РубрикиЛюдина і час

Омелян Пріцак — історик модерної України

Закінчення. Початок у номері за 6 квітня.

(До 100-сторіччя видатного вченого)

Проблематика модерної історії у спадщині Омеляна Пріцака

Модерна історія, національний рух, інтелектуальні пошуки завжди приваблювали Пріцака. До модерної тематики історик постійно повертається в окремих ґрунтовних статтях, історіографічних студіях, у виданні пам’яток історичної думки міжвоєнного часу. І хоча ця тематика залишається в контексті тюркських й давньоруських сюжетів, саме у ній Пріцак часто несподіваний, особливо контроверсійний і захопливий.

1966 року в «Листах до приятелів» до століття народин Михайла Грушевського вийш-ла зовсім неювілейна стаття Пріцака. Замість «звичайних трафаретів та фраз», що принижуватимуть самого Грушевського, автор пропонує «розглянути творчість і ді-яльність [Грушевського] на тлі епохи та української дійсности». Цієї засади — змалюванню контексту діяльности кожного з героїв своїх студій — вчений послідовно дотримувався у своїх персоналійних публікаціях. Мало того, міркування про контекст, епоху приваблюють його найбільше, стають полем демонстрації блискучої ерудиції і побудови вишуканих інтелектуальних гіпотез.

У статті про Грушевського Пріцака найбільше цікавить проблема народництва і народницької візії української історії. На його думку, «теорія українського народництва» — це «патологічне явище», що спирається на комплекс провини перед Україною представників «панських верств». Цю теорію Грушевський, за Пріцаком, беззастережно засвоїв від Володимира Антоновича, що в засадничий спосіб відбилося на його «Історії України-Руси». Пріцак, нато-мість, рішуче наголошує: «У дійсності український народ і по упадку козацької держави був нормальним народом». І наводить перелік видавничих, інституційних, наукових, культурних заходів, пов’язаних з україн-ським національним рухом, уможливлених завдяки нащадкам козацької старшини, які поєднували російську службу з українським походженням. Звісно, таке поєднання було неоднозначним, але «наше відродження у 19 ст. було б неможливе, якщо б наші вищі верстви, старі і нові, були в дійсності цілковито денаціоналізованими «від-родками». У цій тезі вчений спирається, передусім, на факто-графічну базу і концепцію знакової праці Олександра Оглоблина «Люди старої України».

У традиціях державницької школи після згаданого переліку Пріцак наголошує: «Ми навели повищі дані цілком свідомо в ім’я історичної правди, як свого роду реабілітацію тих, що як суспільна верства 50 років тому закінчили своє існування, саме у статті, присвяченій Грушевському. Бо саме він і своєю науковою, і політичною діяльністю спричинився у вирішальний спосіб до моральної та фізичної ліквідації української аристократії, що одинока була спроможна творити самостійну державу в добу наших визвольних змагань».

Наскільки доречні були ті відомості «саме у статті, присвяченій Грушевському»? І чому автор настільки категоричний у стосунку до надто неоднозначної теми — народництва і Грушевського? Чому він модернізує предмет свого розгляду, переводячи статтю майже в площину актуальних для діяспорних середовищ політичних суперечок? Пріцакові, напевно, ішлося про інтелектуальну провокацію. Як свого часу Миронові Кордубі, коли той публікував статтю про формування української нації. В обох випадках інтелектуальну провокацію більшість сприйняла як образу і нахабство. Любомир Винар неодноразово пов-торював у своїх публікаціях, що стаття Пріцака «має мало спіль-ного з критичною аналізою головних історіографічних концепцій Грушевського» і «не дає жодних джерельних підтверджень» останнього речення в попередній цитаті Пріцака.

У листі Дмитра Чижевського до Євгена Маланюка від 6 листопада 1965 року оцінка дещо інакша: «Стаття Пріцака цікава. Але гадаю, що і ліпше поставлення Михайла Сергійовича до освічених кіл українських ні до чого б не привело. Шкода лиш, що він закі-нчив свою діяльність в оточенні Любинського, Севрука і т. ін. молодих, але нездібних політиків».

До Пріцакового переліку, безвідносно до Грушевського, повернулася постсовєтська укра-їнська історіографія, що відкривала іґноровані раніше провідні верстви. Либонь, першим в Україні про статтю Пріцака написав Сергій Білокінь: «Не може не зворушити, що галичанин, народженець Самбірщини, професор Пріцак зронив блискуче спостереження: українське від-родження почалося на території колишньої Гетьманщини».

Цю зауважену Білоконем те-зу Пріцак розвинув у невелич-кій статті, опублікованій вже в 1990-х. Він довів спадковість української традиції від глухівського осередку військових канцеляристів (1708—1786) до таємних товариств 1818—1825 років (у середовищі яких, на думку Пріцака, постала «Історія русів») і до Шевченка. За Пріцаком, Шевченко через «Історію русів» «перейняв естафету» глухівських військових канцеляристів за посередництвом дворянського просвітительства.

Повернімося до оцінки Грушевського-історика. Вона у статті Пріцака 1966 року така: це фундаментальний дослідник, який, втім, «не діставши в тогочаснім Київськім університеті ширшого історіософічного світогляду, дав науці курс історії України з перспективи народників 70-х рр., якого теоретична база вже в часи написання була застаріла».

У наступних публікаціях такої гостроти оцінок Пріцак уникав, на жаль, не описавши еволюції своїх поглядів із цього питання. У статті 1972 року «Гарвард-ський Центр українських студій і школа Грушевського» вчений пише про Грушевського в піднесеному тоні як про найвизначні-шого представника документальної школи (справа народницької теорії не порушується взагалі). Посилаючись на історіографічну схему з підручника Наталії Полонської-Василенко «Історія України», де серед учнів Грушевського лише Іван Крип’якевич має «спадкоєм-ця» (і цей спадкоємець — О. Пріцак), він максимально наголошує на цьому моменті учнівства, пише, що Крип’якевич «з якихось об’єктивних причин почав готувати мене на продовжувача свого діла». Прі-цак іде ще далі: «Моя праця як керівника українознавчих студій в Гарвардському університеті була і є спрямована власне на продовження документальної школи», «гарвардська школа і школа Грушевського це не протирічні величини — це одне!».

Теоретичний характер має велика стаття «Україна та діялектика націотворення», написана у співавторстві з Джоном Решетаром й опублікована вперше 1963 року в «Slavic Review». Не винесений в назву статті чи не провідний її аспект — заперечен-

ня історіографічних стереотипів російської історіографії, що домінують також в західних наукових колах. Пріцак підкреслює: владімірсько-московський пе-ріод східноевропейської історії почався не зі сприйняття київської традиції, а з її заперечення і знищення Андрієм Боголюбським. Не менш рішуче він критикує термін «Old Russian language» (пропонуючи уявити собі аналогічні розмови про «West Slavic linguistic unity») та подвійні стандарти західного цитування, коли тези російських істориків великодержавної орієн-тації сприймаються некритично, а Грушевського одразу означують як «націоналіста».

У розвитку українського національного руху Омелян Пріцак вирізняє п’ять стадій за географічним принципом: новгород-сіверську (найвизначніший продукт — «Історія русів»), харківську (розвиток сучасної української літератури, постання першого університету), ки-ївську (з 1840-х, початки полі-тичних форм національного руху), громадівську та галицьку (з 1890-х, постання політичних рухів).

Дорікаючи Іванові Лисяку-Рудницькому за недостатню увагу до впливу геополітичних змін на статус українців, вчений поділяє його історичний оптимізм. Пріцак пише: «37 міль-йонів українців вирішили задекларувати свою національність під час совєтського перепису 1959 року, і хто може впевнено стверджувати, що українська справа не набере нової форми і значення звідти, звідки така допомога видається найменш сподіваною? І чи членство України в ООН та інших міжнародних організаціях також, у дов-шій перспективі, не матиме об’єктивних наслідків, відмінних від тих, які Сталін розраховував 1945 року?».

Як зрозуміти Україну?

Пошуки відповіді на це питання, хоча й не відзначалися такою інтенсивністю, як у випадку Росії, так само витворили набір розумових формул, серед яких переважають метафори «пограничности», «окраїнности», «багатовекторности». Тезу про покордон-ність України як визначальну рису історії Пріцак підтримує, але пейоративно оцінює її лише з XV ст.(!), відколи Україна, «пограниччя Сходу і Заходу», була «неспроможна до самостійного повноцінного вибору на користь однієї зі сторін і позбавлена обома права вибору».

Для Пріцакової візії України принципово важливі наслідки прийняття християнства з Ві-зантії церковнослов’янською мовою, мовою, витвореною для «приборкання варварів», мовою, яка «не мала розвиватися, але, очевидно, розвивалася».

Уже практично хрестоматійною стала теза про відсутність у візантійській традиції фундаментально важливого для західної традиції поділу між концепціями володаря і держави. Через те, що в православному світі фактично не було Реформації і Від-родження, українське бароко виявилося «десятим поверхом у будівлі без фундаменту». Відповідно і замість феодалізму в Україні розвинулася патримоніяльна система, яка тривала тисячоліття. У програмній статті «Що таке історія України?» основною проблемою «східного форпосту Европи» Пріцак називає ту обставину, що «велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших часів, а то й тепер, усе ще живе в системі циклічного [тобто притаманного Сходові] думання».

На переконання Пріцака, під-ставою визначення територіяль-них меж національної історії є «сьогоднішній державний критерій» і нема неподоланих проблем у вживанні терміна «україн-ський» стосовно тих періодів історії, коли він не існував як етнонім. Але при цьому українська історія має «вивчати минуле всіх людських історичних спільнот і держав, що проживали на теперішній своїй (українській) території, а не обмежуватися тіль-ки державами «свого», себто сьо-годнішнього, українського етномовного кола».

Цікаво, що це хибно витлумачене гасло викликало заперечення одного зі знакових постсовєт-ських істориків Віталія Сарбея: «Видається спірним категоричне відкидання вельмишановним академіком етнізму взагалі й зокрема української етнічної маси як об’єкта історії». Про жодне «від-кидання» Пріцакові не йшлося. Натомість надалі важкодосяжною лишається його мрія-максима: «усі процеси етнічно не українських державних структур треба вивчати об’єктивно, нарівні з етнічно українськими державами», завдяки чому кримські татари, наприклад, уже «не дикі зайди, грабіжники, а на рівні з запорожцями — наші предки».

Моє особисте знайомство з Омеляном Пріцаком почалося навесні 2002 року, коли за порадою Івана Сергійовича Стороженка я написав першого листа до професора із проханням ознайомитись із моєю студією про Володимира Пархоменка — історика, який, за висловом Олексія Толочка, був «своєрідним історіографічним предтечею Пріцака». Відтоді ми реґулярно листувалися, Омелян Йосипович люб’язно ділився споминами про мого наступного героя — В’ячеслава Заїкина, радив книжки й бібліотеки. Неодноразово планувалася зустріч (то в Чернівцях, то в Києві, то в Гарварді), але так і не відбулася. Наше з Омеляном Йосиповичем спілкування лишилося заочним, сповненим передчуття майбутньої розмови, майбутніх питань, більшість яких так ніколи й не постали в листах.

Андрій ПОРТНОВ,
професор історії України в Європейському університеті Віадрина (Франкфурт-на-Одері).

Джерело: http://portnov.org/uk.

Про автора. Андрій Портнов народився 17 травня 1979 року у Дніпропетровську. 2001-го закінчив з відзнакою історичний факультет тамтешнього університету, 2003-го, також з відзнакою, — маґістерську програму Студіум Східної Европи Варшавського уні-верситету. Далі було навчання в Трирському університеті (Німеччина). 2005-го в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України (Львів) захистив кандидатську дисертацію з історії України на тему «Науково-освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі, 1919—1939».

У 2012—2014 роках — стипендіат Wissenschaftskolleg zu Berlin. У 2014—2015 — стипендіат Фонду імені Александра фон Гумбольдта. Починаючи від 2012-го викладав в Інституті славістики Університету Гумбольдтів у Бер-ліні. Також викладав у Вільному університеті Берліна, Базельському університеті, Вільному університеті Брюсселя, SciencesPo Paris та SciencesPo Lyon. Взимку

2017-го був стипендіатом Інституту наук про людину (IWM) у Відні. У 2016—2017 роках — науковий співробітник Женевського університету в рамках дослідницького проекту «Пам’ять, що розділяє. Пам’ять, що об’єднує. Україна — Росія — Польща (ХХ — ХХІ століття): переплетена історія».

Навесні 2018-го призначений професором історії України в Європейському університеті Віадрина (Франкфурт-на-Одері).

Автор понад 200 наукових публікацій українською, російською, польською, англійською, німецькою, французькою, білоруською, чеською, болгарською, угорською, литовською, японською мовами. «Дисертаційна» книжка «Наука у вигнанні» була відзначена премією ім. Єжи Ґєдройця. Збірник есеїв «Історії для домашнього вжитку» отримав премію ім. Юрія Шеве-льова та був визнаний «Книж-кою року 2014» у підномінації «Українська гуманітаристика».

Переглядів: 248
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua