РубрикиІсторія

Омелян Пріцак — історик модерної України

Бути першим, поєднувати хист аналітика й організатора, не боятися сміливих і неоднозначних думок, вірити в науку й в Україну. Більшість із наведених характеристик видається в наш час атрибутами мало не казкового, уявлюваного персонажа, відображають мрію про науку, якою вона мала б і, либонь, могла би бути. Ця стаття є спробою зробити перші замальовки до портрету Омеляна Пріцака — історика модерної України, цієї неординарної людини.

Сторінки біографії

Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року в селі Лука (тепер Озерна) на Самбірщині, коли ця місцевість юридично була частиною Західноукраїн-ської Народної Республіки. Батько — Осип Пріцак, інженер-залізничник, майже одразу після народження сина загинув в українсько-польській війні. Мати, Емілія Пріцак, удруге вийшла заміж. Вітчим Омеляна Павло Сарамага також брав участь у військових діях. Його майно в Луці було конфісковане польською владою, і родина мусила переїхати до Тернополя, де майбутній вчений закінчив гімназію. Можливо, навчений гірким досвідом, вітчим вирішив виховати Омеляна (він був для нього як рідний син) у польському дусі. За спогадами Пріцака, свою українськість він відкрив у 13-й день народження, коли «помер Еміль, народився Омелян». А після смерти вітчима у 1934 році він і маму «заставив повернутися до українства».

1936 року Омелян Пріцак вступив до Львівського університету Яна Казіміра, де вивчав семітські, іранські та алтайські мови. Завдяки знайомству з Теофілем Кострубою («святою людиною») він потрапив до Історично-джерелознавчої комісії НТШ, де привернув увагу Івана Крип’якевича. Вивчаючи східні мови, молодий науковець заглиблюється і в україн-ську історію, готує ґрунтовні статті про стосунки гетьмана Мазепи і княгині Анни Дольської, генеалогічну студію про рід Скоропадських, захоплюється дискусією про формування української нації, яка спалахує під впливом провокативних публікацій Мирона Кордуби і набуває політичного звучання.

1939 року в окупованому совєтськими військами Львові Пріцак зустрічається з Агатангелом Кримським. Ця зустріч дуже символічна: молодий україн-ський сходознавець і леґендарний академік, який незабаром буде знищений комуністичною системою, перетинаються у вирі Другої світової війни. Ще до закінчення університетських студій у лютому 1940 року Пріцак стає молодшим науковим співробітником і, заразом, науковим секретарем Львівської філії Інституту історії України АН УРСР. У червні 1940 року, закінчивши Львівський університет, він вирушає до Києва з метою вступити в аспірантуру Інституту мовознавства. Але вже за кілька місяців, у листопаді, Пріцака мобілізують до Червоної Армії, і він одразу потрапляє в полон. З примусової праці в Німеччині його звільняють за клопотанням професора Гартмана, чий семінар у Берлінському університеті молодий науковець відвідує з жовтня 1943-го.

Втікачі в Німеччині створюють Національне об’є-днання українських студентів, у якому за збігом обставин чи, радше, за глибокою логікою історії опиняються найблискучіші українські інтелектуали — Іван Лисяк-Рудницький, Ігор Шевченко, Омелян Пріцак, Юрій Луцький, Орест Зілінський. За спогадами Юрія Луцького, в Пріцака вже тоді «були деякі великі плани, які двадцять років пізніше він здійснив в Америці».

Із 1946-го Омелян Пріцак студією тюркологію, іраністику і славістику в Ґеттінґенському університеті, там-таки захищає 1948-го докторську дисертацію «Караханідські студії», того ж року починає читати лекції на катедрі орієнталістики. З 1949-го працює також лектором української та польської мов, а 1951-го габілітується із працею «Родові назви та титулатури алтайських народів».

1952 року молодий сходознавець стає викладачем, а 1957-го — професором Гамбурзького університету. Того ж року одружується з Ніною Молденгауер, викладачкою російської мови в університеті міста Кіль. Працюючи в Гамбурзі, Пріцак виявляє неабиякі організаторські здібності, стає одним із засновників Урало-алтайського товариства й очолює його протягом 1958–1965 років. Одночасно редаґує науковий часопис «UralAltaische Jahrb?cher» (упродовж 1954–1966 років).

1961-го вже знаного в тюркологічному світі професора запрошують до Сполучених Штатів Америки. Спочатку Пріцак стає професором університету штату Вашінґтон (Сіетл), а за три роки перебирається до Гарварда на катедру тюркології та лінґвістики.

Основними царинами його наукових зацікавлень у перші повоєнні роки були арабо-перські й турецькі джерела до історії Східної Европи, історикомовознавчі дослідження з тюркології. У сфері лінґвістики Пріцак працював над проблемами протоалтайської (тюрко-монголо-тунгузо-кореанської) мовної спільноти, в галузі історико-філологічній вивчав соціяльний устрій кочових імперій Центральної Азії.

У Гарварді Омелян Пріцак виступає ініціятором і головним промотором створення українського наукового осередку і кількох катедр у цьому найпрестижнішому американському університеті. Він нарешті реалізує мрію й захоплення свого життя — створення якісно нового українського наукового осередку. За перші десять років кампанії збирання коштів серед української громади Америки на гарвардські катедри вдалося зібрати майже 250000 доларів, а 1973-го — вже 1800000 (це пожертви від понад 8 тисяч осіб). Завдяки переконливості Пріцака в університеті постає осередок україністики, який називають «гарвардським чудом».

1968 року було укладено угоду з Гарвардським університетом про створення в ньому трьох україн-ських катедр (історії, мови і літератури). 22 січня 1968-го, в день 50-ліття Акта злуки, відкрито першу катедру українознавства. 1973-го постав Український Науковий Інститут, очолюваний Пріцаком до 1989-го. Того ж року тут відбувся захист першої докторської дисертації з історії України, яку виконав Орест Субтельний. 1975-го Пріцака обрали першим професором катедри української історії ім. Михайла Грушевського. 1977-го за його редакцією починає виходити «Harvard Ukrainian Studies», а 1988-го започатковується «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства».

Паралельно з цією титанічною організаційною роботою 1981 року Пріцак видає перший том свого opus magnum «Походження Руси» (сприйнятого русистами і скандинавістами досить скептично, хоча сама ідея вченого розглянути витоки Руси в широкому контексті міжнародних взаємин початку нашої ери на джерельному матеріялі скандинавського, іранського, хозарського тощо походження вражає своєю сміливістю і масштабністю. У 1982-у разом із Норманом Ґолбом публікує невідомий хозарський документ Х століття (ця публікація, на відміну від контроверсійного «Походження Руси», здобуває загальне фахове визнання).

Омелян Пріцак уважно стежив за розвитком української науки в СССР. Заснований ним гарвардський часопис «Recenzija» відстежує і прагне максимально зважено оцінити далеко неоднозначний доробок підсовєтської науки. Прикметно, що він привертав увагу насамперед закордонних рецензентів, тоді як сучасні постсовєтські дослідники до нього зверталися рідше. Проте в Україні праці Пріцака також були відомі. 1964 року в «Науково-інформативному бюлетені Архівного управління УРСР» Ярослав Дашкевич зміг надрукувати короткий огляд його досліджень. Вже за «перебудови» (1988) в московських «Вопросах языкознания» вийшла стаття Пріцака про тюрксько-слов’янське ґрафіті із Софійського собору. Не випадково саме він виступив одним з ініціяторів першої репрезентативної зустрічі україністів із СССР і діяспори, яка відбулася 1989-го на базі Неапольського університету.

З ім’ям Пріцака пов’язана й авантюрна справа висунення на Нобелівську премію кількох українських совєтських письменників. Як член Нобелівського комітету 1967 року він пропонував на найпрестижнішу літературну премію кандидатури Павла Тичини, Ліни Костенко й Івана Драча. 1970-го висунув Миколу Бажана, який мусив написати відмову зі словами про власну «недостойність такої високої нагороди».

За часів «холодної війни» Пріцак лише один раз зміг побувати в Україні. 1959 року у Варшаві йому вдалося дістати туристичну візу до СССР, відвідати Львів і після 19-літньої розлуки побачитися з матір’ю.

28 серпня 1990 року в актовому залі Київського філіялу Центрального музею ім. Лєніна на пленарному засіданні І Конґресу Міжнародної асоціяції україністів Омелян Пріцак, один з її засновників, виголосив доповідь «Що таке історія України?». Авдиторія вітала його стоячи. Того ж року він став іноземним академіком Академії наук України, взяв активну участь у створенні Археографічної комісії. Повернення на Батьківщину видавалося тріюмфальним. Підтриманий академічним істеблішментом (в особі Бориса Патона), Пріцак багато часу проводить у Києві, веде семінар з історіографії та історіософії в Київському університеті, працює над створенням Інституту сходознавства, якому планує подарувати свою бібліотеку. 1993-го вчений стає лавреатом Державної премії в галузі науки і техніки.

Здавалося, завдяки організаторському талантові Пріцак укотре здолає всі перешкоди і створить які-сно новий науковий осередок уже в Україні. Але «київського дива» не сталося. Увага й підтримка з боку держави поступово зникає разом з оптимістичними мріями перших років незалежности. Україна борсається в економічній кризі, науковий істеблішмент відвойовує свої позиції, розмови про зміни щоразу відчутніше заступають собою самі зміни. За таких умов 1996 року Омелян Пріцак повертається на постійне проживання до США.

На початку ХХІ століття в Києві виходить наступний том «Походження Руси». Втім, як і Грушевський, Пріцак не встигає довести книгу життя до завершення.

29 травня 2006 року Омелян Пріцак відійшов у вічність.

Катедри українознавства

в Гарварді й візія науки

Головний спадок Омеляна Пріцака — катедри українських студій та Український Науковий Інститут в Гарварді. В серії статей, написаних з метою переконати українську спільноту в перспективності свого задуму, вчений найповніше і найемоційніше виклав своє бачення науки.

Пріцак був візіонером, спроможним мислити категоріями прийдешнього. Він створив цілісну позитивну програму на майбутнє. Головне завдання еміґраційної спільноти — «виростити високовартісних науковців, зміну поколінню, що відійшло або відходить». Для набуття престижу українській науці слід рішуче вийти за рамки обмежених еміґраційних середовищ: «Наука не може розвиватися в атмосфері ґетта. Їй потрібний постійний виклик, постійна напруга думки, обмін досвідом». Пріцак наполегливо переконує, що український осередок має постати саме в Гарварді (ровесникові Києво-Могилянської академії): «Ми забідні, щоб інвестувати тяжко зібрані гроші в іншому місці, ніж там, де найбільший успіх». При цьому фундаментальне значення матиме та обставина, що створені катедри «не віддані у відання української тимчасової еміґраційної установи, а є частиною системи найстаршого і найбільш авторитетного американського університету», це дозволить створити в Гарварді «базу для чистої науки в українознавчих дисциплінах».

Вислів про «чисту науку» принципово важливий. Пріцак порівнює науку із термометром: вона так само «має показувати точну температуру, а не тільки таку, яка є приємною для свого власника», особливо якщо йдеться про «патріотичні чи партійно-полі-тиканські спонуки». Вчений наголошує на міждисциплінарності як неминучій передумові ґрунтовности, а також підкреслює, що «науковець мусить знати ціну людської гідності й виявляти громадянську відвагу».

Особливе місце в роздумах Пріцака посідає питання наукової школи. На його думку, школа постає з «ініціятиви й посвяти якогось беззастережно відданого науці вченого». Ідеальний творець наукової школи, за Пріцаком, — це «велика індивідуальність мінус комплекс «примадонни». Такі вчені є рідкістю. Вони не ставлять себе самого і свою власну роботу в центрі своєї (і чужої) уваги, а зв’язують увесь свій життьовий шлях з потребами даної науки. Вона, наука, а не особисті успіхи, стає тоді підметом. Велич керівника школи у його скромності».

Імена науковців, вихованих Омеляном Пріцаком, — Франк Сисин, Борис Ґудзяк, Любомир Гайда, Орест Субтельний, Зенон Когут, Григорій Грабович, Роман Процик, Ольга Андрієвська, Віктор Остапчук, Олександр Галенко — промовляють самі за себе.

(Далі буде)

Андрій ПОРТНОВ,
професор історії України
в Європейському університеті Віадрина (Франкфурт-на-Одері).

Джерело: http://portnov.org/uk.

Переглядів: 419
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua