РубрикиБез рубрики

Бессарабські сусіди

Гагаузи — не лише сусіди нашої держави, що мають свою автономію у складі Молдови, а й один із корінних народів України (хоч поки що це не затверджено законодавчо). Проживають розпорошено, за винятком кількох сіл біля молдовського кордону поруч з Гагаузією.

Основна відмінність гагаузів від їхнього традиційного сьогодні оточення — це тюркомовний, але при цьому православний народ. В Україні їх близько 30 тисяч, а загалом у Бессарабії (Молдова + південь Одеської області) десь 160 тисяч.

Найвідомішим дослідником історії і культури гагаузів в Україні є Андрій Шабашов з Одеси, голова місцевого чуваського (!) товариства «Юлташ» (чуваші також тюркомовні православні. — Р.К.). На нього досить часто посилається Єжи Хатлас, автор виданої у Польщі майже 10 років тому книжки «Гагаузія і гагаузи. Історія та сучасність» (Jerzy Hatіas, Gagauzja i Gagauzi. Historia oraz wspуіczesnoњж, — Poznaс: Biblioteka Uniwersytecka w Poznaiu, Instytut Wschodni UAM, 2009). А. Шабашов фактично єдиний український автор, присутній у цій монографії.

Сама ж робота має полідисциплінарний характер, намагаючись представити польському читачеві специфіку цього загадкового народу «в пігулці» — від етногенезу до сучасних соціальних процесів та політичних пріоритетів. Для цього автору, котрий як доктор захистився у Східному інституті Університету Адама Міцкевича в Познані, довелося працювати з літературою та джерелами кількома мовами відразу — болгарською, польською, російською, румунською та турецькою.

Найменше місця у книжці знайшлося для опису матеріальної та духовної культури гагаузів, проте Є. Хатлас кілька разів підкреслив, що не в тому бачив своє завдання і що відповіді на ці питання можна знайти у легшому доступі деінде.

Монографія, окрім Вступу й Закінчення, має п’ять розділів (назви умовно скорочую): 1) Етногенез; 2) Історія на терені Бессарабії; 3) Елементи традиційної культури; 4) Загальні відомості про Гагаузьку автономію; 5) Дилеми гагаузької суспільності: багатокультурність чи багатоетнічність.

У Вступі основну увагу приділено історіографії відомостей і досліджень про гагаузів, і тут нам буде цікаво дізнатися, що, окрім українців, росіян, болгар чи молдован/румун, сам автор є далеко не першим поляком, який зацікавився гагаузами: до нього цю проблематику в середині ХХ ст. досліджували тюркологи з Ягеллонського університету в Кракові Тадеуш Ковальський та Влодзімєж Зайончковський, а на початку ХХ ст. — Ян Ґжеґожевський зі Львова.

Є. Хатлас також застерігає, що підходитиме до гагаузів як до етнічної, а не як до національної меншини, оскільки польська наука під останньою розуміє спільноту, котра ототожнює свою спільність із власною державою та має свідомість «власної історичної національ-ної спільності», тоді як етнічна «не ототожнюється із народом, зорганізованим у власній державі» та має «свідомість власної етнічної спільності». Хоч цей підхід досить спірний, особливо що стосується націй бездержавних, і в Молдові гагаузи є народом, національною меншиною, автор керується польським принципом.

Розділ 1, присвячений проблемі походження гагаузів та їхньої назви, — один з найцікавіших. Достатньо сказати, що як мінімум турки, болгари й навіть греки вважають їх «своїми».

Першою відомою батьківщиною гагаузів, звідки більшість їх переселилася у Буджак, була Добруджа, регіон біля західного узбережжя Чорного моря, нині поділений між Болгарією і Румунією.

Натомість основні теорії розходяться в тому, звідки гагаузи взялися в Добруджі. Якщо брати тюркську версію походження, то й вона ділиться щонайменше на дві, а ті дві — ще надвоє. Або гагаузи — це потомки половців (куманів) / або ж узів чи огузів і прийшли на Балкани «північним шляхом», через нинішню Таврію, або ж гагаузи є потомками турків-сельджуків і прийшли «південним шляхом» з Анатолії або гагаузи — це наслідок вимішання двох хвиль тюрків з півдня — османської і перед-османської із найстаршою, прибулою з півночі.

У Молдові найчастіше дотримуються теорії походження цього етносу від огузів, які мали прийняти християнство в ХІ — ХІІ ст. від русинів, а потім переселитися на Балкани.

Натомість у Болгарії популярні, якщо не сказати домінуючі, версії про їх болгарське походження: мовляв, це чисті болгари, котрі під впливом османського панування потурчилися. Чому не потурчилися інші болгари, що жили біля них, а навіть поруч з ними переїхали в Буджак і там так само роздільно жили, пояснити болгарським науковцям важче.

Попри це, як виселенцям з болгарської етнічної території гагаузам дуже часто доводилося називати себе болгарами (скажімо, на Кавказі), і фактично тільки на терені Буджаку почали виразно виокремлювати себе як гагаузів.

Румунський дослідник С. Георгеску вивів теорію грецького походження гагаузів, за якою вони прийшли з Малої Азії, де перейняли турецьку мову, зберігши грецьку в богослужіннях.

До малонаукових теорій відносить Єжи Хатлас ідеї визнати гагаузів або нащадками протоболгар, або мішаниною етносів, яка склалася вже в Добруджі з волохів, греків, венеційців та генуезців, а проте, ці теорії також висуваються.

Розділ 2 присвячений історії розселення і вкорінення гагаузів у Бессарабії, від початків перших переселенців наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. і до часів автономії у складі Молдови.

ХІХ ст. не було легким для цієї людності: треба було часто жити в землянках, довго йти до землеробства, надаючи перевагу скотарству, нерідко під час воєн з Туреччиною частина гагаузів мусила переселятися за лінію фронту вслід за росіянами тощо. Наприкінці століття окремих господарів вже можна було вважати заможними.

На початку ХХ ст., після ро-сійсько-японської війни та революції 1905 року відбулося кількаденне Комратське повстання, скероване на подолання малоземелля, яке було придушене царатом.

У Першій світовій війні на боці Росії воювали 15 тисяч призваних гагаузів. Міжвоєнне двадцятиріччя в Румунії для гагаузів минуло досить складно. Як пише Є. Хатлас, із національних меншин Бессарабії лише німці й поляки сприйняли румунське панування позитивно, решта — неприхильно, починаючи зі спротиву румунізації і закінчуючи економічними бунтами.

Втім, часто не помічаються й певні позитиви: навчання молоді в університетах Румунії та Туреччини, видання саме в 1934-у праці о. Міхаїла Чакіра «Історія гагаузів Бессарабії», написаної гагаузькою мовою румунським алфавітом. Над цією книжкою М. Чакір працював 40 років.

Пертурбації, пов’язані з анексією Бессарабії Радянським Союзом, повернення в 1941 році Румунії й остаточне приєднання до СРСР після Другої світової війни, як і для кожного народу цієї частини Європи, минали трагічно. Причому якщо про румунські репресії та екзекуції написано чимало, то про радянські — не надто.

Особливо ж замовчується голод 1946—1947 років, який забрав близько 10% жителів Буджаку. Лише в 2007-у в Комратському педагогічному коледжі було проведено конференцію на цю тему, учасники якої звернулися до влади автономії про відкриття пам’ятника жертвам голоду. Невеликий пам’ятник поставлено на цвинтарі в с. Бешалма, а також з україн-ського боку кордону на цвинтарі в с. Виноградівка (Курчу).

Колективізація та розкуркулення призвели також до вивезення в ніч на 6 липня 1949-го вглиб СРСР біля 200 гагаузьких родин. Деякі сім’ї рятувалися втечею на Донбас.

Хрущовська відлига уможливила короткочасовий, з 1958-й по 1961-й, прецедент навчання 14,5 тисячі дітей гагаузькою мовою, на основі російської абетки. Експеримент був визнаний невдалим, а відтак із 1961-го навчання гагаузької молоді перевели на російську.

За М. Хрущова відкинуто й ідею створення болгарсько-гагаузької автономії з кількох районів УРСР та МРСР зі столицею у Болграді (цю ідею висував, за словами Є. Хатласа, «один із визнаних спеціалістів, що займалися гагаузами, І. Мешерюк»).

На момент горбачовської перебудови не було жодної газети, жодного радіо чи телепрограми гагаузькою мовою. При цьому в 1989-у 91,2% молдовських гагаузів називали рідною саме гагаузьку.

Національне відродження в Гагаузії, створення автономії та відносини з Кишиневом — це ще один з найцікавіших моментів у монографії. Автор дуже детально розповідає, як обережно мусили діяти керівники Молдови, щоб не допустити придністровського сценарію в Гагаузії, і як мусили балансувати гагаузькі лідери, аби гагаузьке населення (наставлене прокомуністично і проросійськи) не звинувачувало у колаборації з Кишиневом, а ще ж намагатися розвивати автономію ринковим шляхом. Водночас гагаузи підтримували постійні зв’язки з Тирасполем, а також з гагаузькими і болгарськими організаціями в Україні, у якій вони вбачали більшого захисника їхніх інтересів.

До слова, сама Гагаузька автономія — Гагауз Єрі — не мала сталої і єдиної компактної території: на момент її створення до неї автоматично увійшли громади, де гагаузи становили більше половини населення, а там, де їх було менше, мав вирішувати плебісцит. У результаті територія складалася з двох більших шматків (північний, столичний, з містами Комрат і Чадир-Лунга, і південний, з містом Вулканешти, а також двох окремих громад на молдовській території). Згодом одна з громад вийшла з автономії. Мовою цифр Гагауз Єрі — то три міста і 29 сіл. Із 2003 року автономію затверджено Конституцією Молдови.

Міжнародні зв’язки Гагаузії зводяться до прислів’я «хороше телятко дві матки ссе»: це і тюркомовні народи, як-от Туреччина (там чимало молодих гагаузів навчається у вишах), Азербайджан, Татарстан, це і політична орієнтація на Кремль та на проросійські сили в Україні. Використання місцевими комуністами пострахів Румунією та європейськими змінами назагал сповільнювали економічний розвиток краю. Окремий напрямок — зв’язки з Болгарією.

Автор пише про фестиваль гагаузької культури в Україні, проведений 2007 року в с. Кубей (Болградський район), у якому взяли участь як колективи з автономії, так і з гагаузьких сіл Одещини: власне Кубея (до декомунізації — Червоноармійське, там живуть і болгари), Олександрівки, Виноградівки та Котловини (стара назва — Болбока, Ренійський район).

Розділ 3, присвячений традиційній матеріальній культурі гагаузів, має 10 сторінок і переважно зводиться до показу відмінностей між культурою гагаузів та їхніх найближчих сусідів — болгар.

З цікавого можна зазначити, що зі збагаченням окремих гагаузьких родів господар мусив будувати на обійсті дві хати: одну, кращу, під назвою «ев» — «для гостей», іншу — «кухню», де жила власне родина. Як і в українській традиції, при батьківській хаті залишався менший син. Багатші оселі дуже схожі до болгарських, з довгою верандою, підпертою колонами вздовж хати.

4-й розділ містить загальні відомості про Гагауз Єрі, автономію в складі Молдови. Окрім сказаного вище, для ширшого уявлення можна деталізувати окремі дані. Площа автономії — 1837,9 кв. км, це 5,4% від території Молдови. Столиця — місто Комрат, засноване 1750 року.

Головою автономії є башкан, що обирається загальним голосуванням на чотири роки. На чотири роки обирається і парламент — Халк Топлюшу — із 35 депутатів.

Прапор Гагауз Єрі має три смуги: синю (з трьома зірками), білу та червону в пропорціях 3:1:1. Герб нагадує герби республік за радянських часів: снопи колосся, обвиті стрічками прапора, обій-мають щит із сонцем, що сходить, нагорі — три зірки.

Гімн Гагаузії «Тарафим» (українською «Мій край») був написаний у 1995 році і самими гагаузами мало знаний, більше відома пісня на слова поета і публіциста Занета Тодура «Національний гімн Гагаузії» (1990).

Офіційними мовами, як можна здогадатися, є гагаузька, молдовська і російська, про що Єжи Хатлас пише так: «Насправді, особливо в містах Гагауз Єрі, домінує російська мова, значно рідше можна почути гагаузьку і тільки спорадично — молдовську».

Гагаузька мова вживається у двох діалектах — центральному, в північному анклаві, і південному, в анклаві біля Вулканешт. При цьому гагаузькою, на відміну від російської та молдовської, не укладаються жодні офіційні документи.

На момент написання Є. Хатласом книжки із 56 середніх і початкових шкіл у жодній навчання не велося гагаузькою мовою. У Комратському університеті («спершу цей виш нагадував радше звичайну гімназію», пише автор) попервах ви-кладання велося гагаузькою і болгарською мовами, але на 2008 рік все викладання на чотирьох факультетах зведене до російської, хоч число студентів значно виросло — до 2,6 тисячі осіб, у тому числі з Туреччини.

Окрім даних зі сфери культури, охорони здоров’я та освіти, цікавими є й економічні оцінки Гагаузії, хоч про них автор пише як про «найменш досліджені ділянки функціонування Гагауз Єрі». На 2001 рік промисловість Гагаузії становила 2,3% від загальномолдовської. Основа господарчої діяльності — виноробство (на 2001-й експорт вина приніс 54% доходу, зерна — 22,5%). У Гагаузії на радянських засадах існує єдиний у Молдові колгосп, у с. Кипчак, чимало колгоспів просто змінило тип господарювання на акціонерний.

Розділ 5, назва якого в теорії звучить досить складно (див. початок статті. — Р.К.), насправді є соціологічним дослідженням на базі с. Кірсово, що на південь від Комрата. Ця досить велика громада довгий час складалася з двох частин — болгарської і гагаузької, з окремими цвинтарями і навіть колгоспами.

Основний висновок розділу — стирання тотожнісних кордонів, представники обох народів говорять здебільшого російською, на противагу до сусідньої Бешалми, переважно гагаузької й етнічно, й мовно.

Окрім основних розділів, монографія має Закінчення (як основні висновки. — Р.К.), додатки з офіційними документами, біографічний довідник найвідомі-ших діячів гагаузької культури й політики, англомовну анотацію і список бібліографії та джерел.

Єжи Хатлас схиляється до того, аби таки вважати гагаузів Молдови та прилеглих до них гагаузів Одещини за окремий народ, оскільки вони таким себе, як мінімум, уявляють і почувають.

Приклад Кірсова та існування в автономії інших меншин (у тому числі діяльності 170 громадських організацій) показує, що суспільство Гагаузії розвивається у напрямку стирання етнічних різниць, і тут для його консолідації потрібна воля керів-ництва в Комраті, яке, радше, не схильне до непопулярних, але потрібних рішень, хоч би в сфері збереження гагаузької мови.

Багато в чому Гагаузія є закритою до зовнішніх впливів і зв’язків. У 2006 році під час виборів башкана Гагаузії самого Є. Хат ласа, коли він хотів відвідати музей гагаузької культури у с. Бешалма, затримали: представники країн ЄС сприймалися як емісари, що приїхали диктувати результат виборів.

Проросійськість гагаузів роками будувалася на антирумунському страху, що дозволяло ке-рівникам автономії маніпулювати населенням, залишаючи статус-кво передусім фінансових потоків і невизначеного характеру стосунків з Придністров’ям та Москвою.

Оскільки молдовські гагаузи мають тісні контакти з українськими, а телебачення з Комрата, що транслює як місцевий канал, так і російські, можна зловити й на території України, проросійське гетто цієї меншини, в яке вона сама себе запровадила, є проблемою не лише для євроінтеграції Молдови, а й для реформування громад у південній Одещині.

Наразі ж можемо лиш розводити руками, читаючи новини, що в Болграді вшанували учасників операції «Дунай» — нападу п’яти країн Варшавського договору на Чехословаччину в 1968 році, й питати себе, чи ж це в нашій країні відбувається.

Роман КАБАЧІЙ.
Джерело: http://www.istpravda.com.ua/reviews/2018/09/4/152878.

Переглядів: 36
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua