобіса маєш всілякого оружжа, мисливцю лагідний. Та що з того?..

Озирнувся назад, на дорогу. І враз постав перед ним старий вітряк. Відзначив подумки, що вдруге не завважив нової автостанції, ледь не проїхав мимо. Ця земля має магічну силу, вона може змусити думати про неї, здатна прикувати до себе невидимими ланцюгами, але за одної лише умови: її треба розуміти. А отже: любити. Бо любов — це і є розуміння. Тепер вона лежала перед ним чорною пусткою. Зрозумів, що не може далі дивитись на це, і рушив у бік вітряка, єдине крило якого зависло в небі високим чорним мечем.

Під прозорим пластиковим дашком обіч дверей грала барвами велика, на всю стіну, Миколина мозаїка. Молода грузинка, темноока та з чорним пасмом із-під хустини, зосереджено збирає виноград. Вона зрізає ножем важкі темні грона і складає до високої плетеної кошівки. Зелені гори здіймаються у небесну синяву, звідтіля долинає прохолодний легіт — Максим аж наче відчув, як той вітрець висновується з-поміж далеких верховин. Картина справляла враження справді мистецького твору, іншим разом він би замилувався майстерністю автора. Але в таку непорадну годину було не до того.

Він увійшов у відчинені навстіж двері. Автостанцію ще не відкрили офіційно, але бар вже працював. З другого поверху линула тиха музика. Він піднявся металевими гвинтовими сходами, що обвивали таку ж металеву трубу, зайшов до напівосвітленого бару. На високому стільчику — ліктями на шинквасі, голова та плечі похилені — спиною до дверей горбилась хупава постать у темній майці. Впізнав не одразу.

— Левку! — торгнув за плече. — Це ти?!

Побачив лише очі, стражденні, з червоними припухлими повіками, а під очима — чорні пасма.

— Пропало все!.. — захрипло витиснув з горла, ковтнув з чарки та вдарив денцем по чорному пластику шинквасу, аж вихлюпнулась рідина. — Все!..

Бармен мовчки витер чорний пластик, одвернувся до свого мисника.

Що сказати йому, як поспівчувати людині в такій біді, коли й сам ти стоїш, мов прибитий? Сказати другові, що не до часу чарка, що цим лише слабкість свою викаже — ні, так не можна. Як же усе-таки розраяти товариша, коли й самий ти потребуєш якоїсь розради?

— Я чекав їх удома… гостічків дорогих… Всього наготував для нашої зустрічі, зрихтував, як належить. Добра мала бути здибанка! — сказав майже зловісно. — На всіх би вистарчило!.. А вони не прийшли… — гримнув кулаком по шинквасу. — Вони… на полі моєму зустріч призначили. А мені й не сказали…

Не був такий аж захмелений, як то видалось Масимові. Але про що він говорить? Спочатку не розумів, та зненацька здогад різонув по серцю.

— То це… підпал?

Не відповів. Лише скрушно подививсь невидючими очима — наче в безвість, а в очах — розпука.

— Ходімо додому, — стиха сказав Максим. Далі запитально обернувсь до бармена. Той лише рукою махнув та співчутливо глянув на клієнта. Левко покірно сповз зі свого високого сідала, обидва повільно спустились тими самими закрученими сходами і вийшли.

— Може, зателефонувати Докійці… нехай приїде, — невпевнено сказав Максим, та одразу ж дотямив, що дурницю сказав. Куди, чого їхати?.. Левко заперечно похитав головою. —Навіщо? — спитав тверезим голосом. — Не треба… Завтра що… субота? Вона буде дзвонити.

Дорогою люди співчутливо вітались, котрийсь, може, й заговорив би до Левка, та не наважувавсь — людина в горі, і мовчки минав їх. Несподівано для себе самого Максим згадав білявку з минулої зустрічі, серце тьохнуло: може, стрінеться зараз? Думка про неї була солодкою і вже не полишала його. Коли зайшли на подвір’я, Левко зупинився перед цементованими східцями.

— Не хочу…

Присіли на лавку біля заскленої веранди. Левко зіперся ліктями на коліна й опустив низько голову. Навпроти радісно повискував та погавкував і все поривав до господаря білий кудлатий песик.

— А де твоя Лінда? В хаті зачинена?

— Там, де моя пшениця…

— Вбили, чи як? — Вже ніщо не могло здивувати. — Шкода… Така була розумниця!

Левко не відповів. Скрипнула хвіртка, у двір зайшов Микола, здивовано подививсь на Максима. Не вимовив — ствердно видихнув самим горлом:

— Біда, братику…

— Ви йдіть собі… — сказав Левко, не підносячи голови. — Йдіть до хати… або в сад. Я тут посиджу…

Вони зайшли за будинок, де Левко складав різні будматеріали — дошки, бруси, цеглу…

— Ти як, надовго? — спитав Микола. — Коли додому?

— Та яке додому, що мені там робити? Та й вихідні попереду.

І знову майнула йому думка про білявку.

— Не можна його лишати самого тепер. Може, викликати Докійку?

— Казав йому. Не хоче категорично. І я так думаю: нема що їм тут робити зараз.

По хвилі мовчання Максим спитав:

— Як це сталось?

— Та як? Дощу не було від квітня… Аж тут — чорні хмари з усіх сторін, сумашедший вітер… До ночі блискало і гриміло. А гроза пішла стороною, кудись на північ…

— То це від блискавки?

— А ти колись чув, щоби блискавка десь поле спалила? Я не чув. І ніхто не чув.

Микола одійшов та визирнув за ріг будинку.

— Що там?

— Сидить…

І по хвилі:

— Яка ж це сволота?...

— Сволота — не те слово. І злодій — так само, хоч для бабці моєї вкрасти — було найтяжчим гріхом… Ворог це, — сказав переконано. — Той, хто зробив, а найперше — той, хто післав. Хто придумав це… Навколо гримить, блискає… Пекло!.. Колос пересохлий стоїть… сірничка дотули — вогонь до неба…

— За день-два, казав, можна косити, — Микола тяжко зітхнув, спересердя гупнув кулаком до стіни. — І як то можна: палити хліб?!

— Він знає, хто?

— А певне, здогадується. Та де: знає! — докинув упевнено. — Та це всі тут знають… про їхню війну. А він ще й за вітряк той воювати почав… музей сільський щоб зробити.

— Казав мені якось…

— Всі все тут знають! — повторив Микола. — Але як докажеш? Гроза, блискотить, як удень… Стихія, скажуть…

Микола подивився пильно в очі Максимові.

— Не можна його самого лишати! — ще раз повторив з притиском. — Тут не хата — зброярня. Коб не намислив лихого.

— Я буду ночувати у нього, — сказав Максим. — І по хвилі: — Треба до суду подати.

— На кого?

— Ти ж кажеш: він знає, хто.

— Це всі знають. А свідків не буде жодного. Та й, — подивився на нього пильно, — хіба ти не знаєш наш суд?

— Коли це сталось?

— Передучора.

— А нас там заливало. Трамваї не ходили…

— Зате у нас — ні краплини.

Розмовляли півголосом, щоб Левко не почув балач-ки. Микола визирнув з-за рогу будинку, перелякано

вигукнув:

— Його нема!

Переглядів: 114
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua