РубрикиТочка зору

Роздуми про вибір 2019-го

Через десять днів в Україні відбудуться сьомі за 27 років незалежності президентські вибори. І щоразу — це не просто вибори чиновника найвищого рангу в країні, а вибори стратегічного курсу й долі України. Практично на всіх президентських виборах постає одне й те ж питання: бути Україні незалежною європейською державою чи повернутися в зону впливу відсталої комуно-ординської Росії та втратити власну ідентичність? Чому так?

На мій погляд, це можна пояснити низкою причин: По-перше, за 27 років існування незалежної України наразі не створено повноцінної і непохитної державної системи, в рамках якої ухвалені закони й Конституція неухильно виконувалися б кожним наступним президентом, а не змінювалися б «під себе». Іншими словами, у нас досі, по суті, відсутня спадкоємність державотворення. По-друге, незважаючи на дві революції — Помаранчеву і Революцію Гідності, у нас, на жаль, ще не сформувалася об’єднана полі-тична нація. По-третє, протягом усіх років незалежності Росія створювала, організовувала й «підгодовувала» п’яту промосковську колону, яка, оговтавшись після поразки в часи Революції Гідності, сьогодні переходить у відкритий реваншистський контрнаступ, спекулюючи на соці-ально-економічних проблемах, пов’язаних як з війною, так і з корупцією. По-четверте, путінська Росія розв’язала агресію проти України і робить усе можливе, щоб не випустити її із зони свого впливу, зокрема не допустити її вступу в ЄС і НАТО. По-п’яте, навіть у середовищі національно-патріотичних сил замість єдності, взаємодії і консолідації переважають вузькі корпоративні інтереси та особисті амбіції політичних лідерів, що рельєфно проявилося відразу після позачергових парламентських виборів у жовтні 2014-го: сили, які об’єднав Майдан, розійшлися у парламенті, поставивши свої інтереси над загальнонаціональними.

Унікальність виборів-2019

Вочевидь, нинішні виборчі перегони є унікальними в історії незалежної України. Найважливіша їх особливість — те, що дотепер не можна достеменно сказати, хто вийде з них переможцем. Нинішні вибори вражають великою кількістю охочих зайняти найвищий пост у державі, хоча апріорі очевидно, що 90 відсотків із них не мають жодного шансу бути обраними. І вони це розуміють, але розраховують на те, що статус кандидата в президенти дозволить «розкрутитися» їм та їхнім партійкам напередодні парламентських виборів, які, на мою думку, є важливішими за президентські.

Навіть поверхове знайомство з програмами кандидатів свідчить про те, що вони достатньо схожі між собою, особливо в розділах, які стосуються соціальних питань — зарплат, пенсій, охорони здоров’я, освіти. І важко сказати, хто у кого запозичив ті чи інші положення програм. Деякі навіть не гребують відвертим плагіатом й обі-цяють зробити те, що вже давно зроблено до того, як вони про це подумали. Так, А. Гриценко заявляє: «Ми створимо всесвітню проукраїнську коаліцію!», хоча, як відомо, така коаліція вже створена за активної участі П. Порошенка і це є однією з найбільших його заслуг.

Майже всі кандидати проголошують про розв’язання проблеми російської агресії військовими та дипломатичними засобами. Дехто про мир на Донбасі обіцяє домовитися безпосередньо з Путіним, хоча, як на мене, з агресором можна домовитися лише про капітуляцію. Надзвичайно мудро про це сказав екс-президент В. Ющенко: «З війни завжди ведуть дві дороги. Є дорога-перемога, а є дорога-капітуляція. Третьої нема. Мир наступає і після першої дороги, і після другої. Тільки друга дорога — це мир окупації, коли у вас нема своєї Батьківщини, своєї країни, народу. При цьому варіанті ви отримаєте Малоросію — південноросійську провінцію. І цього можна досягти за три дні».

Феномен Зеленського

Серед кандидатів у президенти найбільш сенсаційними і не-ординарними, вважаю, є дві постаті — стовідсотково проросі-йський «регіонал»-реваншист Євген Мураєв (7 березня зняв свою кандидатуру на користь О. Вілкула) і шоумен Володимир Зеленський. Про Є. Мураєва в номері «ЧН» за 14 березня була опублікована наша спільна з професором Валерієм Швецем стаття «Наші», які не наші…». Тут — кілька міркувань про В. Зеленського. Наскільки я розумію, він сам не очікував, що певні прошарки виборців хотіли б бачити його на посту глави держави. Високий рівень підтримки потенційних виборців, схоже, позбавив Зеленського відчуття реальності й тверезої оцінки своїх скромних можливостей бути президентом великої країни, яка до того ж перебуває у стані війни, тому й погодився зареєструватися кандидатом, тим більше, що вже увійшов у роль президента Голобородька у телевізійному серіалі «Слуга народу» і думає, що зможе зіграти її в реальному житті.

Хто вони, прихильники Зеленського? Це, як мені здається, ті, кому подобається «юмор» Зеленського та його команди. Мені особисто більше до вподоби український інтелектуальний гумор, а в «юморе» Зеленського і «Кварталу» я не бачу нічого українського. До речі, за словами самого Зеленського, лише на початку 2017 року він почав вивчати українську мову з репетитором…

Його прихильники — це, вочевидь, російськомовна публіка Півдня і Сходу України, яка вважає, що він — «прикольный чувак, и почему бы ему не сыграть роль президента?». З іншого боку, популярність коміка, мабуть, є ознакою масового невдоволення українців існуючими політичними елітами. Іншими словами, за нього збираються голосувати ті, кому вже набридли «старі політики», і хто хоче побачити «новое лицо», але чомусь вибрали це «лицо» не серед політиків, а серед комедіантів. Нове обличчя в політиці — це добре, але цього замало, щоб претендувати на пост президента. Головне — яке це обличчя насправді і чи здатне воно виконувати дуже складні обов’язки глави держави?

На мій погляд, Зеленський не готовий до важкої і відповідальної роботи Президента України. Озвучувати заготовлені тексти на сцені — це одне, а керувати великою державою, особливо на вельми складному етапі її розвитку, — зовсім інше. Для цього потрібні глибокі знання у сфері державного будівництва та міжнародної політики, чим Володимир Олександрович похвалитися не може. Зеленського називають «віртуальним кандидатом», оскільки він уникає участі в передвиборних ток-шоу, очевидно, побоюючись, що йому доведеться щось казати спонтанно, а не озвучувати завчені тексти, і тоді телеглядачі зможуть побачити, що «король — голий».

Воююча країна не може собі дозволити п’ять років вчити Зеленського працювати президентом. Країна не може дозволити собі такий експеримент, бо він їй дуже дорого обійдеться.

Слід також пам’ятати, що новообраному президентові доведеться ще майже півроку мати справу з нинішнім складом ВР. І якщо ним стане Зеленський, то навряд чи він може сподіватися на надто толерантну налаштованість парламенту. Як і на те, що створена похапцем партія «Слуга народу» зможе подолати п’ятивідсотковий прохідний бар’єр. Якщо ж навіть подолає, то підтримка президента Зеленського з боку майбутнього складу Верховної Ради буде досить проблематичною, а без цього він залишатиметься слабким протокольним главою держави.

Як на мене, сьогодні голосувати за Зеленського — бути байдужим до долі України і зробити подарунок Путіну. У разі ж його перемоги розвиток України вкотре буде відкинуто на кілька років назад, а можливо, й назавжди.

Якщо комусь видасться, що я занадто упереджено ставлюся до Зеленського, то хочу процитувати одного з найсильніших українських аналітиків — академіка Володимира Горбуліна: «Неможливо перескочити з естрадної сцени у крісло президента. У жодній країні світу це не припустимо. Якщо ми хочемо, щоб усі у світі сміялися над Україною, — давайте оберемо Зеленського». Професор політології в Університеті Рутгерса в Ньюарку (США) Олександр Джон Мотиль також вважає, що «президентство Зеленського стало б катастрофою для України».

Хто, кого і як обирає

Практично в будь-якому суспільстві політично і соціально активною є невелика частина населення — 10—15%, такий-собі «локомотив». Більшість же — пасивна, яка не надто переймається політикою, високими патріотичними та духовними ідеалами. Активна частина захищає національні інтереси, виходить на революції, захищає країну від агресора, бореться з корупцією і «п’ятою колоною», торує шлях України в Європу, тоді як пасивна — голосує за януковичів. І все це відбувається в рамках демократичної системи. Так би мовити, «вади демократії». Як сказав В. Черчилль, «кращий аргумент проти демократії — п’ятихвилинна розмова із пересічним виборцем», але він же і визнав, що «демократія — погана форма правління, однак нічого кращого людство ще не придумало»…

Політичні сили в Україні надзвичайно розпорошені — маємо понад 350 партій, створених переважно під лідерів, великих і маленьких. При цьому всі ці полі-тичні сили досить чітко розподіляються на проросійські і проєвропейські, що, власне, відображає розкол українського суспільства. Кількість членів усіх політичних партій України коливається від 2% до 5% громадян, залежно від періоду: у час виборів — збільшується, після виборів — зменшується. Десь 15% українців проявляють свою активність, долучаючись до діяльності майже 85 тисяч різноманітних громадських організацій та об’єднань. Водночас 80% наших співвітчизників не є членами жодних громадських організацій чи політичних партій.

Україна потребує нових високоосвічених і талановитих лідерів-інтелектуалів, патріотів, порядних і чесних, вольових, рішучих і, звісно, непримиренних до корупції. Я переконаний, що таких в Україні — сотні тисяч. Але цих рис недостатньо, щоб вийти на верхні ешелони влади у будь-якій державі. Виборці обирають лише тих, хто добре «пізнаваний», кого бачать і чують багато років, хто обіймав відповідальні посади в державних структурах і вже зарекомендував себе успішним менеджером, переконливим і пасіонарним промовцем, а найголовніше — хто опирається на досить потужну і розгалужену політичну силу. Але це, так би мовити, класичний процес. Феномен Зеленського демонструє появу нового формату можливого швидкого проходження у верхні ешелони влади нової політичної фігури, хоча саме Зеленський до недавнього часу мав досить опосередкований стосунок до політики, але як особистість був «на слуху» вже досить тривалий час — близько 15 років.

Тимошенко versus Порошенко

На мій погляд, серед отих майже чотирьох десятків кандидатів реальними претендентами на найвищий пост у державі є чинний Президент Петро Порошенко і Юлія Тимошенко.

У їхній політичній кар’єрі багато спільного. Обоє належать практично до одного покоління останніх комсомольців, обоє добре навчалися і захистили кандидатські дисертації, обоє прийшли у велику політику в кінці 90-х минулого століття із бізнесу, в якому на той час теж були достатньо успішними. І сьогодні обоє є харизматичними, амбіційними, вольовими і сильними лідерами. Але, як це часто буває в українській полі-тиці, замість того, щоб об’єднати зусилля заради України, вони впродовж останніх 20 років є, по суті, політичними суперниками. Це особливо проявилося відразу після Помаранчевої революції, коли новообраний президент В. Ющенко хотів призначити П. Порошенка на пост прем’єр-міністра, але Майдан вимагав: «Юля!». І В. Ющенко був змушений прислухатися до голосу народу, одночасно призначивши П. Порошенка на посаду секретаря РНБО. А потім була відставка уряду Ю. Тимошенко у повному складі, звільнення з посад

П. Порошенка та тодішнього голови СБУ О. Турчинова, і боротьба між «запеклими друзями» набула нових барв, а після Революції Гідності — і нової сили. Можливо, про це хтось колись напише книгу «Тимошенко versus Порошенко», але нині про інше — про сьогодення і про моє питання до самого себе:

Чому я голосуватиму за П. Порошенка?

На долю Президента П. Порошенка та його соратників — керівників урядів А. Яценюка та В. Гройсмана — випав найтяжчий і найдраматичніший період в історії незалежності України, пов’язаний з агресією путінської Росії — анексією Криму та окупацією частини Донбасу.

Завдячуючи титанічним і героїчним зусиллям П. Порошенка, його команди і сотень тисяч українських патріотів, Путін не зміг піти далі Донбасу і не вирі-шив жодного завдання кремлів-ської камарильї — ні визнання анексії Криму, ні перетворення Сходу і Півдня України на «Новоросію», а решти України — на «Малоросію», ні федералізації України, ні відмови України від курсу на ЄС і НАТО.

Створення нової армії та ОПК

Навесні 2014 року українські патріоти-добровольці зупинили ворога і дали можливість виграти час, щоб переформувати і переозброїти українську армію, яка сьогодні перетворилася на одну з найпотужніших армій Європи. Нині ЗСУ стоять на варті миру і стабільності не лише в Україні, а й у всій Європі.

За ініціативою П. Порошенка було законодавчо зафіксовано рівень витрат на сектор безпеки та оборони — 5% ВВП щороку. Чисельність ЗСУ встановлено на рівні 250 тисяч військово-службовців і цивільних осіб. У бюджеті на 2019-й на безпеку й оборону закладено 212 млрд грн (приблизно 8 млрд дол.). Для порівняння: у 2013-у на оборону витратили 15,3 млрд грн (0,98% ВВП), а в бюджеті-2014 уряд М. Азарова планував закласти ще менше — 14,5 млрд грн. Але вже до кінця того року витрати на оборону зросли до 64,3 млрд грн.

В останні п’ять років український оборонно-промисловий комплекс розвивається високими темпами, істотно збільшено фінансування виробництва, ремонту та модернізації озброєння і військової техніки (ОВТ), у цій сфері налагоджено міжнародну співпрацю (для глибшого розуміння процесів пропоную читачам «ЧН» проглянути мою статтю «Український ОПК в умовах «гібридної війни» з Росією» за посиланням http://bintel.com.ua/uk/article/opk1). Якщо у бюджеті на 2012 рік на розвиток ОВТ було виділено 1,4 млрд грн, то на 2019-й — 17 млрд грн. За майже п’ять років «Укроборонпром» передав Збройним Силам та Національній гвардії України близько 30200 одиниць різноманітної військової техніки.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат
історичних наук.

Переглядів: 228
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua