На тій, чужій, війні

Відлуння Афгану

2007 рік. До палати 411-го госпіталю в Одесі зайшов хірург і попрямував до ліжка Віктора Нейченка, жителя Роздільної, який знемагав від кепського самопочуття та високої температури, що сягала 40 градусів.

— Щойно отримав знімок з томографа, — сказав він. — На ньому чітко видно, що у твоєму тілі, козаче, сидить три осколки. І де ти їх стільки нахапав?

— На Афганській війні, у 1983-у…

— Ось як буває, — похитав головою лікар. — Відтоді минуло 24 роки, і що, досі ніхто не сказав тобі про них?

— Ніхто. Та й вони про себе ніяк не нагадували.

— Треба оперувати. І чим швидше, тим краще.

З’ясувалося, що два шматочки металу застрягли у м’язових тканинах, а один — у верхній частині нирки. Запалення, спричинене ним, і викликало недугу.

Полковник Квасневський, який прооперував Віктора, дістав усі осколки і віддав їх йому на пам’ять.

Проте, на цьому історія не закінчилася. Через рік вона отримала драматичне продовження, про що ми розповімо далі. Але про все по порядку.

Рятуючи себе і побратимів

Солдати не знали всіх передумов війни. Отримавши наказ командування, вони виконували свій військовий обов’язок. Виконували мужньо, за що їм честь і хвала.

Але після тієї війни, особливо з розпадом Радянського Союзу, привідкрилася завіса над тим, що їй передувало.

Здійснивши саурську (квітневу) революцію, нові афганські лідери прагнули побудувати в країні соціалізм за радянським зразком. Але афганці не поспішали ставати марксистами й опиралися соціалістичним перетворенням. Дуже швидко опозиція взялася за зброю. Президент США Джиммі Картер підписав указ, яким санкціонував фінансування антиурядових сил в Афганістані. Але й Москва не стояла осторонь. 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС було прийнято рішення ввести в Афганістан свої війська…

Звичайно, ні Віктор Нейченко, ні тисячі інших юнаків тоді не могли знати про плани стратегів тієї війни.

— Я був призваний в армію, — згадує Віктор, — у вересні 1983 року. Перші воїни-афганці вже поверталися додому, але вони про свій бойовий досвід розповідали неохоче, скупо. Та й загалом про ту війну в пресі, по суті, нічого не говорилося — така була цензурна політика. Тому мало хто з тих, кого відправляли в Афганістан, чітко уявляв собі характер майбутньої служби. Ми знали одне: «Так треба».

Перед призовом хлопець закінчив автошколу ДТСААФ, де отримав спеціальність водія вантажних і легкових автомобілів. Шоферів вантажівок було достатньо, а ось водіїв легковичок бракувало. Ця обставина й зумовила подальший хід подій. У південному Кундузі, куди Віктор прибув з групою призовників з Одещини, його відрядили у медсанбат, де конче був потрібен водій «швидкої допомоги».

Неподалік розташовувалася так звана «злітка». На ній приземлялися літаки й вертольоти, доставляючи з місць боїв поранених і вбитих. Віктор перевозив їх від «злітки» до медсанбату. Там він отримав повне уявлення про афганську війну, яку можна назвати м’ясорубкою. Адже нерідко частини тіл розірваних «двохсотих» привозили у поліетиленових мішках, та й «трьохсоті» часто були дуже покаліченими. Це завдавало неабиякого душевного болю. А ще в медсанбат потрапляли бійці, яких підстерігали інфекційний гепатит, черевний тиф, малярія…

Після війни стане відомо, що людські втрати СРСР на території Афганістану з 1979 по 1989 роки становлять 26 тисяч осіб (за підрахунками офіцерів Генерального штабу). При цьому не враховано тих, хто помер від ран і хвороб у госпіталях на території Союзу. За офіційною статистикою, потрапили в полон і зникли безвісти 417 військовослужбовців.

Точна ж кількість афганців, полеглих на тій війні, не відома. За даними дослідника зі США, професора М. Крамера, було вбито чи скалічено понад 2,7 мільйона жителів цієї країни, ще кілька мільйонів стали біженцями.

Війна понівечила ті паростки добрих відносин, які, було, зародилися між Афганістаном та СРСР. Ненавистю, здавалося, було пронизане саме повітря. Після одного бою, який закінчився поразкою спецназу, і старі, й підлітки з найближчого кишлаку прочісували місцевість і добивали поранених мотиками та лопатами.

Серед місцевих ширилося гасло: «Підбий танк, відріж вуха у чотирьох «шураві», принеси фото й отримай сто афгані…». Але й з нашого боку бувало, що за підтримку моджахедів розправлялися з цілими поселеннями…

— А за яких обставин ви дістали поранення? — цікавлюся у Віктора.

— «Швидка», як правило, брала участь у виїздах на бойові операції, — розповідає. — Уявіть собі цю вервечку: танки, бронетранспортери і серед них — УАЗ-452, прозваний за призначення і вигляд «таблеткою», що не має ніякого броньованого захисту. Але, бувало, відправлялися на завдання у неповному складі. Під час одного з таких виїздів зупинилися перед зоною, яка наскрізь прострілювалася противником. Там і потрапили під щільний вогонь. Частину кабіни я прикрив власним бронежилетом, але мене все одно дістали ворожі кулі, випущені, на мою думку, з англі-йської гвинтівки «БУР», якою широко користувалися «душмани». Одна куля влучила в руку, а друга, пробивши кузов, десантну лопатку, ремінь і бушлат, засіла у кишечнику. Я усвідомлював: якщо зупинитися, то всім, хто в машині, а це командир і фельдшер, загинуть. Тримався як тільки міг, хоч це вимагало неймовірних зусиль. А назустріч вже мчала БМП прикриття…

Пораненого водія поклали на бойову машину і вивезли з небезпечної зони.

За той подвиг Віктор Нейченко був удостоєний ордена Червоної зірки.

Коли серце б’ється тривожно…

Лікування було тривалим. Якщо від перитоніту вберегли, чотири дні промиваючи черевну порожнину, то порятунок травного тракту розтягнувся на місяці.

Тим часом удома, практично не маючи ніякої інформації, знемагали від тривоги батьки — Василь Іванович і Ганна Олександрівна та старший брат Микола. Трафаретні повідомлення від командування на зразок «Дякуємо за сина» хоч і втішали, але мало про що говорили. Аби не лякати рідних, Віктор не писав їм про своє поранення.

Та хіба материнське серце обдуриш? Рідні звернули увагу на штемпель на одному з листів: Віктор відіслав його з Ташкента, а писав наче з Кундуза, мовби нічого не сталося. «Ага, син — у Ташкенті!» — зрозуміли вдома. А тут ще й земляк, теж «афганець», Євген Федотов якимось чином довідався про те, що сталося з Віктором, і написав своєму батьку. А той, знаючи Василя Івановича, передав звістку йому.

Батько терміново летить у Ташкент. У тамтешньому госпіталі йому кажуть: «Так, був такий, але його вже відправили до Ленінграда». Наповнивши сумку мандаринами та динями, Нейченко старший поспішає туди і таки знаходить сина.

— Після дуже складної, але все ж вдалої операції, — згадує Віктор, — я вже почав потрохи підніматися. А тут дивлюся: до палати заходить батько. Не передати словами моїх почуттів.

Все змішалося: і радість, і біль, і скупа чоловіча сльоза.

Згодом Віктора провідала й мама, яка приїхала разом зі своєю сестрою та старшим сином. На той час він уже перебував у палаті для тих, що одужують. Життя поверталося у всій повноті.

Війна завдала Вікторові багато лиха, але й подарувала те, чого не купиш, — почуття бойового братерства. Наші хлопці, дотримуючись букви і духу присяги, виявили мужність, сміливість і героїзм. Нині, зустрічаючись, колишні «афганці» згадують ті моменти, які їх поріднили.

З Віктором Гетьманом із села Ясного Нейченко брав участь у Кишимській операції. Миколу Новацького з Бурдівки доставляв у медсанбат після дуже тяжкого захворювання. У складі екіпажу БМП, що вивозив пораненого Віктора, був земляк з Кучургана Сергій Калінін, котрий, на жаль, уже пішов із цього світу, і є підстави вважати, що його наздогнала та війна. А самого Віктора в медсанбаті приймала медсестра Римма Кучуренко з Вінниччини. З нею та її чоловіком Русланом він досі підтримує дуже приязні стосунки, щороку зустрічаються.

У 1985-у Віктор одружився зі своєю однокласницею Людмилою. Разом виховали двох дочок — Аллу та Анну, які нині працюють у банківській сфері.

У нашій історії Аллі судилася одна незвичайна місія, про яку — далі.

Друге афганське відлуння

2008 рік. Вікторові знову дала про себе знати висока температура. І все повторилося: 411-й госпіталь, обстеження, повторна операція. З’ясувалося, що на місці осколків утворилися капсули, які раптом закаверзували.

Щось підказувало, що цього разу все складніше, що та, що з косою, вже причаїлася десь недалечко. Через це перед операцією він пішов до церкви, яка на території госпіталю. Посповідався і попросив у Всевишнього щастя-долі. «На все воля Божа, а Бог милостивий», — мовив священик, до речі, теж колишній «афганець».

Після операції Віктор упав у кому. Одинадцять діб життя в його організмі підтримували штучним вентилюванням легень та вливанням в артерію фізіологічних розчинів…

І тоді Алла пішла до священика, розповіла про тата і запитала, чим йому можна допомогти. Отець порадив: «Купи срібну каблучку з написом «Спаси і сохрани». Попроси, щоб тебе будь-що пропустили в реанімацію і надінь її батькові на палець».

Вона так і вчинила. І сталося диво. Через півгодини Віктор почав самостійно дихати. Вийшов з коми і невдовзі одужав. Цей епізод може викликати різні міркування, але точно можна сказати про одне: і медики, і рідні, й ангели-хранителі, хто як міг, робили все від них залежне, аби Віктор, переможець за іменем, переміг і недугу.

Сьогодні він працює в службі безпеки одного з банків. На здоров’я не скаржиться. Але та каблучка у Віктора й досі на пальці. А ось три осколки, які зберігалися в окремому пакетику, кудись зникли. «Вдома все перебрав, — каже, — але так і не знайшов. Нехай зникають, як і все лихе!».

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

Переглядів: 136
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua