РубрикиБез рубрики

Як складати пазли мовного відродження

В останні роки українці отримали можливість активно спілкуватися в соцмережах. Думаю, цей чинник треба повніше використовувати для об’єднання однодумців. Для спільної інтелектуальної творчості.

Почну з коротенького допису одесита Андрія:

«Розмовляю з жінкою десь п’ятдесяти років і сімнадцятирічною дівчиною, тобто з мамою і донькою, з південної частини Одеської області. Мама — проста сільська жінка, з усьому видно, що вона з тих, хто нормально говорити російською  не вміє, втім, думаю, особливо й не намагається. А от донечка, попри дуже відчутний акцент, вперто розмовляє «па-русскі». Часом проскакують українські слова, але її то не бентежить.

От ситуація: старша людина розмовляє бессарабською говіркою української мови, середня — літературною українською, а молодша, очевидно, україномовна в житті, вперто тримається за «язик»…

— А чому ти не розмовляєш українською? — запитую.

— Г-ги, не знаю…

— Ой, та балакає вона, — підключається мама. — Та хто ж в Одесі на ній говоре?

— Як хто? Я.

— Ой, ну ти, ладно... Але то мало, а їй же в інститут в Одесі йти, а шоб у люди вибитись, треба говорить по-рускі…».

Коротенька розмова, а реалії, як кажуть, «наліцо». З одного боку, виразна проросійськість молодих провінціалів з одеського півдня. Навіть україномовних від народження! З іншого боку, наразі ще нема ворожості до українського. Але на такому ґрунті і вона з часом може з’явитися. Бо слабкість рідного (чи умовно «рідного») середовища провокує. А є ж випадки, коли ворожість до українського навіть не приховується.

Той же Андрій описав атмосферу останніх виборів:

«Приїхав на рідну околицю голосувати. Виходжу з маршрутки й відразу чую голос продавчині сорока п’яти років, яка торгує китайськими дрібничками:

— Молодой чєловєк, вам для дома нічєго нє нужно?

— Ні, дякую, — відповідаю. — Мені треба пошвидше проголосувати.

— А ви ето откуда, што здєсь голосуєте?

— Із сусідньої вулиці.

— Ой да ладно, у нас тут всє разговаріают на русском, а у вас какой-то западенскій акцент.

— І все ж...

— А за кого хоть голосуєтє?

— За Порошенка.

— Я ж говорю: западенєц. У нас тут всє протів войни…

— На все добре.

— Мойо «добре» уже наступаєт, ми вас побєдім і будєм дружіть с Рассієй.

— На все добре.

— А у тєбя «доброго» нє будєт. Ви будєтє знать свойо мєсто. Ви уже задралі нас своєй мовой, навязиванієм чуждих нам ценностєй…».

Можна ображатися і щиро дивуватися: а що ж в Одесі робить СБУ, чому ніхто не звертає уваги на явні прояви сепаратизму? У якій ще державі таке можливе?

Вважаю, причина тут глибша. Що залишається робити «органам», коли існує консенсус більшості? Та ще й у гарній, блискучій упаковці. Та ще й столиця проявляє «розуміння». Для наглядності зацитую дещо з «Чорноморських новин» від 1 березня 2018 року. Стаття Дмитра Мартинюка має назву «Чужинецьке сонце сходить...». Автор також наводить приклади коментарів у Фейсбуці. Ось такі, виявляється, є українці: «Я учил украинский наравне с русским, знаю его, но он мне не нужен. Если бы было двуязычие, то о нем три четверти территории Украины уже забыли бы. Язык, высосанный из пальца дедушки Грушевского». Цьому персонажу активно підспівує українка з Одеси: «Если одессит, то только на русском! Одесса — многонациональный город, тут все языки в почете, а главный — русский!».

Бачите, яке вишукане словоблудство? Всі мови, які мали б звучати в місті, але не звучать, бо кожна людина цінує своє життя, виявляється, тут «в почете». А головна (і, по суті, єдина) російська всіх нібито мирить. Ніхто не ображений, й акценти розставлені як слід. Спробуй переступити цю, для одеситів майже консенсусну, мовну установку, відразу відчуєш спротив проросійських, імперських сил. Тому й «переступають» лише одиниці, а вони погоди не зроблять.

І все ж, боротися з брехнею можна і треба. Місцеве українське середовище повинно рости і зміцнюватися. Не треба боятися контактів — за них ще поки що не розстрілюють. Разом приходити до українсько-одеського консенсусу. Зрозуміло, що наодинці проти шовіністів не попреш (Сергій Стерненко вже пробував), але це не причина опускати руки. Є багато поміркованих одеситів — от з ними і варто працювати. Втім, те ж саме стосується і киян, дніпрян, запорожців, мешканців Херсона та Миколаєва... Апелювати до тих, хто готовий мислити й категорично не терпить брехні. Пригальмовувати і своїх неадекватних радикалів, які допомагають «русскому миру», бо на першому місці в них не інтереси справи, а власна самореалізація. Стерненко — теж радикал, яких ще пошукати, але в мене й сумніву не виникає, що Україну він любить по-справжньому. І набагато більше цей хлопець зробив би з відповідним супроводом громадськості.

Ось дивіться, як росіяни інформаці-йно супроводжують свою асиміляторську політику в Криму. Вони пишуть такі статті, що кожен український патріот готовий плакати від замилування. Наприклад, «Комсомольская правда» від 22 січня 2019 року починається великою передовицею: «Проблем немае. Крымские украинцы спокойно носят вышиванки и поют щедривки». Так ось, значить, куди треба їхати одеситам, спраглим за українським словом! Це нічого, що до 2014 року там ніхто не співав щедрівок і не носив вишиванок (хіба що під час культурницьких заходів, але точно не на вулицях!), — тепер уже можна! Виходить, це саме Росія гарантує міжнаціональну гармонію. А ми вічно лякаємо народ своїми мовними законами, які нічого не встигають змінити. Бо ще не змогли, як слід «розкочегарити» мовні процеси, а маятник уже пішов у зворотному напрямку. Одних цей закон встиг налякати, а інших... розслабив. Бо навіщо, мовляв, об’єднуватися, коли закон ось-ось запрацює?!

У такому підході якраз і криється головна причина українських негараздів. Мову треба відроджувати знизу, а не згори. Про це калатав в усі дзвони і писав до львівських газет одесит Володимир Вітковський ще в 1992 році. За його уявленнями, саме міцність українського середовища є визначальною, а не те, хто там править на Банковій. Саме захист «своїх» є питанням №1. А постійне виховання «мовних» кадрів — питанням №2. Саме гуртування, а не розпорошення та недалекоглядне розкидання сил українського суспільства по мовних «полюсах».

Схоже, що при новому президентові мовний закон, у кращому випадку, працюватиме у півсили. А в деяких регіонах його без особливих проблем взагалі ігноруватимуть. Тому є сенс попрацювати саме в цьому напрямку. Гуртувати своїх, боротися з брехнею, невтомно шукати все, що є цінним для української справи. Разом і до кінця!

Сергій ЛАЩЕНКО.

Переглядів: 135
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua