РубрикиІсторія

Відлуння історії в іменах

Десь років із тридцять тому в невеличкій збірочці Галини Могильницької був вірш, присвячений сестрі легендарних засновників Києва — найпершій жінці, що залишила своє ім’я на сторінках нашої історії: Либідь.

…Кий — град воздвиг, — писала авторка, —
Твої брати возсіли на горах по тому.
А ти, Либідонько, а ти?
Ну що про тебе нам відомо?
Кого любила, чим жила? —
Ніхто не знає… Лиш імення
Луна віків перенесла,
Смутне ласкаве і пісенне —
Як тихий зойк через віки…
Либідонько! Скажи, навіщо
Його залишила? Який
Таємний смисл в іменні віщім?..

…Таємниця імені… Чи, радше, таємниця долі людської, запнутої щільною завісою віків, на якій лише ледь видимим, нерозгаданим кодом проступають напівзабуті імена, в кожному з яких — «доля, коротка, як мить, і, як мить, неповторна», і отой «тихий зойк», і отой «таємний смисл» існування людини на землі — той неписаний заповіт нащадкам, що «тече у віки», і який ми обов’язково повинні почути, щоб не обривався зв’язок часів, не згубилася пам’ять у великого роду — народу, щоб, як каже поетка, «не лишить для доньки а чи сина пустельний світ в зіянні чорних дір».

…Тримаю в руках скромно (не по-жіночому строго) оформлену книжку Галини Могильницької з лаконічною, непретензійною назвою «Імена». Імена знаменитих героїв, історичних діячів, прославлених полководців — завойовників чи визволителів, якщо й присутні у творах, то не вони є головним об’єктом екзистенційної зацікавленості авторки.

Книга містить три імені — три поеми: «Рогніда», «Єлизавета», «Серафима» — три жіночі долі, вплетені в сум’яття переломних історичних часів.

Ні історичне тло, на якому відбуваються події, ні долі героїнь Могильницької не подібні: Рогніда (Х ст.) — зґвалтована «свавільною силою» полоцька князівна, згодом — княгиня київ-ська, щастям якої, як і своїм власним, князь Володимир пожертвував заради слави і величі Руської держави; Єлизавета (ХІ ст.) — донька Ярослава Мудрого, позірно успішна й щаслива королева двох північних країн (Норвегії, а згодом Данії); Серафима (ХХ ст. — Друга світова війна) — окрадена «соціалістичним раєм» українська селянка.

Не подібні героїні трьох поем і характерами: Рогніда — горда, палка, пристрасна, нестримна у ненависті й любові; Єлизавета — мрійно-романтична, ніжна і світла руська князівна, що згодом стане холоднувато-розсудливою, спокійною й ясною королевою на норвезькому престолі, яка вміє «в собі таїть» і кохання, і горе, й образу, аби не сплямувати гідності й честі. І Серафима: «нехитра й довірлива, проста і мила», звикла до горя й втрат настільки, що вони стали для жінки буденністю, постійно присутньою в її житті.

І все ж, при всій несхожості трьох доль і характерів, героїні Г. Могильницької мають те спільне, що, очевидно, слід назвати Вічною Жіночністю, про яку російські філософи «срібного віку» говорили, і, мабуть, зовсім небезпідставно, що вона врятує світ.

Ця жіночність не має нічого спільного ні зі слабкістю й безпомічністю «слабкої статі», що потребує захисту, ні з мужньою красою нормано-германських Валькирій чи слов’янських дів-Поляниць, які самі здатні захистити чи здолати навіть богатиря. Це жіночність духовної краси і сили, сплетеної із доброти, ніжності, здатності розуміти й простити слабкішого — слабкішого не за реальними можливостями в правах і діях, а в духовному вимірі: в умінні визначити ціннісні пріоритети, зробити життєвий вибір і будувати життя у відповідності з ним, зберігаючи самототожність і цілісність духовного і фізичного єства.

Кожна з таких не схожих одна на іншу героїнь трьох поем Г.Могильницької в житейських долях є жертвами «свавільної сили»: жорстокості завойовників, чоловічої сваволі чи духовної незрілості, — але в психологічному, екзистенційному сенсі саме вони виявляються переможницями в цьому двобої з обставинами, бо виносять із нього неушкодженими, світлими й цільними свої душі, залишають по собі, хай не голосну, але світлу пам’ять на землі.

Це не перемога над ворогом, що дарує радість торжества. Це перемога над собою, над спокусою втіхи (чи й фізичного існування) за рахунок зречення своїх ідеалів і переконань.

Князь Володимир, що задля величі й слави Русі взяв «грецький шлюб» із візантійською царівною, приходить до зрадженої Рогніди зі словами:

…Міняють русла ріки
В часи стихій. І я на крутизні
Помислив був
забуть тебе навіки.
Я мислив — зможу.
Зараз бачу — ні!
Ні-ні! — перебиває
князь Рогнідину мову. —
Це ж просто! Зовсім просто:
Лиш осідлав коня —
і знову вдвох!
І вже над нами ані час,
ні простір,
Ні грецький шлюб не владен,
ані Бог!
І знову — щастя…

І Рогніда, яка свій біль «не потопила у хвилях» лише тому, що берегла княжі честь і спокій, яка й через багато років буде боротися з бажанням «хоч би колись, хоч раз, забувши зраду, на груди впасти птицею йому», знаходить у собі силу відповісти:

О княже мій, помисли,
а чи ж личить
Тобі по щастя крастися вночі?
Та ти ж не тать нічний,
не гридь безусий!..
Опам’ятайся, княже.
Це мине…
У тебе — Русь і стіл.
А значить мусиш
Хоч задля них забуть
тепер мене.

В її словах немає й тіні торжества від задоволеного самолюбства. В них безмежний біль і співчуття до князя, що вдруге зламав її долю, а заодно і своє серце. І та єдина втіха, яку вона ще може подарувати коханому:

За чим бануєш, княже? —
Ми з тобою
Були щасливі. Цим ось і живи.
Й моєю невмирущою любов’ю
Свій кожен труд
і день благослови.

Бо «любити крадькома», ділити душу коханого, «немов святошний пряник», осквернити свою любов ганьбою і брехнею горда княгиня не може. Для неї це —

Все одно, що власною рукою
У власнім серці
сонце погасить.

Вікінг Гаральд, як і його оточення, очевидно, навіть не здогадуються, яким розчаруванням і болем став для Єлизавети факт народження Гаральдового первістка від іншої жінки. Бо що ж тут неприйнятного?! Єлизавету він кохає всією душею — то святе. А тілесна втіха — то зовсім інше. Плоть свою ми ж наповнюємо не однією якоюсь, а різноманітними стравами!

Навіть сповідник Єлизавети, чернець-грек пояснює їй, втішаючи:

Плоть грішна, доню…
З Торою на ложі
Згрішив король лиш плоттю.
А душею
Не зрадив він!
Лиш плоттю був із нею.

Але Єлизавета не визнає по-ділу людини «на шматочки»: для неї людина — це Образ і Подоба Божа:

Як Трійця в своїй суті
нероздільна,
Так і людина
в змислі Божім цільна:
Душа без тіла —
лиш мара прозора,
Плоть без душі —
лиш нелюдь і потвора!

Відчувши, що в тому реальному часі й просторі, в якому вона живе, її світосприйняття поки що нікому не зрозуміле; заради того, щоб люди повірили в красу одухотворених «неподільних» почуттів, Єлизавета приймає рішення сховати свій біль і своє розчарування та перетворити свої стосунки з Гаральдом в казку для нащадків «про любов святу королевича й князівни», щоб люди вірили в неї так, як вона колись вірила в кохання Дивгенія-Акрита й Євдокії-стратигівни. Вірили — й тягнулись до любові великої, вічної,

Як вічні Божі небеса,
Як вічне сяєво північне,
Як вічні правда і краса,
Що, биті і хулою вкриті,
У душах людських
все ж живуть,
Й слізьми, як сонцем,
перемиті
З-під бруду чистими встають.
І всім, хто здатний
в них повірить,
Дають снагу супроти бід
І силу — честю душу мірять
І світлом сповнювати світ.

І нехай в конкретному реальному часі така любов — це лише казка, але

Шепіт казки таємничий
Хай лиш зваба стосоткрот, —
Казка манить, казка кличе
Дух людини до висот!

А без прагнення до них ні висоти, ні перемоги не осягаються.

Безперечно, поле діяльності, на якому здійснюється самоствердження героїнь Г.Могильницької, не надто широке. Це простір внутрішнього життя, який може бути заповнений як любов’ю, так і ненавистю, залежно від обставин.

Князю — мудра дума,
стіл і честь,
Слава й меч, і раті безупинні,
Землі, суд і влада… А княгині?
Їй — любов.
Оце їй скарб увесь.

Але як бути Рогніді, чиє юне, вперше чоловіком пещене тіло, «як струна, бринить на дотик рук ласкавих», коли це — ті самі руки, що ґвалтували її, убили братів і батька, спалили рідне дворище?

Коли крізь пристрасть,
ніжність крізь,
Крізь туман п’янкої насолоди
Глянуть в душу очі Рогволода
З голови, піднятої на спис?
І щоночі ожива і кличе
Кров братів, підкошених,
як злак.
Ладоньку… Убивче!
Ґвалтівниче!
Як тебе любить?!
Простити як?!

Потребу юної душі любити, спрагу юного тіла, пробудженого чоловічою пристрастю, княгиня вважає ганьбою — глушить ненавистю, жене від себе, як «юрбу жебраків, занадто знахабнілих».

Але стається диво: на світ з’являється син! Малесеньке, кумедне і безмежно любе дитя.

Мабуть, рідко в літературі зустрінеш такий психологічно достовірний і такий глибокий у своїй простоті й наївності опис стану юної матері: тут і цікавість, і ніжність, і безмежне здивування таїною материнства, чудом появи нової людини в світі й своєю причетністю до цього чуда.

Ще учора такої ж миті
Не було тебе в цілім світі,
Дитинчатко моє смішне:
То ледь-ледве
розтулить вічка,
То кумедно наморщить личко,
То всміхнеться, то позіхне…
І дивується дивом жінка,
Що пір’їста легка хмаринка,
Як і вчора, вгорі снує,
Світ все той же і небо синє…
Тільки вчора у неї сина
Не було.
А сьогодні — є!
І тому, як ріка у повінь,
Світ сьогодні
любов’ю повен…

І ця безмежна всеохопна любов заливає все довкіл: і саму матір, і дитину, і князя, бо в серці, переповненому любов’ю, немає місця для ненависті, а матір, що любить своє дитя, не може ненавидіти його батька.

Це світло любові осяває і душу Володимира, який знав раті, закони і поклони, мсту й заздрість, але ніколи не знав «благодаті ніжності», — і князь-варвар, що вірив лише в розум і силу, що «любив жінок — як коней об’їжджав», робить свій «перший крок із варварства», збагнувши, «що людина — не просто плоть, а втілена душа».

І чолом прихилившись
к узголов’ю,
Хвилинам щастя
загубивши лік,
Людській душі,
освяченій любов’ю,
Молився
учорашній ґвалтівник.

Про поезію Г. Могильницької говорити важко. Її хочеться цитувати, читати, перечитувати і щораз відчувати отой катарсис — той світлий біль очищення душі, про який говорили стародавні греки.

Яке визначення підібрати до нічної картини з Гаральдом і Єлизаветою на кормі лодії, що пливе до норвезьких берегів? Картини, на якій, як на склепінні велетенського храму, бачимо «безмежного Бога» у небесній, розшитій зорями ризі (це ж які, справді, безмежжя і велич, якщо одна лише риза — ціле небо!..), який разом із нами бачить і чує, «як хвиля поза кормою з іншою гомонить»; де самих героїв майже не видно — вони ніби розчинені в світі, що «у перлинний запнувшись нічний покров, повторює в благостині Господнє: «Аз — єсьм Любов!». Це — передача психологічного стану героїв чи пейзаж? Чи, може, втілення Єлизаветиної (чи авторської?) філософії любові, яка «не знає множини», що, як у Е. Фромма, якщо вона є — то охоплює увесь світ і все існуюче в ньому? Напевне, тут все: і стан душі, і філософія любові, і пейзаж, настільки зримий, що його хочеться перенести на полотно.

…На відміну від героїнь перших двох поем, які аналізують події, дії, душевні стани, Серафима (героїня третьої поеми) втілює свою життєву філософію у вчинки. Вона не шукає їм пояснення чи обґрунтування, а тим більш не формулює цих обґрунтувань. З власним горем вона давно зжилась і сприймає його як неминучість. Моторошно читати, як вона згадує про жахливі епізоди свого життя. Не тому навіть моторошно, що вони жахливі, а тому, що жінка згадує про них як про щось буденне, звичне, ніби це відбувалось не з нею, а з кимось іншим, хто жив замість неї:

Крий, мати Божа,
скільки лиха в світі!
А в неї — діти,
що повинні жити, —

думає Серафима про схованих нею від фашистів єврейських дітей, і згадує:

Одних вже в неї
лихо відняло —
Таких білявеньких,
як янголи пречисті.
Тоді й війни на світі не було…
Був голод. І вони хотіли їсти.
Все в неї, бідні,
хлібчика благали
І плакали.
А потім — перестали.

Все — ніби на одній ноті: без емоцій, без надриву. Так само — про чоловіка:

Його забрали.
Бо зломилась жатка.
Сказали, що «вредітєль»
її Клим.
Вона четверте
скинула дитятко —
Так тяжко побивалася за ним.
Та стямилась,
бо трієчці маляток
Сама вже раду
мусила давати…

Єдина життєва філософія, яку вона знає і за якою живе, — це те, що

У світі усі ми — люди,
Усі предстанем
під Божим зором.

Це — та ж філософія всеохопної любові, що спонукає цю, збайдужілу до власного, але чуйну до чужого горя жінку, в екстремальних умовах віддати життя заради спасіння чужих дітей, заради добра й милосердя.

Всі три поеми можна віднести до історичного ліро-епосу, хоч ім’я української селянки Серафими, як і імена сотень українських селян, що в суворі часи здійснювали свої негучні подвиги самопожертви, не записано в анналах історії.

Історія в творах Г. Могильницької виступає не у її науковому антуражі (хоч зафіксовані в історичних документах конкретні події передаються достовірно), а у сюжетному самовияві, втіленому в долях, вчинках, роздумах і переживаннях героїв. Це не копіювання історичних фактів та їх загальноприйнятого трактування, а використання історично достовірної матриці для розмислів про сенс людського існування, про екзистенційний пошук людиною самої себе, своєї самототожності й самодостатності, вибір своїх цінностей, а отже й своєї життєвої позиції. Потужний ліричний струмінь, що насичує історичну й буттєву конкретику творів, поглиблює філософічність авторського письма.

Вражаюче багатою є й художня палітра рецензованої книги: вміле послугування різними пластами української лексики — від урочистої слов’яно-руської архаїки до колоритного й семантично місткого народного «просторіччя», що наповнює оповідь живим теплом і душевністю; яскрава образність, розмаїття форм та способів віршування, знаходження свіжих, неординарних рим, чарівна музика алітерацій, що сприяє наданню подіям відповідного колориту та створенню емоційного тла для їх сприйняття… Але це тема, варта окремого ґрунтовного дослідження.

Думаю, що не помилюся, назвавши книгу Галини Могильницької «Імена» екологічно чистим, яскравим і поживним для душі й розуму плодом, що вродив на нашій сучасній літературній ниві.

Володимир СПОДАРЕЦЬ,
кандидат
філологічних наук, доцент, член НСПУ.

Переглядів: 105
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua