РубрикиПам’ять

Сотник Монкевич

Наближається вже 101-а річниця легендарного бою української молоді з московсько-більшовицькими загарбниками під Крутами. Серед учасників цього вікопомного бою був і випускник Одеського реального казенного училища та 2-ї Одеської школи прапорщиків Борис Монкевич, який пізніше опублікував свої спогади не тільки про Крути, а й про визвольний похід Болбочана, про Окрему Запорізьку дивізію. Ці спомини особливо цінні тим, що в описаних подіях брав участь сам автор.

Народився він 25 березня 1896 року в селі Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). Батько був військовим, служив поручиком у 2-й резервній артилерійській бригаді, яку в 1910-у було розформовано. Борис мав двох братів. Старший, Яків, закінчив учительську семінарію у Вінниці, воював у Першій світовій. Разом з молодшим братом, Василем, служив у війську УНР. На жаль, подальша доля братів невідома.

Після народження Бориса родина невдовзі переїхала до Кам’янця-Подільського, а в 1910 році хлопець змінив подільські краєвиди на неозорі причорноморські степи, переїхавши до свого дядька в Одесу і вступивши до казенного реального училища, що було на вулиці Ямській (тепер — Новосельського, 79). В «Описі життя» він не вказує, якого саме училища, а їх тоді в Одесі було три, але як син офіцера Борис мав право навчатися безкоштовно.

Прикладом для всіх підлітків був настоятель училищної церкви, законоучитель Володи-

мир Дмитро-вич Праницький, який брав участь у росій-сько-японській війні, мав бойові нагороди, а з початком Першої світової добровольцем пішов на фронт. Попервах під час навчання Борисові доводилося звикати до чужої мови та чужих звичаїв. Особливо не подобалися постійне шпигунство й доноси керівництву училища від тих, кого нещодавно вважав товаришами. Серед предметів віддавав перевагу математиці та фізиці, які викладав Іван Харлампійович Вулодило. Можливо, тому після закінчення в 1915 році училища юнак вступив на фізико-математичний факультет Київського університету імені Святого Володимира.

Втім, учився в університеті недовго — через кілька місяців Бориса Монкевича призвали до царського війська і відрядили до Одеси, у школу прапорщиків. Скоріш за все, це була Друга школа, бо серед опублікованих списків Першої його прізвища нема. Юнакові знову багато чого здавалося дивним: за яке «атєчєство» і за якого «царя-батюшку» він мусив воювати й віддавати своє життя? Та не все у цій школі не задовольняло чи відштовхувало — серед курсантів та викладачів були й свідомі українці, близькі за духом Борисові. Саме тоді сформувалося їхнє товариство, яке згодом пройшло численні випробування на полі бою. У головах і душах майбутніх офіцерів утверджувалася впевненість, що Україна стане самостійною. Залишалося лише чекати, коли для цього настануть сприятливі умови. Про це хлопці часто вели між собою розмови в перервах між заняттями. А через рік, у березні 1917-го, саме курсанти 2-ї школи прапорщиків уперше підняли над Одесою синьо-жовтий прапор.

Після закінчення школи молодий офіцер потрапив на фронт, по обидва боки якого протистояли один проти одного українці. Не раз чув, як під час чергового затишшя в австрійських окопах галичани співали українські пісні, які в російських окопах підхоплювали наддніпрянці. Розривалося серце Бориса через те, що сини однієї матері-України воюють між собою за якісь чвари між «царем-батюшкою» та «цісарем». На Великдень чи Різдво вітали один одного, інколи сходилися на території між окопами, разом причащалися, обіймалися й обмінювалися мріями про єдину велику Україну.

На початку 1917 року частина, в якій служив Борис Монкевич, прибула з фронту до Одеси на відпочинок і для поповнення особового складу. А невдовзі цар Микола ІІ зрікся престолу, і в колишній імперії розпочалися революційні зміни. В України з’явився шанс, про який сотні років мріяли українці, стати незалежною державою.

Уже ставши хорунжим, Монкевич увійшов до Одеської військової ради. У місті був створений козацький курінь, а до кінця березня українські військові формування досягли майже двох тисяч багнетів. Для вирішення організаційних питань до Києва відрядили заступника голови Одеської військової ради полковника Миколу Сахна-Устимовича, а хорунжого Монкевича призначили його помічником. Офіцери їхали до рідного брата полковника — Олександра Сахна-Устимовича, ад’ютанта командувача Київським військовим округом генерал-лейтенанта Миколи Ходоровича, який неодноразово висловлювався про своє українське походження. Але Тимчасовий уряд змінив Ходоровича на україножера Оберучева. Тож поїздка виявилася невдалою.

Хорунжий Монкевич залишився у Києві, де почав формуватися 1-й козацький полк імені Богдана Хмельницького. У липні цей полк, за згоди засліпленої любов’ю до Росії Центральної Ради, відправили на фронт, а сама ЦР залишилася без будь-якого захисту. Москалі віддячили, як Путін під Іловайськом, — тричі обстріляли перший ешелон Богданівців. Ті не могли відповісти, бо їхня зброя збері-галася в окремому вагоні. Лише після жовтневого перевороту в Петербурзі Борис Монкевич разом з рештками вцілілих богданівців повернувся до Києва й продовжив службу в полку імені Петра Сагайдачного. Тут йому вперше довелося зіткнутися з московськими окупантами. Спочатку це були сутички з робітниками «Арсеналу», які піддалися більшовицькій пропаганді, а наприкінці січня — з бандами Муравйова, що наступали на українську столицю з півночі. У 1923 році він опише події під Крутами у часописі «Календарі Червоної Калини». Називалися ці спогади «Крути: з давно пережитого».

Пізніше хорунжий Монкевич вступив до 1-го Запорізького полку Окремої Запорізької бригади, формував 4-й Запорізький полк імені Богдана Хмельницького Армії УНР. У його складі він пройшов великий бойовий шлях — від Коростеня до Сімферополя, весь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги був підвищений до звання сотника. Про ці події Борис Монкевич також напише низку спогадів, найяскравіший з яких — «Похід Болбочана на Крим». Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, сотник Монкевич не покинув служби в українському війську. Разом з богданівцями вів бої з махновцями, у цих сутичках загинули сотні українських вояків. Після перемоги антигетьманського повстання на Україну знову посунули московські орди — як більшовиків, так і білогвардійців. Довелося відступати до Катеринослава та Кременчука. 23 січня 1919 року сталося нове лихо: заарештували полковника Болбочана. Борис Монкевич разом з кількома штабними старшинами поїхав супроводжувати свого командира до Києва, побоюючись за його життя.

Влітку того ж 1919-го сотник Монкевич брав участь у поході на Білу Церкву та Київ, а восени змушений був боротися зі смертельною хворобою — плямистим тифом. Одужавши, повернувся до війська, але його, слабкого здоров’ям, направили до запасної бригади. У листопаді призначений старшим осавулом Окремої кулеметної дивізії. Втім, незабаром мусив перейти Збруч і скуштувати юшки інтернованого в польському бараці. Згодом потрапив до конвою командувача українським військом у Пйотркуві-Трибунальському генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Поляки дозволили відкрити курси грамоти для козаків, іноземних мов — для старшин, а також школу, курси українського письменства, козацький хор. У цьому таборі Борис Монкевич познайомився із сотником Євгеном Маланюком, який редагував двотижневик Армії УНР «На хвилі життя».

Після звільнення в 1921році з табору вступив на математичний факультет Варшавського університету, потім перевівся на архітектурний факультет Варшавської політехніки. Навчання доводилося поєднувати з важкою фізичною працею. Попри таку завантаженість, викроював час для громадських справ: був секретарем української студентської громади, активним учасником гетьманського руху. Трохи згодом подав заяву до Української господарської академії в Падєбрадах, але керівництво вишу не задовольнило її.

Із 1923 року Борис Монкевич починає займатися літературною творчістю. З-під його пера виходять згадані вже спогади про бій під Крутами, про запорожців, про полковника Болбочана та інші. У своїх творах автор не тільки розповідав про битви та подвиги українських вояків, а й робив висновки щодо причин, які призвели до поразки у боротьбі за незалежну Україну:

«На нещастя, на чолі нашого відродження і визвольного руху в більшості станули оті «письменники і промовці»... Чи ж може бути більшою для нації трагедією, коли біля стерна держави стають не сини нації і землі, не виразники того стихійного, того нестримного, що заховано в самій глибині народньої душі, а стають люди одірвані од свого народу, яким партійний егоїзм засліплює очі? Їх порожні гасла і суперечки нагадували теольоґічні суперечки византійців у той час, коли Магомет вдерся до мурів їхньої столиці. У ворога, котрий сидів у нас на плечах і нахабно придушував самостійні змагання нашого народу, наші провідники шукали згоди і братерства на «Капіталові» Маркса. Вони не тільки не хотіли розуміти усієї ваги творення національного війська, не тільки не полегшували його творення, але й перешкоджали...».

Оскільки Борис Монкевич був в опозиції до уряду УНР в екзилі, який перебував на утриманні Польщі, в 1935 році його заарештували. Після захоплення й поділу Польщі Німеччиною та СРСР звільнили. У 1944-у, побоюючись приходу Червоної армії, він переїхав до Німеччини, а після війни перебрався до Канади. Спочатку мешкав в Оттаві, готував дисертацію, але всі плани змінила хвороба, змусивши переїхати до теплішого Монреаля. Весь цей час Монкевич працював над продовженням спогадів про видатного полководця полковника Болбочана. На жаль, видавця, який узявся б видрукувати книжку «Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана», не знайшлося, а сам рукопис пізніше безслідно зник.

Помер сотник Монкевич у шпиталі для ветеранів у Монреалі 7 лютого 1971-го, не доживши місяць до свого 75-ліття.

Товариш Бориса Монкевича Степан Цап-Канівець згадував: «Треба сказати, що він визначався колись силою волі, подиву гідною сміливістю, ясністю думки, неустрашимістю перед небезпекою і палкою любов’ю до Батьківщини... Переконливість, безстрашність навіть перед сильними різнобарвними персонами. Перед лицемірами й фальсифікаторами історичної нашої правди, перед псевдонауковцями. Говорив і писав завжди правду, відверто про те, про що інші жахалися навіть подумати».

Тож пам’ятаймо сотника Армії УНР Бориса Монкевича — і за пролиту ним кров в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нащадків пам’ять про національно-визвольні змагання початку минулого століття, про Крути, про полковника Болбочана та його славних запорожців.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.

Переглядів: 78
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua