РубрикиБез рубрики

«Рідне слово лежить на серці...»

У кожного народу минуле, сучасне й майбутнє зв’язані воєдино мріями та люд-ською пам’яттю, яка споконвіків передається з покоління в покоління, живе в писаних і матеріальних пам’ятках. Щоб упевнено рухатися вперед, щоб ясніше розуміти шляхи, які пройдено, розуміти сучасність, треба знати минуле, знати історію.

Здавалося б, що ці загальновідомі істини, лежать в основі світоглядності кожного українця. Здавалося б... Але життя мудро розставляє всі крапки над «і», надаючи можливість кожному з нас побачити себе у дзеркалі цих загальновідомих істин. Наприклад, ми часто говоримо або чуємо від когось, або читаємо у книжках, газетах, журналах, що ім’ярек — «справжній син», «справжній патріот», «справжній воїн», «справжній друг, товариш» тощо. І коли вже існує таке поняття, як «справжній», то, без усякого сумніву, існує і йому протилежне — «несправжній», «фальшивий»: «несправжній патріот, друг, товариш…». Що ж залишається у цій ситуації робити кожному з нас? Вибирати для себе одне з двох: або ти справжній, або... У третьому стані можна перебувати теж, але той стан, самі знаєте, як він називається, тому про нього намагаються здебільшого мовчати або не говорити вголос.

Цей шлях вибору проходить кожен. Проходив цей шлях і наш великий земляк, великий українець Євген Чикаленко, коли у дитинстві вирішував для себе вкрай важливе питання: якою мовою говорити йому у житті. Його спогади про роки дитинства тісно пов’язані з мовним питанням, моральністю людей не українського походження на історичних теренах українських земель, якими було залюднено межиріччя між Бугом та Дністром. Переважно це були болгари, німці, євреї, молдовани, росіяни. Зі споминів Є. Чикаленка дізнаємося, що трудяща частина євреїв, молдован і болгар Притилігульського краю не тільки розуміла, а й добре володіла українською мовою, тісно спілкуючись з корінним населенням — українцями. Виняток складали росіяни, які, за специфікою своєї ментальності, не були спроможні масово опанувати мову народу, на землю якого прийшли жити. І це дуже дивувало хлопчика, який задавався питанням: чому?

Шукаючи відповідь, малий Євген, як правило, завжди приходив до розповідей свого діда Івана про обставини смерті прадіда Михайла на Січі, яка асоціювалася у свідомості хлопчика з вимріяним образом його Батьківщини — України.

Тому розмовляти українською, спілкуватися нею зі своїми однолітками-пастушками, чути її від свого першого в житті вчителя панотця Василя Лопатинського, який за любов до України, працелюбство, начитаність «був, — як згадував Є. Чикаленко, — білою вороною серед православних попів», було для Євгена таким же природним, як і пісня жайвора у степу, яку він чув щоранку, бо український степ починався прямо за вікнами батьківської хати.

Особливої уваги заслуговують погляди великого українця на національну освіту, не в розумінні якихось нових методичних аспектів на кшталт «нової української школи», а у використанні української мови у навчанні та вихованні дітей-українців.

Коли Є.Чикаленко ще підлітком уперше почув пісню про Козаччину, вона справила на нього таке сильне враження, що йому «щось підкотило під горло» і він розплакався. Що ж так збентежило хлопчину? Що змусило розхвилюватися до сліз?

Сам Євген Харлампійович відповів на це так: «...співали мовою, за яку мене карали, ганьбили, перекривляли; мовою, якої я почав соромитись, хоч в душі любив, бо нею почав говорити, нею розмовляв з милими моєму серцеві перешорськими хлопчиками — пастушками».

Рідна мова як генетичний код українця вихлюпнула назовні національні почуття дитини, змусила її плакати від захоплення й образи одночасно.

Коли через роки поліцейський зупинив Є. Чикаленка для перевірки документів і, почувши, що той говорить українською, запитав:

— Ви що, перебуваєте в Українській партії?

— Та ні, я — українець.

— Я теж українець за походженням, але всі українці розмовляють російською мовою і тільки члени Української партії говорять по-своєму.

Які вже тут коментарі: це ілюстрація до кожного дня нашого суспільства з його вічним претензійним домаганням полисілої двомовності.

А от те, що в пісні співалося про козака в неволі і що всі гості виконували її українською, стало для малого Євгена початком відліку його національного самоусвідомлення, біля витоку якого стояв інший великий українець — Петро Іванович Ніщинський, композитор, поет, вчитель і наставник молодого Чикаленка.

Та різдвяна зустріч на квартирі директора училища Е. Соколовського докорінно змінила свідомість підлітка і його ставлення до української, рідної йому, мови.

«З того часу, — зазначає Є. Чикаленко, — ми з кузиною Настею почали розмовляти, як і в дитячі роки, українською мовою, якої я вже перестав соромитись». Відтоді українська стала для нього не тіль-ки мовою спілкування, а й сенсом всього життя.

«Я тримався, — писав він у «Спогадах», — як свідомий українець, говорив раз-у-раз зо всіма українською мовою, і тому перешорські селяни і панки не старалися ні з ким в розмові вживати каліченої московщини, як це бувало по інших селах, особливо з тими, що поверталися з війська або з якої-небудь служби в городі. Коли хто-небудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять «мужицьким», «хахлацьким» язиком, то селяни казали:

— А от наш пан, не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому.

Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови».

Досягати мети «своїм прикладом» було найголовнішим принципом Євгена Чикаленка. Це йому належать відомій вислів: «Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені». І ця «кишеня» плідно працювала на Україну, розвиток української мови та культури.

1897 року вийшла перша книга Є. Чикаленка «Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава». Вона мала великий успіх не тільки за агрономічні поради малоосвіченому селянству в його намаганнях господарювати по-новому, а й за мову написання — українську, яка була їм близькою і зрозумілою.

Життя Євгена Чикаленка — це громадянський подвиг людини, яка присвятила себе до останку праці задля щасливого майбутнього України.

Як відомо, жив і творив він у часи, коли діяла заборона на українську мову і культуру. Спочатку 18 липня 1863 року Валуєвським циркуляром, імперіія заборонила книгодрукування «малоро-сійською» мовою. Але й цього московитам виявилося замало. 18 травня 1876-го Олександр ІІ з подання спеціальної комісії підписав Емський указ, який закріпив і розширив Валуєвський циркуляр. Відповідно до нього видання творів українською мовою та їх ввезення з-за кордону заборонялося повністю. Міністрові народної освіти було «рекомендовано» «очистити бібліотеки всіх нижніх і середніх училищ у малоросійських губерніях від книг і книжечок», заборонених цим циркуляром. Заборонено було і театральні постановки українською мовою, і ставити концерти з українськими піснями, і викладати українською у початкових класах. До цього ще й примітка: «Було б корисним взяти за загальне правило, щоб у навчальні заклади округів Харківського, Київського та Одеського призначати викладачів переважно великоросів, а малоросів розподіляти по навчальних закладах С.-Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів».

Завершивши роботу над першою брошурою, молодий господар та ще недосвідчений автор Чикаленко повіз її до Одеси, щоб порадитися з відомим бібліографом, активним членом «Громади» Михайлом Комаровим. Вирішили, що той повезе її назавтра до цензора. Тільки через півроку на ім’я авто-

ра надійшов лист, у якому сповіщалося, що «рукопись признана неудобною к печати» і залишена в цензурному архіві.

Чикаленко відіслав брошуру до сільськогосподарського журналу «Хуторянин», який виходив у Полтаві російською мовою. Але через певний час отримав свій рукопис з повідомленням від редактора про те, що він має сувору інструкцію не друкувати нічого українською під загрозою закриття журналу.

Цілих п’ять років Євген Чикаленко домагався дозволу на опублікування своєї праці про чорний пар, надсилаючи листи до міністерств хліборобства, внутрішніх справ, народної освіти тощо, доводячи їм корисність брошури, в якій автор ставить за мету покращення життя селян за рахунок раціонального господарювання. Але якщо для міністерства хліборобства це ще було зрозумілим, то міністру внутрішніх справ уже сама думка про краще життя українських селян видавалася крамольною, а «чорний пар» був співзвучний із «Чорним переділом».

Справу з брошурою Є.Чикаленка було передано на засідання комітету міністрів після того, як міністр внутрішніх справ взагалі відмовився дати дозвіл авторові на друк. Після тривалого обговорення міністри нарешті прийняли позитивне рішення. Воно звучало так: «Дозволено як виняток».

Отаким довгим і тернистим був у Росії шлях звичайної собі сільськогосподарської брошури для народу тільки через те, що написана вона українською мовою, мовою народу, який і годував всю оту імперію.

У передреволюційний час 1917 року Євген Чикаленко жив у Перешорах. Там він підготував друге видання книжки «Розмова про мову», в якій доводить необхідність запровадження рідної мови в освіті, пресі, науці, в державних та інших установах. З цього приводу писав: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя»...

Євген Чикаленко був справжнім українським патріотом, який присвятив себе національному відродженню України. І жодним днем свого життя не зрадив обраній справі... Він, смертельно хворий, позбавлений Батьківщини, синів, яких розстріляли більшовики, без засобів до існування, і на чужині продовжував думати про долю рідної йому мови. Як член Термінологічної комісії у Подєбрадах (Чехія. 1925—1929) Євген Чикаленко написав одну з найзначущіших своїх статей «Про українську літературну мову», у якій «звернув увагу нашої інтелігенції, що не слід їй стягати з чужого поля у свою загорожу того, що так буйно зросло і на своїй рідній ниві», — писав про цю роботу Єлисей Волянський, літературний критик тих часів.

В одному з останніх своїх листів важко хворий Є. Чикаленко писав (В. Липинському):

«Народ наш за ці роки так освідомився, дістав такі «наглядні уроки» чужого панування, що його вже національно ніхто не задушить; а коли він дістане змогу розвивати свої культурні основи, то колись збудує на цьому фундаменті і свою державу. Далеке будуще наше мені ввижається ясним, світлим... До революції я все вірив і не вірив; часто мені здавалося, що працюєш тільки по обов’язку і що нічого з того не вийде...

А тепер я з спокійним сумлінням можу і вмерти, бо бачу, що з юності взяв правильний курс і йшов по ньому, як міг і як умів. Гірко мені тільки те, що ще нескоро маятник стане і що нескоро нам доведеться вернутися додому».

Шлях, який обрав Євген Чикаленко і яким ішов усе життя, справді непростий, а процес розвитку «своїх культурних основ» — поступовий і тривалий. Але він таки відбувається, і Євген Чикаленко таки повертається додому, в Україну. А перед нього йде його слава непохитного борця за вільну Україну, за рідну мову...

Юрій СИСІН,
письменник,
лауреат ХІХ Всеукраїнського конкурсу
«Українська мова — мова єднання».
м. Ананьїв.

Переглядів: 34
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua