РубрикиБез рубрики

Країна загнаних коней та офшорних князьків

Це запитання дуже делікатне й тому потребує щирої і відвертої відповіді.

Скажіть: за своє життя ви хоч раз украли щось чуже? А якщо таке сталося, то що відчували по тому — задоволення, що таки вдалося, чи огиду до самого себе? Бо ж насправді було втрачено найцінніше — вашу людську гідність, самоповагу. Бо ж одна з найперших Божих заповідей: не вкради!

Зізнаюся чесно і я: такий гріх маю і на своїй душі. Сказати «вкрала» буде не точно — просто підняла з підлоги те, що хтось, певно, згубив, але полінувався віднайти.

О, той огризок олівчика! Він міг звабити будь-кого! Бо за радянських часів олівці чомусь випускали з малопривабливими стрижнями — сірими, нехтуючи потягом школяриків до кольорового розмаїття. Кожен школярик підніме із землі навіть осінній кленовий листочок, бо на ньому зразу три яскравих, теплих барви — багряна, оранжева і зелена.

А тут, на цьому огризку, ціла гама літньої пори!

Дивно, що ця краса вже другий день валялася під моєю партою і її господар не об’являвся. Хоча я достеменно знала, що то Шурка Федотова, моя сусідка по парті. Її батько очолював наше сільське поштове відділення, і такого добра в нього було предостатньо. А валялася та зваба під перекладиною для ніг, і Шурка жодного разу не згадала про свою пропажу.

Я боролася із собою два дні — сказати Шурці чи промовчати? А може, тихенько взяти собі, адже ніхто і не взнає про це? Коли ж поклала олівчика у свою кишеню — злякалася: я — злодійка? Батьки завжди навчали: ніколи не візьми чужого. Й одна із заповідей Всевишнього про те ж: не вкради!

Та все ж, подумавши й повагавшись, я таки переступила через саму себе й віддала Шурці свою єдину радість:

— Візьми. Валявся під перекладиною для ніг.

Ні, не батьківські настанови, ба навіть не Божа заповідь спрацювали тут, а страх і ганьба, що мене не приймуть у піонери.

Для мене той гарнесенький олівчик став ще одним доленосним уроком: я почала аналізувати кожен свій крок, кожен вчинок.

І тут нікому не даю критикувати мене болючіше, ніж критикую й картаю себе я сама. Бо піонер — це першопроходець, він має завжди бути прикладом для наслідування і завжди чесним та чистим перед собою й іншими.

Вчинок, що принижує власну гідність, вартий найсуворішого осуду.

Чи могли тоді ми, дітвора, осягнути масштаби майбутніх пограбувань омріяної незалежної України й україн-ського народу, та ще й під прикриття і за участю найвищих владних структур?

За двадцять вісім років нашої незалежності народилося, виросло і змужніло ціле покоління українців, на жаль, забуте суспільством, віддане самому собі. Саме йому розбудовувати й зміцнювати сучасну сильну правову державу, а хто гуртував і навчав його цьому? Вулиця? Батьки заробляють на хліб насущний, школа, по суті, дає тільки знання, а хто переймається вихованням, мораллю? Хто спонукає дитину мислити, аналізувати, робити висновки? Та ніхто.

Хто старший, згадає, що навіть за Радянського Союзу для школярів існував соціальний ліфт. Кожен з них знав сходинки свого соціального дорослішання: спершу ти — жовтеня, потім — піонер і далі сходинка ще вища — комсомолець. І кожна сходинка вимагала власних зусиль від дитини. Добре вчишся, не бешкетуєш — із жовтенят перейдеш у піонери. Якщо виявив організаторські здібності, вмієш згуртувати навколо себе ровесників-однодумців, щоб разом брати активну участь у шкільному житті, — тебе приймуть до комсомолу. А кожна ж бо дитина хоче бути кращою й тягнеться за іншими. Так вона сама вирощувала в собі громадянина.

На жаль, у програмах жодного з наших президентів, партій чи парламентарів про соціальний ліфт для дітей не було і нема навіть згадки. Тому й маємо те, що маємо. Сьогодні чимало хлопців уникає від строкової служби в армії, бо їх ніхто не напучував, що кожен чоловік — це, найперше, захисник своєї сім’ї і рідної землі. Вулиця привчає до зовсім іншого.

А прекрасний досвід-трафарет існує: жовтеня — піонер — комсомолець. Варто тільки ці соціальні сходинки перейменувати й наповнити новим змістом, відповідно до сучасних реалій — і ліфт запрацює. Чи згадають про малечу й підлітків у команді нашого нового президента — побачимо. Хоча Володимир Зеленський уже вчинив один, без перебільшення, історичний подвиг — з допомогою мільйонів мислячих українців скинув з найвищого державного п’єдесталу нашого п’ятого царя. То, може, задіє й цілу армію нинішньої дітвори та юні, запустивши отой сучасний соціальний ліфт? А відтак і зшиє завдяки цьому всі терени нашої Батьківщини і згуртує в одне ціле наш розділений політиками (чи політиканами?) український народ.

Важко йому сьогодні, дуже важко. Стара, порошенківська, система стоїть буквально насмерть, щоб утриматися при владі. І головнокомандувач тут — сам Петро Олексійович. Він так зрісся з владою, що не мислить свого життя без неї. Це його тяжка карма. Бо ще Зеленський не склав народові присягу, а Порошенко вже заявив, що він в опозиції до свого наступника. Більше того, мало не пригрозив: мовляв, повернуся через рік.

Чуєте, люди? Він — в опозиції, ще повернеться! А чи чекаємо ми того повернення? Бо що залишив після свого п’ятирічного царювання? Розбалансовану економіку, тисячі лежачих фабрик і заводів, майже знищене село, де у покинутих хатах гуляє вітер. Прості українці задихаються під непосильними платіжками, мільйони наших співгромадян розбіглися по європах, америках та азіях у пошуку заробітку. Дожилися до того, що нині громади змушені ховати небіжчиків у складчину, бо родинам померлих нема чим платити за похорони…

І це, мабуть, чи не єдиний випадок, коли наш п’ятий гарант Конституції не збрехав народові, а навіть підтвердив свій передвиборний девіз: «Будемо жити по-новому!». От і живемо по-новому, особливо якщо згадати, що за ці роки смертність в Україні зросла чи не вдвічі.

Ні, його серце ніколи не боліло за Україну, бо за його президентства вона опинилася на краю прірви. Вона потрібна була йому лише як джерело власної наживи: статки Порошенка за цей час зросли в кілька разів. І сьогодні, без перебільшення, можна сказати: Україна — це край загнаних коней та офшорних князьків.

Утім, усе згадане тут про п’ятого президента вже озвучувалося, в тому числі і як напучування новому главі держави — Володимиру Зеленському. Ви вже увійшли в історію, поборовши Змія-Горинича, за це вам велика дяка. Не розчаруйте ж суспільство і на найвищій посаді.

Незабаром парламентські вибори, і тут треба добре подумати, перш ніж кинути бюлетень в урну. Щоб не допустити реваншу. Бо то вже буде не помилка, а діагноз нашого суспільства.

Фатальний?!

Майя ФІДЧУНОВА.

Переглядів: 140
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua