РубрикиБез рубрики

Болгарська сага на українському тлі

Зі здобуттям Україною незалежності спостерігаємо справжній бум літератури з історичного краєзнавства. Ґрунтовні чи аматорські дослідження минулого окремих міст та сіл, за радянщини стримувані ідеологічними валами, вільно потекли пересохлими і новими руслами історичної пам’яті, наснажуючи спраглий за національною самосвідомістю люд.

Вагомим здобутком у цій царині є монографія Олександра Візірова «Катаржино (Знам’янка): історія, сучасність, традиційна культура», видана цього року в Одесі ТОВ «Сімекс-прінт» обсягом 636 сторінок і накладом 300 примірників.

Насамперед, що означає Катаржино? Це назва болгарського поселення, заснованого у 1802 році на землях, відведених генералу Іллі Катаржи. Далі топоніміка села змінювалася: Катаржино, Сталіно (в тогочасній транскрипції), Краснознам’янка і, зрештою, Знам’янка, що в Іванівському районі. Одразу зазначимо, що багато жителів села не згодні з новою назвою і воліли б повернути первісне ім’я. Але свого часу належно оформити для цього документи не вдалося і поїзд, як то кажуть, пішов.

Монографія складається з восьми розділів: «Історія села», «Природне середовище», «Освіта», «Релігійне життя», «Медицина», «Архітектура», «Традиційна культура», «Персоналії», які, у свою чергу, діляться на підрозділи. Істотно доповнюють і розширюють відповідні тексти 36 додатків.

Книга має свою історію. У 2007 році автор видав фотоальбом «Катаржино», в якому представив коротку ілюстровану історію села. У 2012-у світ побачив альбом «Катаржино 2», що вдвічі переважив попередній за обсягом. Крім світлин, він містив і розвідки з минувшини села, основні її особливості в різні історичні періоди. Після виходу альбомів Олександр Візіров продовжив дослідження теми в державних архівах, зібрав колосальний пласт інформації методом опитування односельців. «Для мене історія, — написав він у передмові до видання, — це перш за все історія простих людей, їхні біографії і свідчення, тому я намагався зафіксувати якомога більше імен та фактів з життя односельців, попередніх поколінь першопоселенців, які творили історію села і країни в цілому. Жителі та уродженці села зможуть знайти в книзі багато відомостей, спогадів, сімейних історій, що пов’язані з нашою малою батьківщиною: про своїх близьких, сусідів та знайомих».

Літературний редактор новодруку Анатолій Глущак додає: «Ця пошукова, опитувальна і аналітична практика тривала більше десяти років: сотні задокументованих інтерв’ю і свідчень, виписок із протоколів, завірених у архівах, і офіційних довідок і копій автентичних джерел почали складати панораму двохсотрічної історії села. Варто лише зазирнути до змісту цієї книги, бодай годину-другу погортати її, щоб зрозуміти осяжність виконаної автором роботи, її комплексну доцільність»…

Принагідно зазначимо, що серед великої кількості використаних матеріалів є й згадки про публікації у «Чорноморських новинах» та їх авторів.

Чільний розділ торкається глибоких пластів історії і має енциклопедичне значення. Допитливий читач знайде в ньому ґрунтовний фактаж з вічної теми переселення народів.

…Уява хутко намалює картину Болгарії кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століть: повсюди рискають банди деморалізованих вояків (кирджаліїв) на чолі з ватагом Османом Пазвантоглу, який, відмовившись визнавати владу султана, надумав себе правителем північно-західної території країни. Міста і села захлеснули грабежі, пожежі і вбивства. Рятуючись від наруги і смерті, населення тікає на територію сучасної України, де, зокрема, й засновує село Катаржино.

…А ось інша епоха. Рік 1951-й. Уряди СРСР та Польщі підписали договір №121 про обмін територіями: СРСР передає Польщі ділянку землі у Дрогобицькій області, а в зворотному напрямку переходить ділянка у Люблінському воєводстві. І знову — людська трагедія: валки возів бойків — субетнічної групи українців — зі скромними пожитками прибувають до найближчих залізничних станцій на Західній Україні. Над пероном стоїть плач жінок і дітей. Людей примусово зірвали зі своїх споконвічних, обжитих місць, щоб вивезти в несприятливі для горян спекотні райони південно-східних областей. За даними експерта з цього питання Івана Ніточка, того ж року на Одещину було переселено 1933 сім’ї, в тому числі до села Сталіно — 234. Це була остання депортація, яку встиг здійснити Сталін.

Історія продовжується. Сьогодні ми є свідками вимушеного переселення тисяч сімей з охопленого полум’ям війни Донбасу. І знову робити це їх змушують кремлівські правителі, які позиціюють себе правонаступниками верхівки СРСР.

Коли, нарешті, цьому, розтягнутому у часі злочину, буде покладено край?! Коли його вершителі отримають заслужене?

Монографія містить багато добрих і вдячних слів на адресу болгар, які були і є чудовими аграріями. Споконвіку земля мала для них велике значення і була основним багатством. Вони успішно порядкували на пшеничних полях, розвивали садівницт-во і виноградарство, вирощували відмінну городину, розводили коней, корів, овець та іншу худобу. І все було б чудово.

Але на початку минулого століття більшовики взялися перебудовувати світ, втілюючи в життя рядок зі свого гімну: «Кто был ничем, тот станет всем…». У книзі наводиться характерний приклад тієї трансформації. Зі слів Надії Друмової (Піпер): «Між 1930 і 1932 роками мого батька Піпера Івана Степановича, 1877 р.н., як куркуля арештували і відвезли у районний центр, там він пробув три дні, і його відпустили. Але з поверненням додому він особисто здав до колгоспу 4 корови, близько 20 овець, коней, волів, плуги, борони і гарби (підводи з високими бортами для перевезення сіна чи соломи), а також передав колгоспу свою землю, виноградники, які знаходилися в полі, і сам пішов працювати всією сім’єю в колгосп». А в 1932-у чи в 1933-у в Івана Степановича відібрали те, що залишилося — зерно і повний віз рядна (домотканих половиків). Побачивши маленьку дівчинку Надію, ті, хто відбирав майно, пожаліли її і залишили в хаті два качани кукурудзи та дві цибулини…

Та нерідко все закінчувалося ще трагічніше. Зі спогадів Марії Онищенко (Димової), дочки Петра Димова: «У травні 1938 року батько працював у колгоспі бригадиром рільничої бригади. Його як кращого бригадира-стахановця преміювали костюмом, поросям, а також в газеті «Чорноморська комуна» вмістили його портрет. Кращих праців-ників колгоспу, у тому числі і мого батька, катали на літаку. Тато взяв із собою мене і племін-ника Мишка, і ми каталися над селом…». І хто б міг очікувати, що після такої ідилічної картинки вдарить грім?! Того ж дня, коли Петро Димов отримав подарунки, односелець попередив: випадково почув, що того цієї ночі арештують. «Батько, — згадує дочка, — просидів у канаві до півночі, потім вирішив, що це неправда, і пішов додому… Все ж тієї ночі батька арештували. Мама на нервовому ґрунті захворіла, її паралізувало, і до нас вся рідня боялася заходити. Того ж року батька розстріляли».

Всього з Катаржино було репресовано щонайменше 70 осіб. І це без урахування мешканців найближчих до села хуторів.

Болгарські переселенці, як і українські селяни, були приречені на страждання-випробування, які принесли на нашу землю колективізація, розкуркулення, репресії...

Порядки нових хазяїв зіштовхнулися з опором працьовитого і волелюбного населення. Ще у 1920-ті прокотилася хвиля повстань. Так, у середині червня 1920 року у Тираспольському повіті, зазначається в монографії, спалахнуло велике повстання, яке охопило кілька волостей, зокрема й Катаржинську. Головне гасло — «За Радянську владу без комуністів та чрезвичайки!».

У досліджені йдеться і про мальовничу природу цього куточка Одещини, і про виховання та шкільну освіту дітей, і про медичне обслуговування, і про культуру, церкву, обрядовість та фольклор, і про болгарську та бойківську кухні…

Сьогодні Знам’янка (Катаржино), як зазначає автор, — село з менш ніж чотиритисячним населенням. Болгарський етнос представлений не більше 25—30 від-сотками населення, серед нього вже багато нащадків змішаних шлюбів. Болгарська мова дедалі рідше зустрічається в побуті, а болгарські музика та пісні звучать, на жаль, хіба що на святах...

Новодрук «Катаржино (Зна-м’янка): історія, сучасність, традиційна культура» — взірець того, як треба шанувати пам’ять про предків, фіксувати і передавати нащадкам відомості про матеріальні і духовні цінності свого народу, про конкретних людей, які освоювали і розбудовували цей куточок Одещини на різних, часто дуже трагічних, етапах історії.

Дивуєшся, де автор черпав сили для такого епічного сказання. Без сумніву — у високому патріотизмі, любові до історії свого народу, краю, країни. Досліджуючи ті витоки, письменник та журналіст Анатолій Глущак у післямові «Катаржинська сага» пише: «Молодий інженер-зв’язківець Олександр Візіров у молодості захопився фотосправою. Познайомився з відомим істориком-болгаристом Михайлом Дмитровичем Диханом (1925—2006). Доктор наук, професор родом із села Благоєве, закладеного в необжитому степу також вихідцями з Балкан, зацікавив неофіта родолюбною минувшиною. Був намір удвох написати історію села Катаржино… Згодом катаржинська фотоколекція була опрацьована, і Олександр вирішив видати перший фотоальбом. М.Д. Дихан ще встиг написати передмову…».

Будучи цілісною і послідовною особистістю, Олександр Візіров не полишив розпочатої справи, а ще більше заглибився у предмет свого дослідження, що й вилилося у презентоване тут ґрунтовне видання, яке, до речі, рекомендувала до друку вчена рада Історично факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

Переглядів: 81
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua