РубрикиБез рубрики

Подорож до нині сущих, або Про книжку, сплетену з любові багатьох

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Грушевського ця презентація зібрала стільки людей, що вільного місця годі було й шукать.

Чому люди прийшли на зустріч з цією тоненькою, на 40 сторінок, книжечкою у блакитній, ко-льору спокійного моря з баранцями білої піни, обкладинці, під якою лише дев’ять віршів юної Лесі? Книжечки, яку замислив та впорядкував і довів до логічного завершення досі незнаний тут мо-лодий чоловік.

Ми все ще дуже мало говоримо про своїх геніїв. Найчас-тіше згадуємо Шевченка та звертаємося до нього як до іко-ни, а не як до Вчителя, хоча і його ще недостатньо в україн-ському просторі. І вже зовсім ма-ло — про таких титанів, як Леся Українка, як Іван Франко, який, до слова, називав тендітну, хворобливу й незламну Лесю «єдиним чоловіком у спідниці в українській літературі». Тогочасній, звісно, хоча… тут є простір для роздумів.

Й ось таке диво — книжка, яка одразу стає раритетом, мусить стати до вивчення в одеських школах. Запитайте в учнів будь-якої школи, які українські письменники бували в Одесі — кого завгодно назвуть у цій якості, а Лесю Українку — найменше, може, один-двоє, та й то лише в тих школах, де українська література з українською мовою — не формальні дисципліни.

Чи діждеться Одеса пам’ятника Лесі Українці? Влітку минуло 130 років від часу першого приїзду її до нашого міста, потім вона ще не раз бувала тут, звідсіль вирушала на лікування до Єгипту. Вже давно мав би прикрашати місто скульптурний портрет Лесі. Називаємо її цим ласкавим ім’ям, бо ж зовсім юною приїхала сюди, була кволою фізично і вже тоді незламною духом. Уже виразно проступали ті риси характеру, які творили той образ, який знаємо сьогодні. Образ мисткині, котра в часі імперської нагінки на все українське, національне мала мужність прибрати собі творче ім’я — Українка.

Про Лесю Українку багато написано, її творчість вивчається в школі. Інше питання: як вивчається, що з цієї творчості знають випускники наших шкіл, що знають про неї саму? Вочевидь, дуже й дуже мало знають, щоб не сказати інакше. Та, принаймні, про «одеський» поетичний цикл «Подорож до моря» учням щось таки й розкажуть. Утім, не краще й Іван Франко виглядає у цьому сенсі. Хоча й стоїть па-м’ятник йому неподалік від колишнього готелю, в якому він зупинявся. І все це — не так про особливості національної освіти (хоча національною вона ще не є, насправді), як про наше безпам’ятство національне, про нашу байдужість. Це не докір, це лише констатація факту: зробити українців такими саме й було завданням імперії. Треба, однак, розуміти, що ніхто, крім українців, про це не подбає — властиво, про пам’ятник, про поширення творчості та знань про життєпис Лесі Українки.

Активісти — принаймні, ті, кого називаємо цим відповідальним словом, — не виявляють активности в цьому питанні — навіть у часі 130-річчя приїзду Лесі в Одесу. Чи можна сподіватися, що по десятьох роках щось таки зсунеться в національній свідомості? А «народ», як мовиться в одній класичній російській опері, німує. Про Лесю Українку ці люди, певна річ, знають, та чи відають, що вона неодноразово бувала в Одесі та відвідала Аккерманську фортецю і що незабутні свої враження висловила у поетичному циклі «Подорож до моря»? Що зупинялась у будинку Михайла Комарова (дуже знакова для Одеси постать), по вулиці Жуковського, тодішня Поштова, 27, з родиною якого дружили Косачі — це родинне прізвище Лесі, що й засвідчує меморіальна таблиця. Втім, до таких подробиць людям зараз ніколи (а може, це й не так), а меморіальні дошки хто сьогодні читає? Окрім туристів, звісно, та й то — якщо їм покажуть та розкажуть.

Але таки ж знайшовся в Одесі один козак серед… (читайте Шевченка) і сказав так: якщо Одеса неспроможна пошанувати Лесю Українку в камені чи металі, то потрібно зробити це інакше. Сказав, звісно, собі самому, і сам таки й зробив геть усе — з допомогою таких самих небайдужих, як і сам він, одеситів. Не збайдужілих — це таки треба підкреслити, не розчарованих очікуванням отого самого дядечки «з новим і праведним законом», не збанкрутілих думкою, не… Втім, самі знаєте. Його ім’я — Артем Кршемінський.

Що ж зробив такого аж незвичайного цей молодий чоловік? Незвичайного, бо досі нікому не прийшла до голови ця проста у своїй геніальности думка: зібрати докупи, під однією обкладинкою, всі дев’ять поезій Лесиного циклу «Подорож до моря». Всі ті поетичні враження та рефлексії, які юна поетка висловила у цьому короткому циклі. Зібрати й випустити у світ окремою книжечкою. І це, направду, не лише геніальна ідея, а й прекрасний пам’ятник Лесі Українці, створений саме тут, в Одесі. Який анітрохи не виключає наших сподівань на те, що колись наше місто прикрасить і скульптурний образ юної Лесі.

Але чому, зрештою, дивуватись? Так чи інак, а хтось таки мусив замислитись над увічненням пам’яті про перебування тут Лесі Українки. Ще й маючи перед собою її поетичний цикл «Подорож до моря». Та споглядаючи місто й відзначаючи про себе: там на стіні меморіальна дошка, там — ще якийсь пам’ятний знак, а там — цілий пам’ятник… Людина, може, раз чи два побувала тут, а їй почесті на віки у камені чи в металі, хоч до України він — ніяким боком…

Артем Кршемінський родом з Волині, його помешкання — якраз над музеєм Лесі Українки. То хто ж, як не він?

— Захотілось мені створити щось таке, що засвідчувало б неодноразове перебування тут Лесі Українки. Багато разів читав її «Подорож до моря». Й от… вирішив створити книжку.

Все дуже просто. Зібрати всі ті поезії докупи й випустити у світ окремою книжкою. З якимось прозовим текстом, ілюстраціями — малюнками, фотографіями, сказати в якийсь спосіб і про листи, в яких вона описувала свої враження.

Такі справи робляться спільними зусиллями однодумців, людей, сказати б, посвячених в українську культуру, освячених нею. І спільники знайшлися, вони передавали ідею одне одному, наче естафету, яку будь-що потрібно донести до переможного фінішу. Галина Дольник — це книгарня—кав’ярня української книги в Українському клубі Одеси, Лариса Дем’янишина — художниця з міста Южного, давно вже самими письменниками визнана майстром книжкової графіки, Тетяна Ананченко — культуролог, авторка післямови до видання, Людмила Білик — видавець… І ще немало інших людей, причетних до народження цього новодруку…

Лариса Дем’янишина давно, за її ж таки словами, закохана в Лесину творчість.

— Коли ми їздили тими місцями на Волині, не могла надихатися тим повітрям і всією тією красою, тими краєвидами… Життя і творчість її стали мені ще ближчими.

Ларисине оформлення книжки — свідчення цієї любові й цього захоплення, ще один вияв зрілої фаховості художниці. Ми бачимо тут руку справжнього майстра, відчуваємо витончений смак у всьому. А найголовніше: художниця створює відповідний настрій, вона бачить і це море, й фортецю немовби Лесиними очима. Ця прозорість і точність малюнку — часом ли-ше кілька штри-хів пером — передають атмосферу подорожі. Це море, добре, здається, нами вже знане, відкривається немовби наново — так, як відкривала його для себе юна волинянка, донька лісів та озер. Цей простір і ця широчінь, і цей вічний рух, вічний неспокій — навіть у цілковитий штиль, — усе це співзвучне її ніжній душі, котра бореться за своє утвердження в житті.

І, звісно, без післямови Тетяни Ананченко — саме післямови, а не вступного слова — ця книжка була б неповною. З неї струменить така ж любов до Лесиної творчості, як і від малюнків.

— Коли Артем ознайомив мене з цим проектом, я з радістю погодилась написати післямову. Колись, працюючи у медуніверситеті, познайомилася з історією хвороби Лесі Українки — Лариси Петрівни Косач. У виші тоді читали спецкурс про письменницькі недуги, саме в українській літературі. Леся була дуже хвора від самого народження, все життя терпіла фізичний біль, заглушуючи його працею. «Коли не маєш права вмерти, то маєш знайти силу для роботи» — це було її життєве кредо. 30 років її мордувала хвороба. До Одеси вона поїхала після того як варшавські ліка-рі запропонували їй свій метод лікування — бальнеологію…

— Це подарунок не лише Одесі, а й всій Україні, — з такою думкою Тараса Максим’юка, відомого колекціонера і знавця україністики Північного Причорномор’я, заступника голови Українського фонду культури, неможливо не погодитися. До слова, в колекції панв Тараса зберігається ори-гінал фотокартки Лесі у тринадцятирічному віці, з якого він видав листівку у заснованій ним серії поштівок діячів української культури.

На одній з прижиттєвих фотографій Леся Українка тримає в руках літню плетену сумку — нею прикривала хвору ліву руку. І яке ж було здивування учасників презентації, коли Артем раптом видобув із-під столу… точнісінько таку саму сумку, з любов’ю сплетену також однією з його помічниць.

Роман КРАКАЛІЯ.

Переглядів: 31
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua