РубрикиІсторія

«Час працює на правду»

(Тема голодоморів на сторінках «Щоденників» Олеся Гончара)

Щоб емоційно збагнути трагедійну велич українського народу, який пройшов крізь жахіття голодоморів та злочинів тоталітарної системи, як і крізь уперте й тривале замовчування цих фактів з боку її відвертих прибічників та різного штибу нікчемних посіпак, на велику увагу як цінне джерело історичної пам’яті заслуговує мемуарна література представників старших поколінь. З позицій часу в цьому сенсі особливої ваги набуває творча спадщина славетного українського письменника і громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара, століття від дня народження якого (3.04.1918) відзначили цьогоріч і в Україні, і за кордоном.

Важливим документом епохи трагічних випробувань нашого народу є сторінки його «Щоденників», які вийшли друком у трьох томах впродовж 2002 — 2004 років, уже після смерті письменника, й були впорядковані копіткою і наполегливою працею його дружини та однодумця — Валентини Данилівни Гончар. Для підготовки матері-алів цієї публікації автор використав їх друге видання — Гончар, Олесь. Щоденники: В 3-х т. /О.Т. Гончар, упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Веселка, 2008.

Відповідь на запитання,чому думки і факти, занотовані письменником у «Щоденниках» у різний час його життєвого шляху, викликають глибоку довіру й залишаються актуальними донині, на наш погляд, міститься в низці попередніх зауважень самого автора.

Запис від 03.01.1972: «Література вимагає мужності. Без цього в ній нема чого робити» (т. 2, с. 104).

Запис від 19.03.1979: «У дитинстві я був дуже релігійний. Найперш завдяки бабусі. І те почуття, що відтоді лишилось, не раз потім мені допомагало в житті й творчості» (т. 2, с. 366).

Запис від 9.11.1980: «Ось згадався чомусь Іван Стаднюк (Стаднюк Іван Фотійович — радянський прозаїк, сценарист, драматург та військовий журналіст, відомий своїми книгами про українське село і пройдену ним Велику Вітчизняну війну, написаними російською мовою. — Прим. А.Г.), Може, що свята різдвяні… Коли були молодші, ми якось їздили з ним на Різдво у його вінницьку Кордишівку… Яка славна людина, цей Іван Фо-тійович, і як рідко випадає зустрічатись! Все нема та нема часу, так і життя зійде. Ми з ним майже ровесники, принаймні в дитинстві нашім було багато спільного — діти голоду, діти руїни… (виділення А.Г.).

Але й там, відірваний долею від України, Іван Фотійович зберіг у собі все синівське, зберіг глибоке почуття рідного краю…» (т. 2, с. 396-397).

Запис від 9.11.1980: «Іноді кажуть:

— В нього талант від Бога.

А мені здається часом, що в мене від Бога тільки біль. Здатність уболівати» (т. 2, с. 436).

Долучаючись до письменницької скарбнички «Щоденників», слід зазначити, що чутливе серце Олеся Гончара відгукнулося на відлуння згадки про голод в Україні в народній пам’яті ще з двадцятих років.

Запис від 05.11.1959: «З 1929 року. Розкуркулювання. Одна хуторянка степова, дівчина-красуня квіти розводила. Повна кімната квітів. Коли стали продавати хату з торгів і один взяв в руки хризантему, дівчина впала, знепритомніла» (т. 1, с. 250).

Запис від 06.10.1973: «Прислів’я 20-х років:

— Стоїть пшениця гарна така та плаче, бо за границю дорогу баче…

— А кукурудза хоч погана, зате сміється, бо дома зостається…» (т. 2, с. 167).

А ось про страшні й вікопомні 30-ті роки ХХ століття Олесь Терентійович зафіксував ґрунтовніші свідчення.

Запис від 18.06.1959: «Мелітополь, садстанція. Мих. Фед. (Сидоренко) розповідає:

— 1933 рік, голод. В червні, коли почали достигати черешні (а хліба ще зелені), горожани натовпами приходять на 1-й участок — збирати черешні, щоб найняли. А ледве тримаються на ногах, кого навіть підтримують… Приходжу вранці, а зав. філії сортує людей, ви сюди, ви сюди…

— Репенчук, що ти робиш оце?

— Відбираю, бо, бачте, там такі, що більше з’їдять, ніж нароблять.

— Дай кошики всім.

— Не вистачить!

— Решета роздай…

І пішли голодні, пухлі люди між розкішними черешнями, що так і горять на сонці, як поліровані: Франц рожевий, Жебуле аж чорна, гібриди різні…

Звичайно ж, в перший день пооб’їдались і за животи хапались, корчились під деревами, а тоді день відо дня стали кращати, дівчата порум’яніли — без хліба, на самих черешнях! — і глянули б, якими стали через два тижні ті дівчата! В світі не було красивіших, як оті дівчата наші черешневі, черешнями врятовані» (т. 1, с. 246 — 247).

Запис від 05.08.1963: «Колгоспник:

— Власть хороша, тільки все дуже дорого. …Гнат Чугай, селянин, в 30-ті роки заходить в колгоспну крамницю. Там одні хомути зостались.

— О, самі досягнення…

33-й рік, цей нечуваний голод, він підірвав здоров’я нації» (т. 1, с. 318).

Запис від 05.08.1963: «1932 голодний рік.

— Як життя, дядьку Савко?

— Та якби не свіжий воздух, то трудно було б. А то воздух дуже хороший, ним тримаємось…» (т. 1, с. 319).

Запис від 19.09.1966: «Читаю листи Горького (Горький Олексій Максимович — російський, пізніше «пролетарський» письменник, драматург та публіцист, у 1934 — 1936 рр. перший голова правління Союзу письменників СРСР. — Прим. А.Г.) до Роллана (Ромен Роллан — французький письменник, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури (1915) — Прим. А.Г.). Неприємне враження фальші, лакування, відірваний від реального життя. Йдеться про 1932 —1933 рр., коли мільйони гинули з голоду. Коли Сталін не пустив до Новоросійська кораблі з хлібом, послані Міжнародним Червоним Хрестом, а цей дачний гуманіст, лідер інтелігенції — який мав змогу і перед Сталіним слово за людей сказати — заспокоює Роллана пісеньками про будівництво оперети в Свердловську та про ентузіазм Біломоро-Балтійського каналу. Наче невідомо, хто той канал будував. Звідси й тон листів — нещирий, награний. А благородний автор «Жана-Крістофа» вірив, бо, видно, хотів вірити» (т. 1, с. 397).

Запис від 21.03.1974: «Очевидець розповідає, як у 33-му році приїхав у своє рідне село, а всі стежки до хат позаростали бур’янами… Дівчинка стоїть. Де мама? Вмерла. Де тато? Вмер.

І братик вмер… А сама стоїть з роздутим животом, бур’ян їсть…

А тим часом Постишев (Постишев Павло Петрович — радянський партійний і державний діяч, один з головних організаторів Голодомору 1932—1933 рр. в Україні, у 1933—1937 рр. — 2-й секретар ЦК КП(б)У, член Політбюро та Оргбюро ЦК КП(б)У, одночасно у 1933—1934 рр. — 1-й секретар Харківського обласного комітету КП(б)У. — Прим. А.Г.) скликав у Харкові нараду:

— Приезжает Эррио (Ерріо Едуар Даладьє — з 1933-го прем’єр-міністр і військовий міністр, з 1934-го прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Франції. — Прим. А.Г.) в Харьков. Надо подготовить город…

Хтось з відділу торгівлі питає Постишева, як бути з чергами (за хлібом комерційним, де товпляться пухлі люди з сіл).

— Во дворы все очереди позагонять! И вообще не очень с ними… Голод? Мы голодом заставим единоличника пойти в колхоз!

Запевняють, що це буквально його фраза, оспіваного Постишева, ката нашого народу» (т. 2, с. 184).

Запис від 19.03.1979: «Л. Вишеславський (Вишеславський Леонід Миколайович — поет, перекладач, педагог, автор понад 60 книжок віршів, прози та перекладів. Писав російською мовою. — Прим. А.Г.) розповідає, що на тлі голодних літ минала студентська молодість. Посилали на село студентів на буряки. Меляс поналивають — совку ловити на плантаціях — голодні люди повипивають. Мурашкові яєчка виполюють, в жменю — і їдять…

Одна дівчина сама зосталась (вся сім’я вимерла, і в дівчини вже ноги пухлі). А виходить на буряки в українському святковому вбранні. Так хотіла перед студентами підкреслити свою гордість, дух свій… Студент носить їй півпорції хліба свого: закохавсь…

І в цей же голодний рік був Л. Вишеславський в Москві, в родича свого, архітектора, і на квартирі В. Герасимової зустрів Фадєєва (Фадєєв Олександр Олександрович — російський радянський письменник і компартійний діяч, з 1932-го член оргбюро із заснування Спілки письменників СРСР, автор відомих романів «Розгром» та «Молода гвардія». — Прим. А.Г.). Прийшов блідий, просто від Горького. І не став критись:

— Я (Фадєєв. — Прим. В.Д.Гончар) йому все розповів, що бачив на Дону (голодом морили тоді, виявляється, лише Україну і Дон). Все, все… Горький вислухав, підійшов до відчиненого вікна і після паузи сказав:

— Ластівки низько літають — буде дощ.

Такий гуманіст» (т. 2, с. 207).

Запис від 27.03.1975: «Один з творів, де були згадки про голод 1933-го, з видавництва потрапив у цензуру. Довго лежить. Потім хтось вирішив-таки довідатись: чому без руху?

Цензор-мудрець пояснив так:

— У мене самого померли з голоду брат і сестра. Але голоду… не було!

Чому? Та тому, що в жодному з документів про ті часи слово «голод» не вжито… Отже, для нас його не було, такого факту ніде не зафіксовано…» (т. 2, с. 212).

Запис від 15.11.1975: — «А голод 1933-го?

Але ж тоді не було суховійного лиха, не було недороду — рік був як рік, умови природні нормальні, і тим жахливіша трагедія голоду…

Чи напишу я коли про те, як треба?

На всю правду, на всю силу?

Чи встигну?

Про людей, що все життя хліборобили і мусили вмирати, пухнути, бур’яном годувати дітей… Книгу про безвинних, що їх дівчина фельдшерка таблетками сподівалась порятувати (а вони пухлі).

Про біофабрику, яка в цей час всіма цехами працює, коптить ковбаси та шинку — на експорт!

Про газети, в яких пишемо про те, що зробимо життя колгоспників заможним…

(І про голод — ні слова).

І про тирана вусатого, що не пускає в гавані Новоросійська кораблі Міжнародного Червоного Хреста, бо… голоду в нас нема!..

Як багато можна зробити методами лицемірства, віроломства, постійної безсоромної брехні. Вдається цілий народ виставляти перед світом в кривому дзеркалі, хай думають, що він такий і є, душитель від природи…

І це один з найволелюбніших народів, які жили на цій землі! Про народ, який, бувши великим, завжди прагнув жити своєю працею, ніколи й ні-кого не тримав у ярмі.

І ось його весь час приносять в жертву перед ідолом Вищого Інтересу.

Невже те ідеальне комуністичне майбутнє вимагає таких жертв?» (т. 2, с. 237).

Запис від 10.11.1979: «Є термін етноцид. На відміну від геноциду він означає ліквідацію певної нації не шляхом фізичного знищення, а поступовим руйнуванням її укладу життя, історичної і культурної спадщини.

Хіба не актуально?» (т. 2, с. 385).

Запис від 03.12.1979: «Та ще згадався в ці дні один давній епізод…

Як я був молодий та, приїхавши до Києва, жив тут холостяцько-бурлацьким життям, пішли ми якось з Василем (Бережним. — Прим. В.Д.Гончар; Бережний Василь Павлович, український письменник і журналіст. — Прим. А.Г.) вечеряти в «Рів’єру», був такий літній ресторан на схилах Дніпра. Чудовий весняний вечір, «вогні горять, музика грає», зелене віття зі схилів лізе аж під білу колонаду цього круглого відкритого, сповненого веселощів та дзенькоту келихів закладу… Сидимо, вечеряємо, і раптом товариш каже:

— Он через два столики Корнійчук (Корнійчук Олександр Євдокимович — український радянський компартійний письменник, драматург, публіцист, державний та громадський діяч, у 1938—1941 та 1946—1953 рр. — голова Спілки письменників України. — Прим. А.Г.) і Ванда! (Василев-ська Ванда Львівна — польська письменниця, українська радянська громадська діячка, дружина О.Є. Корнійчука. — Прим. А.Г.). Вони тебе помітили. Вони тебе кличуть!

Озираюсь: так воно і є, вони запрошують до себе, обоє вже хмільні, радо вітають молодого письменника: «Олесю, ми ж вас любимо! — і так кілька разів, гучно, аж товариш мій чує, що зостався сидіти на місці (потім він, потішаючись, часом цитував мені ці слова). Звичайно, я вважав за честь, що вони мене запросили, осипають компліментами, то ж такі були для мене тоді авторитети… Чаркуємось, освідчуємось, я вислуховую від Євдокимовича якісь цінні поради і зненацька — наче мене торкнув хтось: дивлюсь за бар’єр, а там унизу, між кущами, добре освітлена ресторанними люстрами, жінка стоїть із дитям в руках. Жінка 1947-го року… Худюща, висока, очі повні скорботи, уста щось шепочуть: я догадався — вона просить…

Вона з тих, що мруть від голоду! Мруть!

Досі чую, як мене опалило тоді, рука шарпнулась до кишені (був тоді молодий письменник уже маєтний, гонорари пливли звідусіль), — вихопив повну жменю банкнотів і подав їй, згоряючи чомусь від сорому…

Авторитетне подружжя явно цього поруху не схвалило.

— Це даремно. Не треба привчати… — кинув Олександр Євдокимович.

— Всіх не обігрієш, — додала Ванда, і обоє перейшли на іншу тему.

І ось відтоді в моєму ставленні до них щось дуже змінилось. Я не міг перебороти себе, я не міг бути з ними, як до цього!

Вони стали для мене інші, ніж я уявляв, я був як поранений якимось гірким розчаруванням… І так це вже й зосталось потім назавжди.

Я не міг збагнути, чому їх не торкнув вигляд тієї голодної жінки, біль і горе її скорботних очей…

Адже для мене й досі вона, жебрачка поневолі, стоїть отам у кущах під «Рів’єрою», якої давно вже нема. І погляд її, в якому й докору нема, спрямований на нас, так скорботно і навіть вдячно. Ніколи не забути ті очі. Бо то ж очима її дивилась на тебе мовби сама Україна 47-го року!»

(т. 2, с. 390).

Запис від 10.11.1979: «Шофер, що возив сьогодні нас в Алушту, родом смоленський, попросив дозволу заїхати провідати могилку матері на алуштинському горбі. А батько репресований у 1937 р. (рядовий колгоспник), помер десь у таборах на Півночі (згодом реабілітований).

— Батько на Півночі, мати — на Півдні, а де я буду — невідомо…

І така скорбота в голосі.

Претензії, рахунки до Сталіна в цієї людини глибокі.

А мені згадався 1933-й…

То ж таки був геноцид!

Пів-Сухої (село Сухе Кобеляцького району Полтавської області, де пройшли дитячі роки О.Т. Гончара — Прим. А.Г.) виморено голодом за одну весну.

Сім’я Булата-коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші — однокласники Киселі з бреусівських хуторів, що незрівнянні успіхи виявляли в математиці — сьогодні в школі були, а завтра вже не прийшли: померли обоє. А по містах торгсини (Торгсин — Всесоюзне об’єднання торгівлі з іноземцями — радянська організація, що займалася обслуговуванням гостей з-за кордону та радянських громадян, які мали «валютні цінності» (золото, срібло, коштовне каміння, старовинні предмети, картини, готівкову валюту) і які могли обміняти їх на харчові продукти та інші споживчі товари. Створена в січні 1931-го, ліквідована в січні 1936-го. — Прим. А.Г.), а Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт…

Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин його, якому нема й ніколи не буде виправдання»

(т. 2, с. 425).

І на завершення — майже афористичне.

Запис від 31.08.1980: «Час працює на правду. До цього я (Олесь Гончар — Прим. А.Г.) дійшов з досвіду власного життя» (т. 2, с. 428).

Краще, мабуть, і не скажеш…

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

Переглядів: 77
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua