РубрикиРакурс

Нереалізовані в українстві

Причини нереалізованості свідомих українців можуть бути різними. Скажімо, життя виявилося надто коротким. Або людина народилася не в той час. Душа поривається сказати правду, але... доводиться мовчати. Свого часу зустрічав багато таких на теренах Росії. Це були діти політв’язнів та репресованих. Батьки виховують своїх нащадків у патріотичному дусі, але атмосфера в місцях заслання задушлива. Юні українці або переїздять на батьківщину предків, або решту життя мовчки страждають від нереалізованості. Та й в українських умовах далеко не кожен регіон дозволяє реалізуватися в національному сенсі. Навіть тепер.

Ось переді мною книжечка віршів Олеся Степаненка із символічною назвою «Свічечка». Її видав батько після смерті сина. Життя юного поета обірвалося в 2004 році, коли Олесю сповнилося лише двадцять. Загинув мешканець харківського містечка Дергачі на залізничній колії. Обставини смерті досить загадкові. Є версія, що вбили. У 2014-у і в Криму, і на Донбасі жорстоко вбивали за патріотизм. Скажімо, Дмитро Чернявський з Донецька загинув у 22 роки. Степана Чубенка з Краматорська сепаратисти вбили, коли йому було лише сімнадцять. У 2004-у на Харківщині було не набагато краще, хіба що вбивали не так відкрито. Робили це досить підступно, використовуючи багатющий досвід імперії. І навіть били (роблячи цим перше попередження) так, щоб жертва не встигала розгледіти злочинців-нападників. Так і з Олесем Степаненком було.

Незадовго до смерті він, лежачи в лікарні, писав: «Нема майбутнього у мене. На превеликий жаль, нема... Єдине, що мене чекає, — могильний холод і пітьма. Вже не створю більш ні рядочка я віршів — цих маленьких див. Так званих друзів заспокою і не так званих ворогів».

Черепно-мозкова травма була сигналом. І хлопчина знав, що вороги у нього не «так звані», а реальні.

Ми про це воліємо не говорити, але українофобська атмосфера на прилеглих до Росії територіях є скоріше правилом, аніж винятком. Прикро, що досі нема державної програми підтримки патріотів на Одещині, Херсонщині, Луганщині, Харківщині... А потім дивуємося: звідки сепаратизм? Якщо не будемо створювати для нього парникові умови, то він одразу й зникне.

Коли у 2017 році в селі Гришине, що на Донеччині, побили батька й сина Голубенків, то один з чотирьох бандитів після злочину навіть пробував влаштуватися на службу до поліції. Лише журналістські публікації завадили цьому. А то охороняв би запеклий шовініст «громадський порядок» на підконтрольній нам території Донбасу. Учасник АТО Голубенко-старший після нападу став інвалідом другої групи. А його син, 19-річний Михайло, одужав, пізніше навіть відслужив у морській піхоті. Будемо сподіватися, що зможе реалізуватися в житті як українець.

Але таким людям потрібна допомога української спільноти. А якщо будемо економити на героях, на тих, хто готовий іти попереду, то потім доведеться розплачуватися життями десятків тисяч людей. Надто вже сусід у нас специфічний...

Про те, що підтримка суспільства важлива, говорить один з віршів Олеся Степаненка. Він написав його після того, як його творчість високо оцінив українець з Австралії:

І радісно, і свято на душі,
І хочеться писати знову й знову!
Нові, незапозичені вірші
про вільну Україну й рідну мову...

Це було ще в 1995 році, коли Олесеві не сповнилося і тринадцяти. Уявляєте, якою могла б бути Україна, якби таких людей ми оберігали і підтримували?! Якби ними бодай тепер заопікувалися «свободівці», «правосєки»чи «Нацкорпус». Це було б набагато продуктивніше, аніж марші із смолоскипами.

Про мову Олесь Степаненко писав не як замрі-яний патріот, а як цілком сформований націоналіст: «Українська мова державу будує, російська затято зроблене руйнує. Українська мова потерпіти годна, верещить російська, що весь час голодна. Українська предків славних поминає, російська їх пам’ять брудом поливає...». І це у тринадцять років! Такий собі юний слобожанський Тарас Шевченко кінця ХХ століття. І зауважте: його рідні Дергачі ще ближчі до Росії, аніж Харків! Район є суто прикордонним.

У донецькому Артемівську народився Олексій Курінний. Його життя також передчасно обірвалося. Загинув в автомобільній катастрофі, маючи лише 31 рік. Щодо смерті патріота також є різні версії. Як і у випадку з Олесем Степаненком, батько Олексія Курінного зібрав усі вірші сина у збірочку «Живу для України».

Є там поезії з дуже промовистими назвами: «Я — за все україн-ське!», «Стон Белоруссии», «С нас довольно лжи», «Воїну УПА», «Нацпитання в Донецьку», «Ми братами уже не будемо» тощо.

Олексієві Курінному доля виділила на десятиліття більше, тому він реалізувався краще, ніж Олесь Степаненко. Але і його потенціал використано максимум на 5%. Після трагічної смерті молодого викладача Києво-Могилянки я вирішив поспілкуватися з учителями та директором школи, яку той закінчив. Педагоги вважають, що Олексій Вікторович Курінний міг би стати чудовим президентом України! І я такої ж думки, бо добре знав націоналіста-романтика.

Поки що йшлося про поетів, але питання тут значно ширше. Як повніше використовувати напрацювання земляків, які відійшли? Адже духовне життя може продовжуватися і після фізичної смерті. Рівень реалізації героїв ми й самі можемо збільшувати. Теоретично жодних обмежень тут нема. Українському середовищу треба неодмінно плекати культуру пам’яті, бо це допомагає зберегти націю.

Нещодавно звернув увагу, що один з діячів КПРФ, депутат Держдуми Росії є майже повним тезкою Олексія з Артемівська. Він — «Алексей Куринный». Ледь не просльозився. Справді дивно, що «Куринный», а не «Куренной». Якби не належність до компартії, то можна було б і родословну копнути. Може, там далі, углиб віків, і патріоти були? Прізвище ж бо козацьке! Але компартія Росії — структура проімперська. І в усьому підтримує Путіна.

Загалом, якщо говорити про людей з українським корінням, які живуть за межами України, то тут максималізм недоречний. Зрозуміло, що там більше умов для асиміляції, аніж для участі в реалізації української ідеї. Тому Серікжан Білаш з Казахстану є не українофілом, а захисником казахів та уйгурів Китаю від комуністичного геноциду. Зінаїда Гречана з Молдови є спікером парламенту та лідеркою молдовських соціалістів. А могла б очолювати якусь там проукраїнську фракцію. І навіть молдовський олігарх Плахотнюк та колишній президент Молдови Снегур (трохи спотворене Снігур) — явно люди з українським корінням. Але вони не мають жодного стосунку до української справи і навіть до українського культурного життя. А ще був румунський письменник-дисидент Александру Івасюк, який написав антитоталітарний роман «Рак». Він з тієї частинки Гуцульщини, яка опинилася у складі Румунії. Це дуже прикро, але ми надто легко віддаємо своїх на поталу асиміляції. Якби не віддавали, то не довелося б воювати уже шостий рік.

Проте, інколи «голос крові» заставляє зробити вибір на користь України. Скажімо, Шота Мартиненко, Гіві Іванько, Тенгіз Гоголь з Грузії. Батьки не залишили їм українських імен, лише прізвища. Але хлопці в 2014 році пішли воювати за Україну — батьківщину своїх дідусів та бабусь. Спрацювали загальні антиімперські установки грузинського суспільства. Добре, що хоч так. Без добрих знань української, але з позицією, яка нас влаштовує.

А чому б не «інвентаризувати» весь пострадянський простір? Може, тоді друзів в України суттєво побільшає? Але для цього треба цікавитися усім українським. Згадаймо Казахстан. Василь Дев’ятко став другим за рахунком міністром охорони здоров’я цієї республіки. А Анатолій Дерновий — дев’ятим. Ігор Лепеха був важливою фігурою в МВС Казахстану. Юрій Мельниченко — відомий казахський борець, олімпійський чемпіон. Через відстань їм непросто було б реалізуватися в українському культурному житті, але цінними для України вони могли би бути, навіть проживаючи в Казахстані. Але для цього повинні змінитися ми всі.

Якби брали приклад з вірменів, чеченців, євреїв, то доля України була б іншою. В першу чергу треба берегти найкращих, таких, як Олесь Степаненко та Олексій Курінний. А якщо вже не вберегли, то подбати про повну реалізацію їхнього доробку. Видання книжок, організація виставок, створення фільмів, телепередач. В цьому, зрештою, нема нічого особливого — так усі народи живуть. Особливо ті, кому ми заздримо і до яких їдемо на заробітки. Заздрість завжди

контрпродуктивна — змінюватися треба! Працювати з подвоєною енергією. І лише тоді ми з упевненістю зможемо сказати, що господарями найродючіших чорноземів Європи, щедро зрошених Дніпром, і через сто, і через двісті років будуть все ті ж українці.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Переглядів: 279
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua