РубрикиЛюдина і час

Феномен Щипківського

Нещодавно у видавництві «Астропринт» вийшла чергова, вже шоста, книжечка з авторської серії «Одеса літературна» відомого дослідника красного письменства, кандидата філологічних наук, доцента, члена НСПУ Василя Полтавчука. Цей літературно-критичний нарис присвячений творчості ще одного нашого славного земляка — Геннадія Щипківського, поета і прозаїка, лауреата премій імені Олеся Гончара, імені Івана Гайдаєнка та імені Валер’яна Підмогильного, заслуженого діяча мистецтв України.

Це видання з’явилося у світ напередодні 75-річчя письменника і, звісно, стало гарним дарунком до нього.

Редакція «Чорноморських новин» щиросердно вітає Геннадія Павловича з ювілеєм і пропонує увазі читачів два уривки з дослідження Василя Полтавчука — «Вступ, або Феномен Щипківського» та «Замість висновків, або Діалог за перед’ювілейним столом», а також свіжу новелу Геннадія Щипківського.

У літературу Геннадій Щипківський прийшов порівняно недавно — це як для істориків літератури, і надто пізно — як для нього самого: аж тоді, коли переступив піввікову межу.

Народився Г. Щипківський 8 травня 1944 року на Хмельниччині — в селі Бучая Новоушицького району. У батьківському краю закінчив середню школу, а ось подальший життєвий шлях вихідця із Поділля пов’язаний з Причорномор’ям. Тут Г. Щипківського, за його словами, «доля щедра прип’яла». Причому не в обласному центрі, де навчався, а в степах Одещини. Лікував людей, був головою колгоспу, директором заводу, завідував Великомихайлівським районним відділом культури.

Така різнобічна діяльність, безперечно, сприяла нагромадженню «соків життя», проте «вином творчості» вони стало не скоро: першу поетичну збірку «Біль і спів душі моєї» Г. Щипківський видав тільки у 1995 році. Ця збірка означила початок нового — власне письменницького — етапу в біографії автора. Порівняно нетривалий за часом, він, цей етап, став долетворчим для Г. Щипківського, засвідчивши дивовижний розвій таланту припізнілого дебютанта.

Поетичні збірки «Серпнева ожина» (1996), «Повертаюсь до себе» (2001), «Береги часу» (2006), «Клейноди степу» (2017), книги повістей та оповідань «Світло далекого берега» (2002), «Перестиглий грім» (2008), «Коралі» (2012), «Щем» (2013), «Мовчання вголос» (2017), романна трилогія «Товтри» (2009), романи «Лють» (2012), «Утекти від себе» (2015), «Прало» (2018), «Найда» (2019), публікації різножанрових творів у журналах «Дзвін», «Київ», «Море», в газеті «Літературна Україна» та в обласній періодиці — ось те, що служить цілковитою підставою для висновку про своєрідний творчий спалах, про вулканічний вияв непересічного таланту.

Прикметно, що в пору інтенсивної творчої праці Г. Щипківський не усамітнився, а, навпаки, поринув у громадську діяльність. 1998 року він став членом Спілки письменників України і невдовзі, на початку нинішнього століття, очолив один із найбільших її осередків — Одеську обласну письменницьку філію. Звідтоді і аж до осені 2013-го притаманний йому хист організатора підпорядковував вирішенню найважливіших проблем, які стосувалися життєдіяльності літераторів-земляків. Йдеться, передовсім, про видання книг — їх, попри неоднозначність оцінок взаємовідносин письменницької спілки і місцевих владних структур, з’явилося у цей непростий період близько сотні. З 2003-го набув статусу щоквартальника заснований наприкінці минулого століття журнал «Літературна Одеса». Такий же статус отримав і новий літературно-художній та громадсько-політичний журнал «Море», перше число якого з’явилося у 2004 році. Редколегія часопису, очолювана Г. Щипківським, залучила до участі у виданні не тільки одеських авторів, а й представників багатьох інших письменницьких осередків України, забезпечивши «Морю» відкритість творчих горизонтів.

Характеристика громадської діяльності Г. Щипківського була б неповною, якби не згадати, що саме він створив одну з перших на Одещині районних організацій Народного руху України, згодом очолив обласну організацію НРУ, був членом Центрального проводу Руху.

І все це — не просто посади, а передовсім — труд. Щоденний, виснажливий, часто пов’язаний з переборенням не тільки обставин, а й самого себе, особливо ж тоді, коли кличуть невтілені творчі задуми. Але Щипківський не був би Щипківським, якби обрав позицію осторонь громадських справ. Він трудар, яких сьогодні, на жаль, мало.

Це, однак, не означає, що він у всьому досягав незаперечного успіху і в усьому поставав безпомильним: я далекий від наміру змалювати іконописний образ головного персонажа цього літературно-критичного нарису.

Справа в іншому. І щоб це «інше» прояснити, перекажу епізод із повісті Г. Щипківського «Перестиглий грім». Баба Фівроня, одна із героїнь твору, згадує сон. А наснилося їй, що втрапила вона туди, звідки тільки дві дороги: до пекла чи до раю. У пекло Святий Петро бабу не відправив, бо таких, як вона, «силою заставляли зрікатися Бога», але водночас і не пустив до раю: «Фівроню, вертайся на землю. До раю тобі зарано. Іди й відмоли усі гріхи». Розповідаючи про один зі своїх невідмолених гріхів, Фівроня згадує руйнацію сільської церкви. Тоді місцеві горлодери винесли «старовинні образи в позолочених оправах та товсті церковні книги» і підпалили їх. Малий онук, який слухав розповідь, не розуміє:

« — А в чім, бабцю, ваш гріх?

— В чім, в чім? Стояла й мовчала, навіть коли запалахкотіло вогнем. Не зрушила з місця, як дехто кинувся діставати їх звідти…».

Цей епізод є ключовим для розуміння моральних координат не тільки персонажів різножанрової прози Г. Щипківського, а й самого письменника. У доленосну для Вітчизни пору він не стоїть і не мовчить. Його хата — не скраю…

І саме в цій моральній максимі — витоки як громадянської, так і творчої діяльності Геннадія Щипківського.

У цьому — його феномен.

* * *

Василь Полтавчук: Потреба у такому діалозі була усвідомлена мною не одразу. Передувало цьому прочитання книг, що видані вами, Геннадію Павловичу, упродовж майже чверті століття, а їх — більше тридцяти… Було ще ознайомлення з відгуками про ці книги — численними і різножанровими: від напутніх слів Тараса Федюка у передмові до першої вашої збірки — і до ґрунтовних аналітичних студій, здійснених фахівцями-літературознавцями. До всього цього долучилися власні мої спостереження, підпорядковані увиразненню вашого творчого шляху.

Але навіть і після цього не полишала мене думка про недомовку, яка стосувалася важливого і прикметного у письменницькому ремеслі — того що зазвичай є невидимим як для читачів, так і для дослідників. Звідси — потреба у діалозі за перед’ювілейним столом, за яким ще немає святкового гамору і тому панує робоча атмосфера.

Отже, таємниця із таємниць: зародження задуму твору. За яких найнесподіваніших обставин це відбувалося у вас?

Геннадій Щипківський: Питання цікаве і непросте для відповіді. Погоджуюсь з вами у тому, що виникнення задуму твору, незалежно від його жанру, — це справді таїна. Причому, не тільки для читачів і дослідників, а й для самого автора. Мені важко пояснити, чому саме в той, а не в інший час з’являвся намір написати певний твір.

Ще в дитинстві, наприклад, я наслухався розповідей моєї бабуні Сашки про Кам’янець-Подільський, про той період історії, коли місто було останньою столицею Української Народної Республіки. Багато розповідала бабуня про тяжкі воєнні і повоєнні роки, коли я був ще зовсім малим і далеко не все розумів. Слова бабуні не забувалися, час від часу зринали у пам’яті, але задум трилогії «Товтри» визрів чомусь тільки на початку нинішнього століття.

Бувало й по-іншому, коли задум твору з’являвся миттєво. Процитую запис, який наявний у моїй книзі «Неримовані думки»: «У газеті прочитав замітку про Галину косу. Була вчителькою. У неї закохалися два парубки. Якось її побачив районний енкаведист, не давав їй спокою. Хлопців, що йому заважали, спровадив до армії. Коли почалася війна, він потайки вбив дівчину і вкинув у стару криницю. Після війни там хтось почав чистити, аби дістатися до води. Звідти витягли скелет і косу. Галину косу ховали всім селом. Колись про це напишу повість…».

Так я вирішив одразу після прочитання газетного матеріалу, а сам намір здійснив дещо пізніше, продумавши деталі майбутнього твору.

Уже зараз жалкую, що не фіксував письмово час і місце появи творчих задумів. Це був би цікавий літопис моєї письменницької праці. Дещо, звичайно, пам’ять зберегла, і я можу з певністю сказати, що творчий задум з’являється у найнесподіваніший час і в такій же ситуації. Наприклад, тоді, коли перебував у кабінеті високого начальства і вислуховував не зовсім приємні для мене слова. І в таку ось мить спрацьовував якийсь захисний механізм, внаслідок чого ті слова відлітали від мене, як від стінки горох, а у свідомості окреслювалися контури майбутнього твору.

Усі мої твори виписані з життя. У них немає візій та рефлексій, яких я не терплю. Прозу я почав писати у той період, коли вже мав за плечима чималий життєвий досвід. Побачене, почуте, осмислене і пережите — все це не зникло безслідно, «бродило» у глибинах свідомості, а в певний час і в певному місці «проривалося» назовні у вигляді творчого задуму. А відбувалося це у різних ситуаціях. Наприклад, у поїзді, де я умію усамітнюватися, відсторонитися від суєтних справ.

Скажу і таке: поява творчого задуму — це завжди радість, це свідчення того, що твої думки і почуття ще не зів’яли, що ти ще здатний щось написати. Я вже у такому віці, коли ціну такої радості визначають безпомильно. Нею, цією радістю, і живу, бо поза літературою себе не мислю.

В.П.: Чи є творчі задуми, які вами так і не були втілені? Якщо є, то чому їх спіткала така доля?

Г.Щ.: Я — щаслива людина. Усі мої творчі задуми втілені. Чекаю, коли «проростуть» нові. Якраз весна — та пора, коли проростає усе і тішить очі й душу.

В.П.: Де вам найкраще писалося і пишеться? У яку пору року? У який час доби?

Г.Щ.: Найкраще мені пишеться у Великій Михайлівці — райцентрі на Одещині — біля моєї Мавки, у будь-яку пору року і лише вдень. Інколи, як прокидаюся серед ночі, можу занотувати, аби не забути, якийсь цікавий випадок або рідкісне слово.

Комп’ютером не користуюся. Як беруся за роман, щодня пишу одну главу. Бувають, звичайно, паузи, бо життя є життя, воно вносить свої корективи у творчий процес.

В.П.: Чи переробляєте написане?

Г.Щ.: Буває, що повертаюся до написаного і навіть надрукованого твору. Так сталося з новелою «Німа», яка вийшла у книзі «Коралі». На одній з презентацій критик, кандидат філологічних наук Володимир Сподарець зауважив, що її закінчення виписано не чітко, розпливчасто. Через кілька років я повернувся до новели і врахував критику. Новела заграла, наче веселка.

Коли написав четвертий роман до своїх «Товтрів» — «Рихва часу», — послав Юрію Михайловичу Мушкетику. Й отримав од нього листа, де він повідомив, що «Рихва часу» нічого не додала і не відібрала від трилогії, звернув мою увагу на переборщення безліччю деталей, без яких можна було обійтися, бо вони в романі збили ритміку трилогії. Я погодився. Що то значить, коли твір читає справжній майстер, тим паче — романіст-класик!

Я щиро вдячний Юрію Михайловичу за його зауваження.

В.П.: «У нашій державі є робота, за яку не одержують плату. Це — письменник. Це ніби професія для власної душі». Так ви написали у книзі «Неримовані думки». З цим не можна не погодитися, але цікавить мене у зв’язку з цим інше: як ставиться ваша родина до того, що ви займаєтеся неприбутковою діяльністю?

Г.Щ.: По-різному. Син каже: ліпше ти б заснував якийсь кооператив. Але для цього потрібен стартовий капітал. Дружина і донька мене розуміють.

В.П.: У сучасній Україні письменник мусить думати не лише про те, що і як написати, а й про те, як написане видати. Очевидно, що без допомоги тут не обійтися.

Після анотації до другої вашої збірки «Серпнева ожина» надруковано такі слова: «Автор дякує всім щирим людям, що надали підтримку у виданні цієї збірки». Хто вони — ці «щирі люди»? І скільки їх, адже видано вами понад три десятки книг?

Одного із меценатів ви назвали у вже згаданій книжці «Неримовані думки». «Цього місяця, — зазначили ви 1 січня 2016 року, — вийде нове, третє видання моїх «Товтрів». Допомагає Сергій Гриневецький — золота людина з широкою душею, такою, як наш південний степ».

Хто ще, крім Сергія Гриневецького (якщо це, ясна річ, не комерційна таємниця)?

Г.Щ.: Без меценатів у літературі сам не проб’єшся. За що видати книгу?! А в мене їх — три десятки. Я схиляю голову перед Сергієм Гриневецьким за його підтримку. Також дякую Володимиру Яворівському, Едуарду Гурвіцу, Борису Тарасюку, В’ячеславу Ковалю, Анатолію Ворохаєву, Миколі Пундику.

В.П.: Чи є серед читачів ваших творів ваші діти й онуки?

Г.Щ.: Перша, хто читає мої твори, — донька Ірена. Вона їх набирає на комп’ютері. Старший онук раніше почитував новели. Молодший ходить у четвертий клас, любить книги і буде читати.

В.П.: Чи зможе українська література повернути собі масового читача? Якщо зможе, то за яких умов?

Г.Щ.: Багато впирається в ціну книги. Нині той, хто має гроші, може видати будь-який ширпотреб. Книга має виховувати громадянина-патріота, який не буде запобігати перед владою. Справжні твори виходять мізерними тиражами, а графомани видають тисячами. То кого ми формуємо: патріотів чи обивателів? Коли державні інституції схаменуться?

В.П.: Чи є майбутнє у Спілки письменників України?

Г.Щ.: Щодо майбутнього Спілки письменників, то я його не бачу. Масово посунули туди різномасті графомани, які не знають мови, ніколи не читали нашої класики, їх цікавить не життя, а тільки власні рефлексії.

В.П.: Чого вам не вдалося здійснити як керівникові Одеської письменницької організації?

Г.Щ.: Почну з того, що вдалося. Відновив вихід журналу «Літературна Одеса»; заснував новий товстий часопис-щоквартальник «Море», в якому друкувалися одеські письменники, а також автори з різних областей України.

Була започаткована серія збірок молодих авторів. Побачили світ дванадцять видань. Згодом сімох перспективних авторів прийняли до спілки: Євгена Бардієра, Ніну Кур’яту, Володимира Невмитого, Сергія Дмитрієва, Жанну Савицьку, Івана Гаврюка, Олександру Григор’єву. Видано двотомну антологію одеських письменників «Одеське літературне віче» обсягом 1200 сторінок. Вийшло до сотні книжок, які наді-слані в бібліотеки області. А третій том антології видати не встиг, бо достроково залишив посаду керівника письменницької організації.

Також у «Чорноморських новинах» виходила літературна сторінка на цілу шпальту зі світлиною, біографією і творами письменника.

Нині замовкли журнали і літературна сторінка теж припинила з’являтися. Видко, щось я не доробив.

В.П.: Роль Одеси у вашій творчій біографії. Яка вона?

Г.Щ.: Якщо спробувати визначити одним словом, то скажу так: доленосна.

В Одесі вийшла моя дебютна збірка віршів. Тут видано переважну більшість моїх книжок. Тут з’явилися перші відгуки про них. Одеса подарувала мені розкіш спілкування з такими її літераторами, як Тарас Федюк, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Олекса Різників, Василь Сагайдак, Стані-слав Конак, Валентин Мороз, Володимир Гаранін, Григорій Зленко, Віктор Вовк, Роман Кракалія, Володимир Сподарець, Євген Прісовський. Не всі із названих нині живі, але ті із них, які відійшли у кращі світи, живуть у моїй пам’яті…

Завдяки тому, що мене було обрано керівником Одеської письменницької організації, я отримав можливість познайомитися з керівниками письменницьких спільнот інших областей України, відчути пульс загальноукраїнського літературного процесу.

Одеса для мене — це співпраця з видавцями, художниками, журналістами.

Якщо підсумувати сказане вище, то висновок очевидний: саме завдяки Одесі я став таким, яким зустрічаю своє сімдесятип’ятиліття.

Переглядів: 326
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua