РубрикиБез рубрики

Закон читацького тяжіння

Закінчення. Початок у номері за 15 травня.

Хто він, Пантелеймон Петренко?

Не шукайте це ім’я на літературній мапі, ані в енциклопедіях. Не знайдете його і в списках Розстріляного Відродження, ані серед української діяспори обидвох півкуль. Хоча номінально його можна числити і з тими, й з іншими.

Пантелеймон Петренко народився в Києві, у 1908 році. Навчався в гімназії, далі де — невідомо. Про його життя в Україні, назагал, майже нічого ми не знаємо. Був талановитим поетом, художником, добре розумівся на шрифтах. Знав французьку мову. В середині 1930-х переїхав до Грузії. Є припущення, що це мати перевезла його до Тбілісі, рятуючи від можливих репресій: поезія, що її творив у тих роках, не могла сподобатися тим, хто відстежував крамолу. А крамолу тоді вишукували у всьому. Кажуть, що його твори перегукуються з поезією Василя Стуса.

До Тбілісі Пантелеймон Петренко приїхав вже знаним поетом. Провадив тут богемне життя, дуже ностальгував за Києвом, писав під настрій. Це гальмувало творчий процес. «Мені не вистачає рим», — це його слова того періоду. Перекладав французьких поетів — Кокто, Аполінера, а також з грузинської. І саме тут він здійснив найважливішу справу всього свого короткого життя: майже повністю переклав найвидатніший твір грузинського класика Шота Руставелі — поему «Витязь у тигровій шкурі». Не знаючи грузинської мови, отже, працював з підрядником. Кажуть, що йому вдалося передати дух поезії Руставелі. У Грузії вважають це кращим перекладом на російську.

Українською мовою, як відомо, цей твір переклав Микола Бажан.

Пантелеймон Петренко трагічно загинув у 1936-у: втонув у Курі за нез’ясованих обставин. Могили його нема, бо тіло не знайшли. Він передбачав свій близький кінець. Хто добре знав поета, переказували його вислів: «Мені сказали, що я далеко піду… якщо Соловки не зупинять». Тож є підстави припустити, що йому «допомогли» піти з життя. В тих часах це були непоодинокі випадки…

Знайомством з постаттю Пантелеймона Петренка завдячуємо сьогодні працівникам Національної парламентської бібліотеки Грузії. Кілька років тому вони придбали архів поета — властиво, те, що вдалося знайти. А цьогоріч, попри всілякі застереження, вирішили показати в Одесі. І для цього є вагомі підстави. Нещодавно підписано меморандум про співпрацю між Одеською національною науковою бібліотекою та Національною парламентською бібліотекою Грузії. На презентації архіву Пантелеймона Петренка відзначалося, що з грузинами нас віддавна поєднує історія, поєднують видатні постаті, такі, передовсім, як Леся Українка, якій присвячено музей у місті Сурамі. Про це говорили консул Грузії в Одесі Торніке Берекашвілі, генеральний директор парламентської бібліотеки Грузії Георгі Кекелідзе та його заступник Леван Тактакішвілі.

А для нас у цій історії дуже важливим є те, з якою прихильністю грузини ставляться до найменших фактів зацікавлення їхньою культурою з боку інших народів, як бережуть прояви цих дружніх зв’язків. Для них Пантелеймон Петренко дорогий тим, що перекладав найвидатніший твір Шота Руставелі. Прізвище перекладача можна знайти в грузинській енциклопедії.

І ще про одне говорилося на презентації цього спільного грузинсько-українського проекту, до якого долучився також грузинський культурно-освітній центр «Іверія». Невеличка експозиція ця, привезена з Грузії, відкриває шлях для досліджень українським фахівцям. Торкається й Одеси: цілком можливо, що Пантелеймон Петренко вирушав до Батумі саме з нашого міста. Якийсь час в Одесі жив і знаний український вчений, громадський і політичний діяч, педагог Микола Гулак, який відтак змушений був переховуватись у Тбілісі та Кутаїсі і про якого відомий наш письменник Роман Іваничук розповів у своєму романі «Четвертий вимір».

На краю Ойкумени

Покинути все та закохатись у вилківчанку — гордовита постава, сміливий та відкритий погляд, в очах світиться розум, ще й тисяча і одна таємниця заповідається на щасливе життя.

Та поставити хату на високому підмурівку, щоби одразу ж за парканом — дощаний хідник — їх тут понад 70 кілометрів, кажуть же: українська Венеція. Та наносити плодючого намулу, щоби росла найсмачніша у світі полуниця. І вода щоб — у єрику, а в дворі — виноград на арці, з якого вино — навіть французьким знавцям невтямки, звідкіль отой смак. І риби досхочу, бо ж — вода доокіль. І втішатись життям. «А я собі гуляю, як рибка по Дунаю»… Заговорить красуня — чи ти українець, румун, серб, чи турок — все дотямиш: 14 мов увібрала місцева липованська говірка, а все зрозуміло, бо — щиро та відверто.

А проте, сьогодні тут головна — українська, державна. До вилківчан, котрі зібрались біля будинку культури, звертаються гості: заступник міністра культури Юрій Рибачук, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, очільниця Україн-ського клубу Одеси Наталя Чайчук. Головний редактор видавництва «Мистецтво» Ніна Прибєга бажає всім читати книжки, бо, на її переконання, «життя баз книги — неможливе»… Секретар Вилківської міської ради Зоя Рогачко гарною українською мовою вітає гостей… Дарування книжок: прикордонникам (тут, на Дунаї, закінчується Батьківщина, люба наша Ойкумена), а також Вилківській публічній (так поштиво називають місцеву книгозбірню) бібліотеці.

Офіційна частина коротка. Й ось вони стоять невимушено на східцях парадного входу до будинку культури — народний ансамбль липованської пісні «Молодиці» — у своєму, народному вбранні, стрункі красуні — очей не відведеш, голосисто стрічають гостей своїми наспівами. А понаїхало ж!.. Могло б і більше, та не кожен зважиться на таку одчайну подорож нинішнього розпеченого червня. Вже пізніше, на підбитті підсумків форуму, гендиректорка ОННБ Ірина Бірюкова скаже: «Честь і хвала тим, хто не злякався відстані і спеки».

Поки видавці викладають на імпровізованих розкладках привезені книжки, красуні обносять гостей чималим чайником з чарками та бутербродами на таці, припрошують: любі гостоньки, підкріпіться з дороги. А вино ж — справжнє приворот-зілля. Двічі прохати не треба…

«Молодиць» на приступках БК заступають — ну справжнісінькі козаки, у гарних вишиванках, плечисті, чорновусі. Добре співає народний ансамбль «Рута» з села Десант-ного: про запорозького писаря, якого знає навіть турецький султан — він тут неподалік бував колись, та про отамана козацького… Знають їх по довколишніх селах, знають аж у Коломиї, де виступали на міжнародному фестивалі. Співали і в столиці нашій. Художній керівник колективу Микола Дубський коротко оповів, що спочатку це був чоловічий церковний хор, згодом почали співати й світських, особливо полюбилися пісні про козацтво, є в репертуарі й Івасюкова «Червона рута» — на її честь і назвали свій ансамбль. У колективі їх дванадцятеро, освіта — у кого що: музична школа, культосвітнє училище… Є серед них вчителі, охоронці, водії… Люди різних професій, котрі люблять українську пісню, поширюють її тут, на півдні Бесарабії, такій різноликій. Тож співають і пісні друзів-сусідів, представників інших культур…

Вилківчани обступають розкладки, розглядають, гортають книжки. Тут і дитяча література, і про мистецтво. Є про Івана Мазепу, адже десь отут неподалік проходив шлях відступу гетьмана після невдалої, для нього та його союзника шведського короля, Полтавської битви. Люди підходять, гортають книжки. Книгарні у Вилковому нема, по книжку йдуть до бібліотеки.

Там і відбулася зустріч з белетристом Андрієм Кокотюхою. У невеличкій залі довелося ставити додаткові стільці. Присутні уважно слухають, задають несподівані запитання. Зустріч взаємно цікава. Довкола на полицях — постійно діючі тематичні виставки літератури: «Україна поетична», «Нові книги», «Літературні таланти Придунав’я»…

Чи купили щось у знаного українського письменника?

— Взяли одну книжку, — каже автор 42 сучасних пригодницьких романів та кількох кіносценаріїв. І зовсім не сумує, що так мало. — Продати те, що привезли, — не мета. Треба нагадувати про книжку. Люди забули, що існують книги, що книжку можна взяти до рук, погортати. Саме тому нагадування про книгу — це половина зробленої справи. А далі — друга половина: щоби відкривалися книгарні, щоб туди регулярно доставляли книжки, щоб люди згадали, що книга все-таки є.

Відтак хочеться побажати Вилківській об’єднаній територіальній громаді, щоби відродилася у містечку бодай невелика книгарня, адже була вона тут колись. А поки що гості обіцяють свою допомогу у поповненні фондів бібліотеки.

Цікава екскурсія тією частиною містечка, яку так часто порівнюють зі славетним італійським містом, закінчується на березі давнього річища Дунаю. Ріки, що берегами своїми єднає Європу, і нас із Європою. Це довготривалий процес, хоч нам і хочеться все пришвидшити. Та мусимо — не чекаючи, поки сама собою стане країна справжньою Ойкуменою, — працювати і працювати. У цьому ще раз переконали працелюбні вилківчани, котрі нелегкою працею створили тут, на краю землі нашої, справжнє диво.

Чарівна голка, що зшиває народ

Двадцять років тому всі казали, що книжкова епоха закінчується, що інформативні технології, розвиток яких випереджує людську уяву, знищить паперову книжку.

Але цього не сталося. І, як кажуть в Одесі, не діждетесь. Без книжки інтернет буде голим. Сказано, можливо, з деяким загином, але не більше від того. Принаймні, працівники бібліотек переконані в цьому, а вже людям, котрі присвятили своє життя книжці, можна вірити. І нехай автори пишуть свої книжки не традиційним способом, а клавіатурою персонального комп’ютера; нехай ваші діти й онуки читають зі своїх гаджетів (аби лиш читали!), всеодно паперова книжка — попри всю її штучно створену проблематику — свої завдання мусить виконувати. Якраз про це й приїхали поговорити.

Говорив, здебільшого, добре знаний Олександр Афонін — президент Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів. Слухали його, до слова сказати, як слухають гуру.

Книжка, за висловом пана Олександра, є тією чарівною голкою, що зшиває народ, об’є-днує його в єдину політичну націю. Так, це дуже повільний процес, тому що мислення по-українськи — це питання різних чинників, питання мови. Але що таке, властиво, національна книга? Без сумніву, та, яка формує національну свідомість. Ту свідомість, яка ще не сформована, це те, що заховане в підсвідомості проявляється у певні відповідальні моменти. Коли українська людина (росіянин, болгарин чи молдованин) каже: я — українець, а громадянин США, приміром: я — американець (хоч він з походження іспанець чи африканець), гордо несучи свій державний прапор, образно кажучи; коли людина вважає, що треба знати мову, культуру, історію своєї держави, — ось це і означає сформовану національну свідомість. А формує її у тому числі й книжка — можливо, навіть передовсім. Як головний інструмент роботи з людиною. Тому що книга є не лише джерелом знань, а й формування світогляду.

Книжка — це та сама пропаганда, адже вона написана українським автором, описує, назагал, усе українське — національний характер, краєвиди, відображає час, який протікав чи протікає саме тут. Терміну «пропаганда» необхідно повернути його позитивне значення. Саме такою, пропагандистською, була вся совєтська література, все, що видавалося на теренах імперії. Вона вся впливала на свідомість, формувала її згідно з імперською доктриною про нову спільноту — совєтський народ. Не кажучи вже про те, що література була гранично доступною, а передовсім — затребуваною. Один лише факт: пригадується, як ми збирали макулатуру, щоби обміняти її на нові книжки…

Відтак імперія розпалася, а совєтський народ залишився. І з тією, старою, свідомістю почав будувати незалежну Україну. Держава — яка вже вона там не є, але все-таки є — нічого не робила, щоб започаткувати нову масову літературу. А бібліотечні фонди залишалися ще на тому рівні. Тепер ситуація дещо інакша. Але вже підросло нове покоління — покоління «з приколом». От і маємо, як той казав, що маємо...

Далі держава запровадила тендерну систему поповнення бібліотечних фондів. Що це таке? «Тендер — це жах», — одностайно стверджують бібліотекарі. — Це знищує бібліотечну справу». А може, людина як свідома, націєспрямована одиниця, не потрібна сьогодні?.. Письменник чи будь-який інший автор, щоби видати книжку, мусить шукати спонсора, а потім думати, як донести свій твір до читача, бо книжкова торгівля перебуває у приватній власності.

Соціальні виклики, які постійно тримають у напрузі наше суспільство, потребують і соці-альної літератури. Її у нас гостро невистачає, і держава мала б просто замовляти державницьку, соціальну літературу.

Учасники дискусійної студії «Сучасні політичні і соціальні виклики та національна книга» порушили достатньо гострі питання. І можна лише пошкодувати, що вона відбулася без участі авторів книжок та видавців.

Роман КРАКАЛІЯ.

Переглядів: 237
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua