РубрикиБез рубрики

Марко ГАЛАНЕВИЧ: «Окрім вірити — треба ще й працювати»

В Одеському академічному театрі музичної комедії імені М. Водяного з великим успіхом пройшов довго-очікуваний концерт гурту «ДахаБраха». А наступного дня благодійний фонд «Карітас Одеса УГКЦ» у рамках проекту «Зміцнення соціальної згуртованості» підготував приємний сюрприз — зустріч з фронтменом легендарного гурту Марком Галаневичем.

Шановного гостя представив наш добрий знайомий, відданий друг «Чорноморських новин» пан Микола Коваль.

Марко Галаневич від усієї «ДахиБрахи» численним поціновувачам творчості колективу розкривав таємниці міжнародного визнання того, що почалося як акторський експеримент під дахом театру «Дах» Влада Троїцького і переросло в історію успіху та унікального «етнохаос» музичного доробку. Та йшлося не лише про музику, але й про соціальну згуртованість і благодійність як чинник цієї згуртованості. Тож слухаємо Марка Галаневича.

Про останній концерт в Одесі.

Одеська публіка — одна з найгарячіших і найприємніших у світі. Дякуємо щиро одеситам.

Про себе, чого прийшов і хто такий.

Марко Галаневич — один з учасників гурту «ДахаБраха». Ми почали робити музику 2004 року, спершу — для театру. Засновником та ідейним натхненником проекту був Влад Троїцький — київський режисер. Працювали ми в театрі «Дах», і донині там працюємо. Це наша альма-матер, а ще — наша репетиційна база, де панує спеціальна атмосфера, де ми наснажуємося. Починали робити музику для вистав, в згодом прийшло розуміння, що ця музика буде цікавою для глядачів-слухачів і без театральної постановки.

Про театр «Дах».

Це приватний театр, тоді він був одним із перших приватних. У нас не було зв’язків, щоб виходити на нові рівні. Одним з варіантів було показувати світові своє мистецтво, думати, як потрапити на європейські фестивалі, дивитися на реакцію європейської публіки, європейських критиків.

Про перші закордонні поїздки.

2005 рік, дуже маленьке угорське містечко з довгою, складною для вимови назвою. Був там надзвичайно крутий сімейний фестиваль. Ми тоді такого ще не бачили, і не розуміли як воно існує. Велика кількість малих діток, багато юних людей, дорослих, бабусі з дідусями. Щось схоже на наше «свято села», але без великої кількості п’яних людей. Якось виходило в них дуже ввічливо, хоча винна культура в Угорщині висока. Це було цивілізоване і водночас веселе, відкрите дійство. Там відчувалася їхня згуртованість, що вони є одним народом і з великою взаємоповагою в усьому.

Далі був Лондон, Барбікан-центр — один з найбільших театральних центрів світу, де ми показали англійцям нашого українського Шекспіра, показали їм, як слід Шекспіра ставити. Отримали багато схвальних відгуків та запрошень.

Важливою подією в нашому житті був ярмарок-фестиваль у Салоніках (Греція). Це своєрідна музична олімпіада, яка проходить раз на два роки, там складне вимогливе журі. Туди приїжджають найавторитетніші музичні агенти з усього світу, директори фестивалів, представники великих концертних майданчиків. Вони відбирають собі цікавих музикантів. Наш виступ був дуже вдалим, адже до нас підійшло дуже багато зацікавлених людей. Це був 2012 рік.

Про Америку.

Із 2013 року ми почали активно гастролювати у Сполучених Штатах. На сьогодні ми проїздили 15 турів, десь по місяцю в середньому. Американська публіка дуже тепло й адекватно розуміє нашу музику. Самі американці цьому дивуються. Місцеві музичні критики нам кажуть, що в США слухають англомовну музику, лиш інколи — іспаномовну, бо там велика громада вихідців з Латинської Америки, а в іншої нема шансів прорватися на американський ринок. Певним чином це приємний для нас виняток з правил.

Американські тури вплинули на наш світогляд, на наше уявлення про музику взагалі. Нам дуже імпонувало їхнє ставлення до комфорту життя в контексті суспільного комфорту. Нам дуже подобається, як вони спілкуються між собою на вулиці, зі знайомими та незнайомими, як з нами спілкуються. Росіяни це називають «американская улыбка», але ця «улыбка» у сто разів приємніша, ніж оскал східного сусіда. Здається, Довженко говорив, що я вибираю краще вдавану ввічливість, ніж відверте нахабство. Там — відчуття свободи, безпеки. Зрозуміло, що є певні райони, моменти, є багато бездомних, є «чорні» квартали, але взагалі, коли ти ходиш у центрі міста, їдеш у ліфті, неодмінно людина спитає тебе про погоду-природу з посмішкою: «О, Україна — клас! Я нічого не знаю про це». Але ти втягуєшся в таку атмосферу, а потім виходиш з літака вдома, посміхаєшся, а люди наші так на тебе дивляться, що іноді можуть покрутити пальцем біля скроні. Бо чому посміхатися, навіщо?

Про волонтерство.

Нас вразила велика кількість волонтерів в Америці. Коли ми починали в Україні робити фестиваль «ГогольФест», ніяка влада нам тоді не допомагала. Ми звернулись до волонтерів, і перші рази до нас приходило троє-четверо студентів. А ось приїжджаєш на фестиваль в Едмонтон (Канада) — і тебе зустрічають волонтери: чотири тисячі людей, від студентів до бабусь, які на візочках пересуваються. Для них це потреба, їхня соціалізація, їхній стан, їхнє нормальне існування, адже ти робиш цей фестиваль для себе, для свого міста! Спостерігав, як уже немолоді люди з радістю тягали тяженні залізяки, цей момент мене дуже вразив.

Ми теж рухаємося, безумовно. Події Майдану, чи війна, яка триває, викликали великий сплеск громадянської активності та волонтерства. Ці випробування не лише нас згуртували. Маю знайомих в українських громадах американських міст. Там є різні хвилі еміграції, як правило, вони одні з іншими не дуже контактують, адже ті, які втікали від Сталіна, не розуміють тих, які втекли від Кучми. Одна російськомовна дівчина, яка переїхала з Харкова, напів-азербайджанка, прийшла в українську громаду і запропонувала: «Давайте будем что-то делать!». А там усі сидять у вишиванках і питають: «А ти хто така?». Але прийшов час, вони всі згуртувалися, і те, що зробила українська діаспора в час Майдану і робить зараз, — це величезний шмат роботи, щоб нам тут, в Україні, було легше втілювати в життя наші ідеї. Воно вже є, і все ж у масштабах всієї країни це невеликий відсоток і волонтерства, і благодійності. Наразі не всі усвідомлюють важливість цих речей.

Здавна заведено, що треба віддати десятину, щоб комусь допомогти. Я намагаюся цьому слідувати. Свого часу, до війни, ми допомагали хворим діткам. Почалася війна, і ми почали звертати увагу на ці моменти, бо треба було втримати нашу країну. Позаяк ми не пішли воювати, то повинні допомагати тим, хто знайшов у собі сили та сміливість це робити. Ми співпрацюємо з фондом «Повернись живим», їздимо туди й даємо концерти. Нещодавно були в Маріуполі, це дуже важливо, всі розуміємо, що то складний регіон.

Про Україну у світі.

Мушу сказати, що про Україну у світі знають дуже мало. Особливо — як про країну культурну. Фактично, нічого. На 99% всіляких фестивалів, концертних майданчиків, івентів — ми є першим українським гуртом, який там виступає. Часто люди до нас підходили після концертів, вони зацікавлювалися не тільки нашою творчістю, а й починали цікавитися країною, потім казати, що вони з нами. Приходили від них дуже теплі листи, де вони писали, що тепер знають про нашу країну. Цю підтримку ми відчуваємо і це дуже важливо для нас. Звісно, люди — різні: хтось знає більше, хтось менше, хтось читає і слухає об’єктивні новини, а хтось дивиться «Раша тудей». Нам час

від часу доводиться робити такі зустрічі, як оце зараз з вами, і відповідати на різні запитання. Річ у тім, що, за великим рахунком, людська спільнота в Західній Європі, особливо ті, хто цікавиться мистецтвом і культурою, вони здебільшого є людьми лівого спрямування. Нам доводиться пояснювати, чому ми не є ліваками, бо в нас є велика історична травма, пов’язана з лівизною. Але прекрасні ідеї не були втілені в життя прекрасно. На жаль, мільйони загублених життів і скалічених доль…

З українською громадою ми контактуємо, але їздимо не на запрошення діаспори. За 15 турів Північною Америкою у нас був один фестиваль власне український. Український фестиваль в Едмонтоні. І в нас від цього фестивалю насправді було досить гнітюче враження. Один із штрихів — продаються матрьошки. Тобто багато шароварщини, таке враження, що свято якогось українського села. Люди приїхали, одні — давно, інші — недавно, але радянський наліт досить таки значний, якийсь аграрний архаїзм. Там не йшлося, що Україна — це модерна, сучасна держава, потенційно сильна культурна нація. Хоча ми й самі звертаємося до коренів, робимо українську музику, базуючись на традиціях, але думаємо, що ми це робимо дещо інакше.

Останнім часом на концерти до нас приходять українські посли і навіть… дарують грамоти. Кажуть, що ми великі амбасадори і робимо гарну справу. Ми справді найбільше з українських колективів гастролюємо за кордоном, наш гастрольний календар уже розписаний на найближчі два роки.

Про соціальну згуртованість.

Вона в нас є і була колись. Згадаймо, наприклад, толоки — це ж у той бік. Коли все село збиралося й допомагало чоловікові побудувати хату, наступного разу допомагали іншій людині. Певного моменту всі кидають свої справи, щоб допомогти своїм односельцям, щоб їм було комфортно, класно жити. А далі прийшов Радянський Союз і все це порушив. Наче зігнав усіх в одне, але з примусу нічого доброго не вийшло. Ми втратили своє звичаєве право і нібито маємо його переймати у західного світу.

Маю у Києві друзів, які з величезного пустиря, із захаращених сміттям неужитків вирішили зробити парк. Без держави, без міської влади, самі. Зараз цей парк назвали Самосад. Самі розчистили, посадили дерева, посіяли траву, змайстрували лавки. Зараз це креативний простір. А коли почало надто добре виходити, влада прийшла і спробувала заборонити: «Що це таке?! Що за самобуд?! Тут же був хороший смітник!». Але парк вистояв. Дуже чудово, коли мешканці сусідніх будинків прийшли й зробили щось гарне з чогось поганого. Я щасливий, що в нашій країні таке є, і я вірю, що ми розвиватимемося в цьому напрямку.

Тут не треба проводити паралелі з радянськими суботниками, бо радянська система не була системою вільної думки. Рано чи пізно такі системи не витримували конкуренції з вільними, відкритими демократичними суспільствами.

Про менеджера Ірину Горбань.

У театр «Дах» потрібний був менеджер, ми дали оголошення. Вона прийшла, сказала, що зараз з малою дитинкою, але певний час зможе нам уділяти. Спочатку була просто менеджером театру «Дах», а зараз дедалі менше працює з театром, а більше з двома колективами — «ДахаБраха» і «DakhDaghters». Нам з нею сильно пощастило, вона є нашим комунікатором зі світом, чудово володіє англійською. Водночас, вона є нашим вухом, бо ми тепер з собою не возимо звукорежисерів за кордон, винайшли свій, як нам здається, правильний метод роботи із залами. Кожен день, якщо ти в турі, ти міняєш міста, міняєш майданчики, міняєш апаратуру. Якщо твій режисер приходить на новий пульт, йому потрібен час, щоб до цього призвичаїтись, а ми придумали так, що за пультом — місцевий режисер, але біля нього наша Іра, яка достеменно знає, що має бути у залі і що ми маємо чути в своїх вухах. Це дуже вдалий принцип, і ми раді, що так є. Навіть з найкращими звукорежисерами не було гарантії, що все буде добре. Отже, я похвалив її, як міг.

Про роль держави у підтримці культури.

Ми дуже сильно оцінені в Україні, є ті, заради кого ми робимо ці концерти, у нас прекрасна публіка, яка нас цінує. Інша річ, що держава, у вигляді влади, яку ми обираємо, не може до кінця зрозуміти важливість культури. Це найбільша проблема. Вони думають про бабло, тобто економіку, що «ми це все порішаємо, або не порішаємо, якось кудись туди-сюди буде». Стратегічного бачення, розуміння, що культура — це ключова річ для існування та розвитку будь-якого суспільства, — цього нема, поки що воно до них не доходить.

Наведу приклад, може, надто простенький. Хлопчина приїхав з України в Каліфорнію, у Кремнієву долину, влаштовувався у якусь круту ІТ-компанію. Був на співбесіді, а там зауважують, що у нього якийсь російський акцент. А він уточнює: ні, не російський — український! Несподівана відповідь: «О, український! Так це ж «ДахаБраха»!». Його взяли.

Усі наші поїздки, за винятком двох до Грузії, ще при Ющенкові, ми самі організовували, це наша робота, наші досягнення. Якби держава працювала разом з нами, була зацікавлена в тому, в чому ми зацікавлені — робити щось для нашої країни важливе, результати були б набагато кращі і набагато раніше. Ми маємо купу концертів по Америці, просто зробіть разом з нашим концертом ще якийсь івент, якусь презентацію, приїдьте і роздайте буклети — люди нічого не знають про Україну. В кінці концерту завжди таке відчуття, що люди готові все сприймати і за нами йти. Вони готові слухати й готові повірити. Інша річ, що ми самі не можемо перетворювати концерт на політичну акцію, тобто такі речі не робляться нахрапом. Це треба гарно пояснити, але не повинен дядько в костюмі на сцену виходити. Можна ці формати придумати, інша річ, що над цим не думають. Зараз наче утворився цей «Український інститут», який має пропагувати українську культуру за кордоном, але користі нема. Вони його створили, але не можуть профінансувати, найвище — виплатять зарплатню праців-никам. А ідея була робити презентації в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку... А те, що маємо, не є повноцінною взаємодією зі світом. Звісно, ми не маємо таких грошей, як Польща чи Чехія, але ж за дуже дорогими авто ми не поступаємося і навіть випереджаємо заможні європейські країни. Рух наче є, вектор розвитку країни правильний, ми віримо у те, що буде краще. Але окрім вірити — треба ще й працювати.

Про Влада Троїцького і як постала «ДахаБраха».

У театр «Дах» я прийшов 2002 року. Не знав, чим буду займатися, була театральна школа, робив різне, пройшов від монтажника сцени до звукорежисера, освітлювача, актора і тепер музиканта. Я зрозумів, що за цією людиною варто йти. Мені ще тоді здалося, що він точно знає, про що говорить, він абсолютно демократичного складу мислення, європейська людина в маленькому театрі «Дах».

У театрі «Дах» було багато різних проектів. Влад Троїцький, за великим рахунком, людина російської культури, народився в Росії. Але приїхав сюди і побачив нас збоку. В цьому сенсі я порівнюю його з Параджановим. Коли ти людина з іншої культури, для тебе може краще відкритися те, чого ми всі українці можемо не помічати. Відкрити фольклор, усвідомити його цінність якраз допоміг мені Влад. Він робив проекти спочатку з фольклорним гуртом «Древо», потім — з фольклорним гуртом «Божичі», але мав з ними певні неузгодженості, тому що для нього важливо було робити експеримент. Важливо було змінювати, бо творчість — це експеримент, це не просто відтворення старих пісень. А ці фольклористи, яких ми шануємо, і те, що вони роблять, надзвичайно круто і важливо, але вони не давали себе змінювати. Як у бабусі записали — так воно повинно і звучати, це для них аксіома.

Дівчата були трішки молодші, вони прийшли з фольклорного гурту «Кралиця», але до того ще з дитячого колективу разом співали. Тобто вони зспівані вже ого-го! Я на той час був актором і монтажником, і Влад сказав: «Дівчата експериментуватимуть з барабаном, а ти, Марку, теж приєднуйся!». Який був імпульс, чому саме я? Адже в нас багато було хлопців, музичної освіти я не мав і не маю. Я почав працювати і лиш чекав, коли мене виженуть. Спочатку я відставав і доводилося доганяти. Отже, 2004 року ми познайомилися, а далі почалася довга історія.

Про базову освіту.

Я за освітою український філолог, навчався в Інституті філології Київ-ського національного університету імені Тараса Шевченка. Коли закінчив, то зрозумів, що філологічна освіта — це дуже круто, бо це така база! Ти вивчав українську літературу, світову літературу, ти вивчав важливі гуманітарні науки — історію, психологію тощо. Таке враження, що треба закінчити філологію, а потім уже можна обирати, ким ти хочеш стати. Воно, може, і нечесно до університету, але ж не всі мусять стати філологами.

Слухав і записав
Володимир ГЕНИК.

Замість післяслова. Як уже мовилося, зустріч була організована в рамках проекту «Зміцнення соціальної згуртованості». Усі зібрані кошти у форматі «Free donation» будуть передані на організацію благодійної акції до дня Святого Миколая.

В.Г.

Переглядів: 32
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua