РубрикиБез рубрики

Він любив життя, і воно його любило...

Минуло 100 років від народження одеського художника Григорія Крижевського (15 грудня 1918-го — 9 вересня 1992-го)

Середина 1980-х, застійний час… Сіре надвечір’я нудної одеської зими. У затишному палаці Спілки письменників на тодішній вулиці Бєлінського порожньо. Лише Олекса Шеренговий у своєму кабінетику, якраз навпроти вхідних дверей, за письмовим столом вичитує якийсь машинопис — щось, видно, не надто захоплююче. Уздрівши гостя на порозі, одразу ж зачитує вголос якийсь уривок, щось про порт, бригаду комуністичної праці (аж поморщився при цих словах), — пригадується, та книжка таки вийшла, — а тоді з полегкістю шпурить олівця й підводиться з місця.

— Ходімо до діда Крижевського, — каже рішуче.

Григорій Крижевський — відомий маляр, живе в будинку художників — це якраз через дорогу, на розі; там же й робітні мистців.

— Та я ніби не знайомий з ним…

— Байдуже, познайомишся. Я там відпочиваю.

А після павзи:

— Отакий чоловік! — великим пальцем правої руки стверджує цю думку.

Розумію товариша, бо ж він і сам художник. Не лише Слова — як майстер прекрасної прози, а й малярства.

Широкими сходами піднімаємось на останній поверх, до майстерні. Чуємо приязний голос:

— Увіходьте, відчинено.

Це було в його стилі: не зачинявся під час роботи, завше був готовий до спілкування.

Заходимо. Господар, лишень скоса поглянувши у наш бік, продовжує працювати. Пропонує присісти, вибачається:

— Ще кілька мазків, поки думка не втекла… Бо ж пропаде назавжди.

Сідаємо навпроти картини. У кількох метрах від нас горить на полотні підбитий танк, танкісти квапливо зіскакують з броні, один поточивсь, на одежі розповзається кривава пляма, інший ще лише вибирається зсередини; від танка зміїться густий чорний дим. Художник поквапливо щось підправляє пензлем. Наразі каже:

— Олексо, постав там що-небудь…

Перебираємо бобіни на столику. Висоцький, Пугачова, Івасюк… Народні мотиви, класика… Все, що тоді слухалось, про що нерідко сперечалося, а почасти ставилось понад усе… По хвилі зринає голос Дмитра Гнатюка — «Чом, чом, чом, земле моя…». Без відриву від мольберта Григорій Зіновійович показує великим пальцем: те, що треба, мовляв…

Музика супроводжувала його упродовж цілого життя, вона постійно звучала вдома — з обов’язкової традиційної тарілки-радіоточки, відтак з телевізора, також і на концертах. У робітні його мистецькій народжувалась в гітарних акордах. Він чув її в плюскоті моря, у весняному цвітінні дерев…

Горів танк на полотні, горіла земля сама… Той танк він тоді вернув сюди зі своєї так само обпаленої юності, котра згоріла десь там, далеко, натомість вийшов з того вогню вже інший чоловік. Вернув того танка через багато років, коли заспокоїлась пам’ять та влігся біль від утрат, і вже міг більш-менш спокійно вповідати і про свій танковий екіпаж, і про те, як сам горів у танку, і про оточення, після якого довго та прискіпливо перевіряли його ті, кого боялися найвідважніші вояки, котрі не пасували перед нацистами. Саме тому, певне, й не вповідав ніколи і про той наказ, що забороняв танкістам вистрибувати з підбитого танка: хто не витримував, рятувався в такий спосіб — розстрілювали.

Ми не знали того всього, ми тоді багато чого не знали про війну. І багато з нас свято вірили в те, що про неї говорилося на офіційному рівні, так би мовити. Бо й самі фронтовики, за рідкісним винятком, остерігались виказувати якісь давні фронтові таємниці. Може, під підпискою перебували, а може — несправжніми були фронтовиками, а з тих, котрі ото перевіряли оточенців та автоматами гнали солдатів на ворожі доти…

Григорій Крижевський був з тих, котрі пішли на війну з власної волі, маючи змогу залишитися в тилу. Пішов зі студентської лави, написавши листа-прохання, щоби дозволили воювати. А про все, що з ним відбувалося там, говорив скупо і без видимого задоволення.

Ми сиділи за кавою, часом бувало щось і гарячіше, та говорили про мистецтво. Про його рідний Харківський художній інститут. Про Крим і Карпати, які найбільше полюбляв малювати.

Сьогодні ми розуміємо: художник Григорій Крижевський був беззастережно вписаний у свій час, був його породженням, його сином. Час той був і бурхливий, і неспокійний — такі часи завжди були в Україні, та й нинішній час не кращий, а так само неспокійний, тривожний. Але ми живемо в умовах свободи. А тоді совєтські люди навіть не знали, що воно таке — свобода. Основна маса їх йшла «вірним курсом», накресленим партією. Щодо художників, назагал — мистців, то декотрі з них свідомо йшли супроти течії, інші — їх також було небагато — творили, бува, на рівні підсвідомости. Хоча… Справжнє мистецтво дуже близьке до медитації. І, мабуть, саме так творилася картина «Сім’я».

Йдеться тут зовсім не про те, що художник Григорій Крижевський був якимось революціонером у мистецтві, писав для спецхрану. Зовсім ні. Це був чесний талант, з вродженою порядністю; він відображав життя. А тодішнє життя — в широкому, суспільному значенні — було дуже неоднозначне. Фронтовик із забинтованою ногою та його молода дружина сидять перед хатою, позаду них — напіввідчинені двері, і за тими дверима ячіє чорна пустка. Просто чорнота. Обличчя героя відображає цілковиту зануреність у себе, в свої думки. Його погляд засвідчує і трагічні випробування, через які довелось пройти, і задуму над тим, що буде попереду, і запитання: як змиритися з тим, що є тепер і що їх іще чекає. А змиритися треба буде.

На позір полотно не надто вписується у контекст його соковитого, кольористого письма та енергійного мазка, його філософії життєлюбства, поклоніння красі природи і красі душі людської, хоча внутрішній гармонійний світ цих двох ми бачимо. Тут мінімум художніх засобів, скупа колористика, а от не відпускає від себе це полотно, спонукає до роздумів. Ці двоє, що сидять мовчки у глибокій задумі — кожен про своє, звісно, хоч думки їхні часто переплітаються, — це уповні реальні, живі люди, його сучасники, можна сказати. Але саме через цей погляд картину критикували, її відмовилось купити міністерство культури. Нема, мовляв, оптимізму, віри в майбутнє не вистачає, а радянські люди мусять бачити перспективу.

Ну от, нібито цілком унормований, можна сказати, безпроблемний художник, багато виставок, популярність, а — отаке. І, до слова сказати, якийсь час навіть був невиїздним, хоч і не за творчість, але, як мовиться, одне до одного… Не пустили з виставкою за кордон. Батьків поглинула воєнна завірюха, загинули десь у П’ятигорську, а де поховані — не міг точно вказати місце. Не вірили фронтовикові…

Звичайно ж, ми тоді не говорили на такі теми, хоч кожен міг би розповісти свою правдиву та водночас і сумну історію. Григорій Зіновійович охоче розповідав про колег-художників — Філатова, Власова, Ломикіна, Шелюто… А найбільше любив згадувати Ацманчука, якого вважав своїм учителем. Говорив про нього із захватом, емоційно. Хоч назверх наче й не був таким аж емоційним — швидше, спокійним, виваженим. Згадував навчання у рідному Харкові і тамтешніх своїх вчителів, а надто — славетного Дерегуса.

Ми розглядали картини, розвішані на стінах майстерні, складені попід стінами. У кожного художника це можна побачити. Він мовчав, не питав про враження: скажеш кілька слів — погодиться або ж ні, промовчиш — так і буде. Подобалося все, ми провадили якісь розмови — хто наскільки був освічений у цій царині. Коли не лишалось вільного місця на білих стінах, майстерня наче виповнювалася м’яким світлом, відчувалося якесь душевне піднесення, прибувала немовби життєва енергія. Його «Старі яблуні» — покарлючені, гнуті вітрами дерева, що цупко тримаються за рідну землю й уперто пнуться увись, також па-м’ятаються ще відтоді.

Радість життя — цей стан притаманний багатьом його творам. То було відчуття людини, котра вміла цінувати кожну хвилину життя, а вірніше було б сказати — любити кожну його хвилину. Його пейзажі — то виплески радості життя, замилування білим світом, рівнож білою барвою. Але водночас і данина часові, коли море мусило бути на картинах «трудівником», тобто обов’язково з кранами, різними суднами та суденцями. Любив небо, його безмір, голубизну, хмари. Любив життя. І воно його теж любило.

Роман КРАКАЛІЯ.

Переглядів: 89
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua