РубрикиБез рубрики

Мрія — крок до дива

Коли мрії збуваються — це диво чи просто збіг обставин? А може, так і має бути в житті — бажання повинні ставати реальністю?

Одеситка Лада Бондарева — непересічна особистість, і «Чорноморські новини» про неї вже писали (див. номер за 24 березня). У свої 90 вона — волонтерка з навчання пенсіонерів комп’ютерної грамоти та моди і стилю, активна спортсменка (щодня займається скандинавською ходьбою), блогерка, чудова майстриня, що шиє гарні сукні, героїня телепрограми «Крутіше за всіх», зрештою, учасниця встановлення національного рекорду «Найбільша кількість моделей похилого віку», зафіксованого цьогоріч в Одесі.

А нещодавно пані Лада знову всіх здивувала — побувала у далекій подорожі до Ташкента. Повернувшись, разом із супутницею Галиною Юдіною у Філатовській вітальні (Музей академіка В.П. Філатова) поділилися враженнями від цієї дивовижної мандрівки, бо інакше, як дивом, цю подію не назвеш.

— Чому саме до Ташкента?

— Це місто мого дитинства, куди моя розкуркулена родина втекла від голоду. Ташкент — місто хлібне... Місто, де я вперше пішла до школи, навчалася, працювала дитиною на заводі під час війни. Досі у батьківському домі в Ташкенті живе моя молодша сестра. Я мріяла про цю поїздку багато років...

— Що заважало втілити цю мрію раніше?

— По-перше, мій статус і вік. Я — інвалід першої групи, ветеран війни, довгожителька. Мені самій ніхто навіть квитка не продасть — потрібен супровід. Квитки на переліт до Ташкента дорогі — від 17000 гривень на особу, а на двох взагалі виходить захмарна ціна. Я ж отримую звичайну українську пенсію, і дітей, які могли б допомогти, не маю. Тож здійснити подорож заважав цілий клубок проблем.

— Що ж такого кардинального змінилося, що ви таки здійснили поїздку?

— Якось я запросила подруг пообідати в узбецький ресторан і там розповіла їм про свою мрію. Ми смакували узбецький плов, запиваючи чаєм, і подруги, пройнявшись моїм бажанням, пообіцяли, що котрась з них обов’язково супроводжуватиме мене в поїздці, тож залишається знайти гроші на квитки — або спонсора, який зміг би оплатити подорож літаком чи поїздом, або якісь інші можливості, про які ми навіть не здогадувалися... Символічно, що та зустріч відбувалася саме в узбецькому ресторані, який, до речі, невдовзі після нашого візиту закрився. Якщо говорити про мій випадок, то він свою місію виконав.

 Отже, ми почали розглядати різні варіанти подорожі. Навіть збиралися їхати потягом, бо, можливо, для мене як інваліда першої групи та ветерана війни це був би найдешевший варіант. Але через воєнні дії у Донецькій та Луганській областях цей шлях дуже ускладнювався й вимагав надто багато зусиль. Потрібно було подолати близько 4500 кілометрів, перетнути кордони чотирьох країн, витратити лише на переїзд тиждень часу. Та доля тим часом готувала для нас дещо інше...

— Тобто, далі все складалося як подарунок долі?

— Не зовсім. Одночасно я брала участь у кількох проектах. У тому числі мене запросили на телевізійне шоу «Крутіше за всіх» на «Інтері» як найстарішу модельєрку, котра досі створює сукні. Приїхавши до Києва напередодні знімального дня, ввечері вийшла з готелю, щоб прогулятися містом. І яким же було моє здивування, коли ноги самі привели мене просто до порогу Посольства Узбекистану в Україні! Був вечір, навколо лунала узбецька музика, а на екрані змінювалися картинки з життя Узбекистану, такі рідні, знайомі, й коли я взялася за ручку дверей посольства, зрозумі-ла, що двері до Ташкента для мене вже відчинені, що все, про що мріяла, — вже збувається…

— Розкажіть про ваш виступ у телевізійному шоу…

— Мені сподобався цей зовсім новий досвід, хоча спочатку боялася. Ведучі Андрій Доманський та Андрій Данилевич були до мене дуже люб’язними, ми розмовляли з ними на різні теми, а особливо мені було приємно, коли молоді дівчатка з Київського будинку моделей демонстрували пошиті мною сукні. Зал аплодував постійно. Коли ж Андрій Доманський поцікавився, про що я мрію, я чітко відповіла: хочу поїхати в Ташкент. Там моя рідна земля, батьківський дім, молодша сестричка. Я голосно й відверто розповіла всім присутнім про свою мрію.

Коли ж зійшла зі сцени, не встигла зробити й кілька десятків кроків у бік машини, яка мала відвезти до готелю, навздогін уже бігли дві редакторки «Інтера»: «Ладо, постійте, ми подаруємо вам квитки до Ташкента!». І в цей момент я зрозуміла, що моя мрія вже збулася. Залишилося визначитися з датою і з людиною, яка буде поруч у цій подорожі. Супроводжувати мене зголосилася фотограф Галина Юдіна, творча і натхненна натура, яка від самого початку допомагала цій мрії здійснитися.

— Й от ви вирушили в далеку дорогу. Потяг до Києва, переїзд у «Бориспіль», переліт до Мінська, другий переліт до Ташкента — чи не забагато у ваші 90?

— У дорозі почувалася дуже добре. Ніяких складнощів не виникало. Щоб легше було ходити, взяла із собою скандинавські палички, а до наплічника поклала мінімум одягу й потрібних речей. У дорозі повинно бути легко. Рівно одна доба знадобилася на те, щоб з Одеси добратися до Ташкента й обійняти мою сестричку...

— Що ви відчули, опинившись у рідному місті?

— По-перше, я одразу почала розмовляти по-узбецьки. Опинившись на тій землі, я не лише згадала мову — до мене повернулися звички й манера спілкування, притаманні тамтешнім жителям. Для узбеків характерне постійне використання мови жестів, міміки, і так розмовляють люди різного віку. Якось я стояла на вулиці в центрі Ташкента зі скандинавськими паличками в руках. До мене підбіг маленький хлопчик, ще навіть у памперсі. Він мовчки показав на мої палички і здивовано розвів руками. Я показала на ноги і скрушно похитала головою. Ми зрозуміли одне одного. Я стала місцевою.

— Яке враження справив на вас Ташкент?

— Звичайно, я розшукувала там сліди минулого, ті місця, де вчилася, займалася спортом, працювала. Але мушу зізнатися — дуже мало залишилося від міста мого дитинства. У 1966 році в Ташкенті відбувся сильний землетрус, внаслідок якого центр міста був зруйнований ущент. Деякі будівлі відновили лише для того, щоб зберегти їх для нащадків. Та й сьогодні старе місто зноситься цілими кварталами. Глинобитні будиночки із саману в центрі вже закінчують своє існування, хоча в приватному секторі люди продовжують будувати за старими техноло-гіями...

У Ташкенті безліч звивистих вуличок, багато східних базарів, де продають смачнючі східні смаколики, спеції, традиційні килими, шовкові тканини і бавовняні вироби. Є шикарні ресторани і водночас — безліч маленьких забігайлівок зразка чайхани, де можна попити чаю в піалах і недорого перекусити. Там багато стародавніх і нових мечетей. Ми побували також у медресе (навчальному закладі мусульман) і в каліграф-студії...

Ташкент неможливо порівняти з європейським містом. Це східне місто, але яке ж воно розкішне! Дуже багато будується, на місці старих вулиць ростуть проспекти. Таких добротних доріг, як там, у нас нема. Зупинки — дуже зручні, люди стоять захищені від сонця. Зручний громадський транспорт. Молодь поступається місцем старшим — така традиція. У місті дуже чисто, хоча незрозуміло, куди дівається сміття — баків та сміттєвих урн не видно… Росте нове красиве місто, і відчувається його потужна сила.

— Наскільки відкриті й привітні до туристів тамтешні жителі?

— Люди привітні, охоче спілкуються, знають про Україну і передають українцям вітання. Особливо на базарах. Коли дізнавалися, що ми з Одеси, частували, дарували смаколики, спеції.

Шукаючи дорогу, познайомилися з елегантним чоловіком, який запропонував нас підвезти і виявився... заступником мера міста. Згодом ми з ним подружилися й у Фейсбуці. Коли він дізнався, що ми з Одеси, приділив нам час, показав найцікавіші місця Ташкента, розповів, що в них відбувається. На Сході дуже шанобливо ставляться до людей старшого віку, і його поведінка — яскравий приклад тому.

— Як вас зустрічала сестра?

— Ми не бачилися з Галею понад 12 років, тож сестричка добре підготувалася до нашого приїзду. Ми чи не щодня приймали гостей або ж ходили в гості до знайомих, спілкувалися, танцювали, куштували смачні узбецькі страви. Одного дня прийшов у гості мій друг дитинства, якому також уже багато років, колись він жив поруч із нами...

Я дуже рада, що побачила сестру, хоча зараз важко усвідомлювати, що, можливо, ми з нею більше не зустрінемося... Втім, ми обидві володіємо сучасними технологіями й частенько спілкуємося по скайпу чи вайберу. Може, ця подорож до Ташкента — лише початок!

Фотограф Галина Юдіна свої враження від поїздки до Ташкента передала у серії чудових світлин, а на словах розповідь Лади доповнила кількома своїми штрихами:

— З одного боку, Ташкент екзотичне місто, ворота Азії, з іншого — майже всі, хто старший 40 років, розмовляють російською. Ташкентці — гостинні, і в їх культурі — повага до старших, можливо, тому мені з Ладою було так цікаво відкривати це місто. Втім, мене найбільше вразила не старовина. Новими ідеальними дорогами мчать нові автобуси й нові автомобілі місцевого виробництва — ось що цікаво! Це місто, спрямоване в майбутнє. Сучасне місто. Благодатний край. Бажаю йому процвітання. Щиро вдячна всім, хто долучився до здійснення мрії 90-літньої пенсіонерки. Велика подяка телеканалу «Інтер», колективу програми «Крутіше за всіх» за їх щедрий подарунок. І нехай такі подорожі, такі дива трапляються частіше.

Господиня ж Філатівської вітальні, де відбувалася ця зустріч, Юлія Вилкун, у свою чергу, зазначила:

 — У 1941—1944 роках академік Володимир Петрович Філатов, як і тисячі інших радянських людей, потрапив в евакуацію до Ташкента, він жив там і працював аж до звільнення Одеси.

Виходить, що пані Лада у дитинстві ходила тими самими вуличками і в той самий час, що й академік Філатов, і, цілком можливо, вони могли десь навіть перетинатися. Й ось через 75 років вона розповідає про Ташкент, сидячи поруч з його погруддям у його музеї... А ви кажете... Дива трапляються не лише на Сході.

Ольга ФІЛІППОВА.
Фото Галини ЮДІНОЇ.

Переглядів: 151
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua