РубрикиБез рубрики

Дискусія лінгвістічеська, переходяща в політічеську

(Матеріал подається без виправлень, у тому вигляді, в якому дістався від вченого Пушкінського Кота, що підозріло нагадує Гофманівського)

— Слиш, Керя, а як ти щитаєш, слово «сказка» від якого слова ідьот: від «сказати», чи від «сказитися»? — питає, чухаючи мене поза вухами, Вася.

Вася — це новий муж мої хазяйки Людмили, а по-простому — Люськи. Неплохий чолов’яга, але алкаш. Правда, ще не «закончений», але вже далеко не «начинающий»... Я не люблю, коли він мене «Керьою» називає, наче я з ним «сто грам» пив у підворотні, тому обзиваюся до нього по-вченому.

— З яких це пір ти етимологією зацікавився? — питаю.

Він грамотних слів не знає, то одразу й заводиться:

— Шо ти умного з себе корчіш?! Я ж тебе не про твої еті...логії спрашую, а про сказки. Ти ж, кажись, на цьому ділі собаку з’їв…

— Фу, гадість яка — собак їсти! Мені що, котлет мало, тих, що ви з братками викидаєте, як горілки нап’єтеся?! Я ж не двонога твар, що не знає вже, що в пельку запхати, і все мало.

— Ну, наглий, блін! — замахується Вася. — Це я, значить, двонога твар?!

Але я вже сам з дивана зіскочив і звіддаля — так лагідненько до нього:

— Мур-р, мур-р… Я ж не про тебе, Вась! Я про тих, що на «лексусах» та «бентлях» їздять і з висоти триповерхових особняків кричать, що «єта власть» їх ограбила й забула за них, а вони, бідні й обездолені, за комуналку заплатити не можуть. А як колись за парою трусів у кілометрових чергах стояли чи за фіранкою й простирадлом аж у Москву їздили й «родную» власть прославляли — забули вже?!

— Та не возбухай! — лагідніє Вася. — Я не про то… А про собаку, що ти будьтоби з’їв, я просто так, художествляно сказав, а не на самом дєлє, — мол, шо ти знаїш… Бо казав же про тебе отой кучерявий пісатель, шо ти повсігда сказки говоріш, як ідьош налєво.

— Той пісатель сам всю жисть налєво ходив, — обурююсь я, — за собою б дивився, а не за мною! Я — що? Ну, сходив пару разів налєво, на дах якийсь… Ну, розказав якійсь зеленоокій казочок пару… Весна ж бо! А в нас фізіологія така, що нам весною хоч разів кілька налєво на дах сходити треба. А без казок у цім ділі, сам знаєш, ніяк не обійтись.

— От і я кажу, шо весна! Вибори, блін! І всі нагору деруться, як ото ти — на дах. У них, понімаєш, тоже фізіо… ну, фізія така, шо в це врем’я согрішити кортить і сказочки порозказувать. Ото я наслухався тих сказок їхніх, і вопрос вознік: чи ті сказки, часом, не від слова «сказ» проісходят?

— Ну, Вась, то вже — яка казка! Ті, що я розказую своїм зеленооким, — ті від «казати». А от ті, які розказують претенденти на місце на самому вершечку даху державного — ті від сказу — це точно! Бо таке часом несуть, наче їх скажений собака покусав, або думають, що всі двогоногі, народом іменуємі, скаженими псами покусяні чи від природи дебільні.

— Е, нє! — заперечує Вася. — Та, например, женщина, шо з косою ходила, як при власті була, — та вразумітєльно об’ясняє і про новий курс, і про сніженіє тарифів, і про зарплати й пенсії, і про газ… Жалько, що косу не чіпляє більше, бо зразу стала на оту бабушку Арі-ну похожа, що сказітельніца руская, і чось одразу споминаїца, як вона тому Путіну підхіхікувала в Кремлі, як він над Ющенком насмєшки строїв. Мені, канешно, по барабану той Ющенко, але ж він був презідєнтом страни, в якій ти — прем’єрша, то хоть за страну мала б оскорбитися… Це, коли вона той газовий договір підписувала, було. Отой, шо якісь самашедші мільярди із казни нашої викачав… Ото спомниш ті її смішки та ухмилочки — і зразу — вопрос: чо ж ти нас тоді не ощасливила якимось новим курсом? Прем’єршою — щитай хазяйкою страни — ж була! Соображалки не хватило?

— Ну, не скажи! Соображалка нащот газу в неї завжди работала справно. Хіба забув, скільки вони з Лазаренком тих газово-енергетичних справ накроїли? Скільки грошей в офшори перегнали?

— От бач! Я ж тобі кажу, шо умна! Лазаренко — в тюрму, хоть і американську, сів, а вона — в прем’єри вискочила. Уметь нада! За Яника посиділа трошки в камері з телевізором, тоді по Майдану в інвалідному візочку і в туфлях на десятисантіметрових підборах пару раз проїхалась — і вже в презідєнти мітить. А шо?! Той Яник їй в подмєтки не годився, а мав цілий парк машин і дачу зі страусами. Й на золоті унітази, звиняй, «до вєтру» ходив. А ця, бєдна, ні хати, хоть такої-сякої, не має, ні машини, ні дачі… Та моя Люська, даром, шо офіціанткою-уборщицьою робе в затрушеній кафешці, а й то дачку має й на тих двох сотках вже в маю і картопельку шпортає, і цибульку смикає. А ця, така сообразітельна, — ну бомж-бомжом! Добре, шо народ їй по капейці на ті два мільйона скинувся, щоб її ізбірательна комісія на вибори вписала — все якась надєжда є, шо вже хоть на презідєнстві облатаїться трохи та вмєсті з народом із бєдності вилізе. Знаїш… — додав замріяно, — я б, шоб мені хтось два мільйони дав на таку пєрспєктіву, тоже сказки б не згірше за неї розказував. А того коміка — ще й переплюнув би, це точно!

— Мняв-мняв… — сказав я (що «ха-ха!» означає по-нашому), — а він і не розказує нічого. Він просто дуркує, приколюється тобто. У них же, у клоунів, робота така — дурачками прикидатися, хоч, насправді, межи ними й розумні люди бувають. Але піди-но розберись, хто з них прикидається, а хто справжній… Це вже якби котрогось, не дай Бо-же, в президенти вибрали, то тоді б на власній шкурі відчули: прикольний він чи від природи… Та й хіба він один — комік межи тими висуванцями?

— Точно! — зраділо вигукнув Вася. — Отого, що з вилами бігав, і я по прикольним сказкам, мать, не побідив би. Той таку вже бузу втирає, що аж в очах тьомно! Але сказки слухати втьомную ще інтересніше: всі мєчти, хоць самі незбитошні, — мах! — і як по щучому велєнію, вже взавтра осуществляться! Як в очах тьомно, то в шо хоч повірить можна! Як ми пошті сємдєсят п’ять лет в сказки про «свєтлоє будущєє — комунізм» вірили втьомную, то чо в сказки «народного презідєнта» не повірити?

— М... да! — вставляю, згадавши картинки з телевізора. — Бабки йому ледь не руки цілують, чуючи про пенсію по 10 тисяч, які він їм роздавати буде, й про груші на вербі...

— А той, шо з «Попоблоку», то в Яника в правітєльстві сидів і Донбас бунтував, видко, позаві-дував на ті цюлювання і геть усі сказки цього вилоносящого собі поприсвоював.

— Мнє-е, не правда, — заперечую обережно, бо вже знов на диван вискочив, — вони ще за Яника, як в «Регіонах» були, «лучшую жизнь уже сегодня» обіцяли. Це той з вилами їхні казочки поцупив, хоч і не всі. Одна новенька, ще не вкрадена, є — та, що про зниження пенсійного віку...

— Та ти шо!? — дивується навіть Вася. — Отак і каже, що на пенсію будуть ше раньше, ніж зараз, відправляти? І що ж це буде, як уже й зараз на одного работающого по два пенсіонєра припадає!?

— А нічо не буде... «Сказка — ложь!» — казав отой кучерявий поет. Його, Вася, між іншим, Пушкіним звали. Це нехарошо, шо ти його фамілії не знаєш... Він правильно казав: «Сказка — ложь». А «ложь», брехня тобто, якщо передвиборна, — то це вже політика. І кожен уважающій себе політик має вміти перед виборами казки розказувати, а простіше кажучи, лапшу на вуха народу вішати.

— Полі-і-ті-ка?! Лапшу вішати на вуха, блін, — політіка?! — обурюється мій Вася і смокче залишки із пляшки «для успокоєнія». — А я іногда думав: і чо вони всі так внаглую брешуть?

І як же їм не встидно людям в очі дивитися? А це, блін, полі-тіка, оказуєця...

Вася сумно похитує головою, а ще сумніше дивиться на пляшку, де вже й на дні рідини немає.

— Погодь! — раптом згадує щось. — А оцей, нинєдействующий шоколадний король — він шо, не хоче ізбіратися?

— Чого не хоче? Хоче!

— А де ж його сказки? Він шо, не сображає, шо то політіка? Чи брехати не вміє?

— Мр-мр-мр, — муркаю я трохи саркастично. — Мабуть, уміє, бо якби не вмів, то досі вивчився б... Йому зараз ніякі казки не потрібні, бо й дурню ясно, що за його п’ять років президентства зроблено більше, ніж за всі попередні, то нащо ж «быль» казками псувати?

— Інтєрєсно... Всі кандидати один перед другим кричать, шо «эта власть ограбіла народ і страну до разрухі довела», а ти кажеш, шо йому казок не нада, бо він і так зробив щось там хароше. Я, откровєнно говоря, на собі того харошего якось не почувствовал... Ну, да, бабі Мані, шо і в восємдєсят п’ять ще на роботу бігає, дві тищі до пенсії доточили. Моїй Люсьці, мєжду прочім, тільки 200 гривень добавили... Ну, лікарства від серця й від давлєнія даром дають, чи он, кажуть, матєрям, работающім, по 1600 гривень на няньку виплачують... так, на-че якась теперішня нянька піде за 1600 гривень дитину чиюсь глядіти!..

— А як нічого взагалі не давали ніколи, то краще було?

— Та я ж не кажу, шо краще! Але всьо равно мало. І до пенсії мало добавили, особєнно тим, хто мало годов робив. Наче той, хто не робив, їсти не хоче... Нєсправєдліво! І з лікарствами тими нєсправідліво! Сєрдєшнікі, блін, — больні. Ім лєкарства бесплатно. А алкогольніки — здорові? Шо, не нада нам, шоб ми нє страдали, хоць якусь півлітру для лєченія бесплатно давать? Так что лічно для мене ця власть нічо харошего, щитай, і не зробила.

— Няв! Мя-а-а-у! — намагаюся вставити хоч якесь слово, але він перебиває.

— Та мовчи вже! Я й сам знаю, шо ти казати маєш. Ну, безвізу того добився й світ лицьом до нас повернув... Ну, якісь вигодні кридіти чи субсідії аграріям давати стали, щоб вони хліба там чи свиней і корів більше ростили. Ну, кажуть, більше тисячі якихось прєдпріятій повідкривали десь чи якісь дороги впєрвиє за п’ядесят лєт капітально ремонтірувати начали; армію вооружили й обмундіровали... А мені яка з того польза? Я шо — в заграницю маю їздити чи робити на тих фермах і прєдпріятіях? Чи, може, в армії служити буду? І половина народу, з яким я общаюся, тоже не буде, — це факт! А сказки слушать — кажному пріятно! Волшебні — тем боліє. Ото слухаєш ті сказки — і кажний сказітєль сам тобі волшебніком кажиця, особінно, як ізлагає убідітєльно і з чуством! Так і стає тобі перед глазами та лучшая жизнь уже сьодні, а в крайньому случаї — взавтра — на другий день після виборів! А цей — не вміє, чи не щитає нужним сказками народ позабавляти. Нужд народу не понімає, чи шо? Ну й нехай! А я піду голосувати за коміка. Ото насміємося! А заодно — й увесь світ сміятися заставимо. А за тих всіх остальних сказитілів, я думаю, голосувати опасно: з ними плакати прийдеться, й за Україною, в том числє. Сміятись — всьо же луче! Хоть і сквозь сльози... Я б найлуче за цього шоколадного проголосував, але що це за презідєнт, як політіки не понімаєт і казок не розказує!...

Дискусію з Васьою Хмирьом
записав учоний Кіт Пушкінський із Лукомор’я.

До публікації подала
Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.

Переглядів: 67
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua