РубрикиБез рубрики

Мовне відродження і регіональна специфіка

Нещодавно до Львова приїздив Павло Гриценко — директор Інституту української мови НАН України (на знімку). Родом Павло Юхимович з Одещини, а точніше — з Буджаку, Придунав’я.

Наукове середовище зустрічало знаного вченого дуже тепло, однак мене не покидала думка, що проговорено не все. Хочеться, щоб столиця «націлювала» регіони на суто практичні речі. Щоб було чітко сказано: місія Львова не лише в тому, щоб подавати приклад іншим, але й у підтримці освітніх процесів у південних та східних областях України. Ні галицькі чиновники, ні громадські активісти не повинні стояти осторонь. У перше десятиліття незалежності Галичина «захопила» власним прикладом Буковину, Волинь, значну частину Центральної України. Але навряд чи слід споді-ватися, що за Черкасами й Полтавою автоматично стануть у чергу Одеса, Запоріжжя, Харків... Що варто лише почекати якихось 5—10 років, і там буде точнісінько так, як у Полтаві. Ні, це ілюзія. Південно-східні терени можуть законсервуватися і відгородитися від українського слова надовго. Звісно, місцеві чиновники мудро залишать для державної мови деякі декоративні функції, але не більше того. Тому для цих територій повинна бути своя стратегія.

Є проблеми і в самій столиці, та ними, принаймні, є кому займатися. Про них відверто пишуть, а це вже половина успіху. Так, луганчанин (після 2014 року живе на Київщині) Максим Віхров зазначає: «У Києві русифікуються питомо україномовні люди, вихідці з Прикарпаття, Буковини, Волині тощо. До того ж, деякі роблять це так затято, що не переходять на українську, навіть розмовляючи зі своїми земляками...». Уродженець Бахмута (Донеччина) Олексій Курінний три роки тому ознайомив мене з власною статистикою. Так ось, на його думку, 60% україномовних, переїжджаючи до Києва, русифікуються, і лише 40% зберігають вірність мові батьків. Щодо свого міста відомий одеський історик Олександр Музичко каже практично те саме: «Україномовні, приїжджаючи до Одеси, масово русифікуються, вважаючи це засобом інтеграції...».

А де ця особливість Києва чи Півдня відображена у програмах наших відроджувачів мови? Нема цього. Є наївна віра, що мовні квоти зроблять свою справу. Якось усе воно з часом владнається... через кілька років стане краще... Вони без докорів сумління відмахнуться від невеселого висновку пана Музичка: «причина не лише у слабкості українських кіл в Одесі, а й у загальній несформованості цього проекту в решті України».

Тут Олександр потрапив у самісіньку точку! Про це і я думав, слухаючи виступ Павла Гриценка та інших науковців. Хотілося б, щоб наступного разу ми приступили до суто практичних моментів. Бо люди чомусь бояться радикально змінювати підхід до справи. З видимим полегшенням зациклюються на теоретичних моментах. Забувають про те, що мірилом усього є практика. А варто б нам, нарешті, визначитися: чи відроджуємо мову суперделікатно і довго, а чи рішуче і швидко? Якщо ми всіляко допомагаємо тим, хто активно просуває галицьку, наступальну модель 1990-х, то шанс рухатися прискорено є. Тоді замість обговорення малозначущих філологічних дрібниць, на зібраннях просвітян краще подумати про те, як захистити борців за мову. Скажімо, одесита Сергія Стерненка, на якого вже було здійснено кілька нападів. І якого тепер називають «різуном і вбивцею» (бо ж насмілився захищатися!), досягаючи подвійного ефекту і добряче мобілізуючи проросійську громаду. Хлопець ходить «під статтею» і тому ефективно координувати процес мовного відродження на Одещині не зможе. А як допомогти непохитній Ларисі Сапунковій, яка відстоює саме радикальну модель мовного відродження на Одещині? Тобто, якщо школа українська, то вона має бути такою за духом, а не лише формально.

Цікаво: а мовні чиновники вищого і середнього рангу колись пропускали через своє серце все, що було сказано сепаратистами на адресу родини Сапункових? Наведу лише неповний перелік погроз: «Пошла вон отсюда!», «Сует нос в школьные дела», «Будем стоять за школу и село горой», «Давить эту плесень, чтобы головы не могла поднять», «Сделать так, что село само забьет их камнями...» і так далі. Тут уже не освітяни повинні займатися інцидентом, а, скоріше, СБУ. Надто вже вільно почуваються сепаратисти в цьому селі. Як думаєте: чи легко було цій родині вистояти? Особливо, якщо зважити ще й на моральний і фізичний тиск на дітей та підпал автівки, явно не зайвої для родини в умовах сільської місцевості. Хтось із наших мовних радикалів, любителів і любительок гостро виступати на телеекранах, про це думає? Планує якусь конкретну допомогу?

А те, що в україномовному селі усі ці погрози були сказані ро-сійською, вам ні про що не говорить? Там же «русский мир» плекається трепетно, як в оранжереї, з постійним «підігрівом» і внесенням добрив! Більшості людей на Південному Сході начхати на грізні установки київських чиновників. Особливо, якщо вони не підкріплені жодними реальними справами. Тому в тих умовах російська меншість і надалі домінуватиме та нав’язуватиме свою волю українській більшості. Хіба це не тема для всеукраїнського обговорення?

В селі Кучурган, що біля самісінького Придністров’я, українців — 76%, але це не завадило місцевим сепаратистам по-звірячому побити бійця АТО зі словами: «Ты на Донбассе русских ребят убивал...». Якби таке сталося у Чечні чи в Дагестані, проросійських бандитів, у кращому разі, швиденько посадили б на поїзд і відправили на історичну батьківщину. Литовці вже наступного дня приїхали б для захисту «свого», перекрили б усі дороги, заставили б працювати силовиків та прокуратуру.

А якщо ми не здатні ні на перше, ні на друге, то, може, краще концепцію мовного відродження підкоригувати? Якщо робимо ставку на школи, то на території Заходу і Центру працюють фахівці-освітяни, абсолютно обходячись без допомоги СБУ і контррозвідки. А ось на Одещині без цього вже ніяк не можна! І саме «Просвіта», Інститут української мови повинні замовити слово перед Президентом. Бо у Буджаку та в селах поряд з Придністров’ям проросійські структури працюють майже відкрито. Там щедро «підгодовують» грошима окремих проросійських активістів, а ті, в свою чергу, впливають на школи. І школи, які формально вважаються українськими, вже навчилися прискорено русифікувати дітей. Зате чим далі від кордону, тим більше української... Хоча статус шкіл — однаковий.

Наприкінці 1970-х щось по-дібне я помітив на українсько-білоруському кордоні. Навіть на Рівненщині в прикордонних селах уже допускалися вивіски російською, назви кінофільмів у сільських клубах тощо. Хоча 95% селян були україномовними. Для чого це робилося? А щоб не було надто різкого контрасту із дощенту зросійщеною Білоруссю. Але ж тоді був СРСР, а тепер ми незалежні. То чому Одещина повинна консервувати проросійську мовну модель, взяту із далекого «совка»?

А ще варто тримати за поли піджака своїх радикалів, щоб ті на телебаченні не займалися мовними провокаціями. Адже у нас є тисячі й тисячі патріотів, які змогли б ефективно агітувати населення «за» мову, а не проти неї. Можна показувати біженців з Криму, росіян за походженням, які навесні 2014 року суто ситуативно «вписалися» в протести, потім вимушені були покинути півострів, й ось тепер уже чудово володіють українською.

Може, тоді вдасться ефективніше захищати наших активістів від погромників. І легше буде повернути кошти Сапунковим за спалений автомобіль, а бійцеві із Кучургана дещо виділити на лікування. Так чи інакше, тактика мовного відродження повинна враховувати специфіку регіону.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Львів — Одеса — Львів.

До теми. Отримуючи по пошті свіжі номери «Чорноморських новин», невимовно радію. Приємно, що хоч цей флагман україномовної преси Причорномор’я досі якось тримається на плаву. Особливо приємно з огляду на те, що саме в цьому році припинили вихід шанована (і, до речі, найсхідніша з українських газет) «Донеччина», найпівнічніша «Сіверщина», а з найпівденнішої «Крим-ської світлиці», яка два останні роки видавалася в Києві, пішов головний редактор. Колишній кримчанин, кандидат філологічних наук, боєць АТО, якому треба ставити на ноги дітей, не витримав умов: мізерного і нерегулярного фінансування. Якщо «Чорноморка» тримається, це добре, але варто якось мобілізувати громадськість, поки не пізно. А то потім будемо дивуватися — як же воно так сталося, що на бік ворога перейшла кримська, донецька та луганська міліція. І ще, здається, до 90% тамтешніх працівників СБУ. Воно й закономірно: якщо держава не дбає про свої підвалини, то ці підвалини рано чи пізно руйнуються.

С.Л.

Переглядів: 123
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua