РубрикиБез рубрики

То хрест чи вінець?

Продовження. Початок у номері  за 23-25 серпня.

Спроба літературного аналізу

Неподалік від Одеси на березі Дністра розкинулося село Біляївка, що виросло зараз у місто. Історія рідного краю цікавить-хвилює Анатолія Ройченка, бо тут пройшло його дитинство, сувора юність. Усе те, що було любе письменникові, — кожна вулиця, плавні, невгамовний Турунчук, люди, — все те сниться, виринає з пам’яті і проситься на папір. Як мені це знайомо! Бо степовий край, рідне село — поселилися в серці навічно. Рідна земля дала життєдайні соки, вділила таланту дещицю — тож віддячуй, твори, оспівуй свою малу батьківщину!

Автор підкреслює: «Образи роману ліпилися з людей, чиї сини і внуки і зараз живуть у Біляївці й сусідніх селах». Мова — про роман «Минуле змінити неможливо» (Львів, «Ліга Прес», 2014), в основу якого лягли буремні роки громадянської війни. Любов і ненависть вибухають яскравим полум’ям на фоні подій, які тут відбуваються, долі біляївських хліборобів переплітаються з долями історичних постатей…

З перших сторінок поринаєш у сільську стихію. Зустрічаються на базарі старі приятелі — полковник Варивон Кириченко і козак Володимир Чалий. Їхні діти — Марина й Грицько — одружуються. На сторінках роману письменник простежує їхні долі й долі їхніх нащадків.

А.Ройченко зримо й образно малює картини сільського побуту: «женихи роїлися, як бджоли біля липи квітучої», «дівчина перебирала хлопцями, як циган кіньми», «майнула думка, що віл коневі не товариш», «залізо слід кувати, поки воно гаряче»… Та наростає тривога: «…нове століття з незгод і пролитої крові розпочалося. Ворожки смуту страшну віщували».

У Біляївці з’явилися якісь заборонені газети. Жандарми роблять обшуки, підозрюють Пилипа Руденка і Серафима в більшовицькій агітації.

«За віру, царя, Отєчєство!». Перша світова війна загуділа гарматами й потонула у сльозах матерів. Цар відрікся від престолу. В Біляївці, як і по всій імперії, — різні думки й настрої. Автор передає це лаконічно: «Фронтовики бурлять. Біднота за більшовиків. Заможні селяни, особливо козаки, між собою гуртуються».

Ревком почав відбирати добро у заможних селян.

У Маяках Андріан Гончаров створив червоний партизанський загін, який вибив з Овідіополя білих і заходився забирати в селян коней та підводи. Почалися розстріли, арешти, суди, грабунки. Через роки онук Григорія Чалого так написав:

Червоні увірвались у село.
Село, неначе вулик, загуло.
Коней забрали, хліб,
картоплю, сало
І все, що у коморі ще лежало.
Денікінці ввірвались у село.
Село, неначе вулик, загуло.
Коней забрали, хліб,
картоплю, сало
І все, що у коморі ще лежало.
Петлюрівці ввірвались у село…
Махновці увірвались у село…
Поляки увірвались у село…
Більшовики вступили у село…

Часто серед селян звучало слово «бандит». А от хто був бандитом — це ще питання. Чому воїни Тютюнника — бандити? Чому авантюрист Григорій Котовський на революційній хвилі злетів на величезну висоту?

Воювали в Махна, Денікіна, в Петлюри, в червоних — кожен свою правду шукав. Аж поки перемогли більшовики — нахабством, жорстокістю, обманними лозунгами. Усім заправляла ЧК. Все контролювала, підгрібала під себе. Тому й приїхав Дзержинський на південь перевірити кордони, де велася боротьба з контрабандистами.

Вдалий прийом використав автор для характеристики маршала Червоної армії М. Тухачевського — гадання циганки, яка кидала йому словами в обличчя: «Друзів своїх вірних зраджуєш. Не мужнім воїном, а вбивцею і джиґуном ти залишишся в пам’яті людей…».

Нагромаджено в романі надто багато фактичного матеріалу. Історія про Соньку Золоту Ручку виглядає тут зайвою. Та й розповідь про Тухачевського нічого не додає в сюжеті твору. А що несе байка «Чесний по бумазі»?..

Одна з найкраще виписаних у романі «Балада про отамана Тютюнника». Зворушливо, в ключі кобзарської думи повідав автор про нього: «…рідна — земля, за свободу якої боровся отаман Тютюнник, не зігріла його розтерзане тіло — розстріляли його в чекістських застінках, невідомо, куди кісточки викинули славного патріота України. І пам’ять про нього намагалися знищити, стерти в людській свідомості».

Анатолій Ройченко пише: «Життя тривало. Тривожне, несправедливе, бо цинічно порушувались і Божі, і людські закони…»

Страшні 30-ті роки сколихнули й Біляївку, Яськи, Маяки. Репресії не зупинялися ні на мить. За Тухачевським арештували комбрига Івана Кириченка, уродженця села Яськи…

Замість полегшення — Друга світова закипіла. І знов — горе, сльози, випробування…

Розповідь про долю Петра Золотаренка й Антона Чалого та їхніх дітей автор продовжив у другому романі — «Час рани не виліковує».

Тільки чому ж мулько на душі, чого бракує у творі? Зрозуміла аж у кінці роману, коли прочитала ці рядки: «І співало поле, усміхались зорі далекі, а пустотливий вітерець принишк у кущах…». Видивлялася цього на кожній сторінці — описів таємничої придністровської природи, дикуватого Ту-рунчука, шереху багатоголосих плав-нів. Не вистачає в романі й портретних характеристик, скупе слово «гарний» не дає можливості уявити героя-красеня. Словесний опис села, поля, дороги… Все це і є позасюжетні елементи, які збагачують твір, викликають інтерес у читача, дають можливість краще уявити й зрозуміти зміст.

Геннадій Щипківський — знана людина не тільки на Одещині, а й у всій Україні. В його біографії — і лікування людей, і головування в колгоспі, і будівництво шляхів, і робота в районному відділі культури. Багато сил віддав становленню Незалежної України як член центрального проводу Народного руху.

З цього багатого життєвого досвіду народжувалися вірші, а потім і новели, повісті, романи.

Геннадій Павлович живе болями свого народу, роздумує над долею України. Гірчить йому сьогоднішня дійсність:

Спитає Бог, що скоїлося з нами,
Чому ми бідні і чому дурні…

І він наполегливо шукає дорогу для рідної країни, осяяну щастям і гармонією. Поет робить висновок:

Врятує світ
Земна краса і пам’ять…

Тому згадує й згадує рідне По-ділля, коріння роду, закарбовує словом трагічні сторінки української історії, малює портрети її героїв.

Давно знайома з поетичною творчі-стю Г. Щипківського, але вперше відчула потужність літературного таланту автора в його повісті «Світло далекого берега». Майстерний опис вітру донині в моїй пам’яті: «…дикий вітер… куйовдив пасма… молодих ясенчуків біля хати...», «…застугонів попід шопу…», «…вітрисько вже біг через садок…». Отой вітрисько хуліганить не в одному творі письменника.

Дивовижна працездатність у п. Щипківського: чи не щороку народжується новий твір! А чого варті об’ємні романи «Товтри», «Лють»! Здогадуюсь, скільки авторові довелося перечитати, перелопатити документів!

Каюсь: через різні причин не подолала ще «Товтри». Чи тому, що мені ближчі до душі менші за обсягом твори?

Хочу зупинитися на романі «Утекти від себе» (Одеса, «Астропринт», 2015) — оповіді про останній рік НЕПу в подільському селі, про поневіряння селянина Івана Гори, якого радянська влада змусила покинути рідний край і шукати щастя на чужині.

Письменник починає оповідь із правічної турботи селянина: зібрати спокійно урожай. А тут хмари затягли небо, збирається дощ. Іван Гора просить Бога: «Відведи біду, спаси і помилуй!». І Бог почув його: знов налетів отой «розхристаний» вітер — герой усіх творів письменника — і розігнав хмари.

Іван і Катря жили чесно, працювали, як справіку господарювали їхні предки, — й багатіли. Це викликало заздрощі в комнезамівців, бо самі не вміли й не хотіли працювати. Очолював комуну й комнезам перший ледар на селі Влодько Тарахкало.

Іванові тривожно на душі: «Біда вже суне з півночі, як лиха зима». Заарештували його синів за підозрою в побитті Гришки Тарахкала. «І завертівся Іван, наче на гарячій пательні». Він продав свій реманент і готувався виїжджати із синами на Донбас. Із сумом міркував: «Ніколи навіть думки не допускав, що доведеться тікати від себе».

Автор роздумує про долю таких утікачів: «Хіба один Гора тікав од себе? Було чимало охочих, та не кожен наважувався — усіх рано чи пізно ловив світ. Бо куди втечеш від себе самого? Де заховаєшся? На землі немає такого місця».

Але в людській пам’яті жевріли казкові розповіді про Григорія Сковороду. Не знали його імені, хто він, але манили оті його слова: «Світ ловив мене, але не спіймав».

У Липках верховодив Влодько Тарахкало: вступив до партії, подав у район список заможних селян, планував організувати колгосп. Його підтримували прихвосні Харко, Панько, Гришка. Кожному в уста автор вкладає слівця, які вирізняють їх з-поміж інших: «цейво» (Тарахкало), «тринди-ринди» (Харко), «знацця» (Лемішка), «ади», «писки» (Федора)…

Роман аж розцвітає від лексичного багатства, характерних народних висловів: «Бодай тебе рак урачив», «Хто землі кланяється низько, тому до хліба буде близько», «Хто в жнива в холодку, той взимі в голодку», «П’яний і дурний — рідні брати», «Нудьгу годую, журбу сповиваю, а сум колишу»; «дасть бубни», «шкуру спустить», «дати гоца-драла», «одним миром мазані»…

Позасюжетні елементи збагачують розповідь, працюють на ідейний задум: описи зовнішності, пейзажі, інтер’єр.

Як не захоплюватися головним героєм: «Господь не обділив Івана ні поставою, ні силою. Стрункий, як ясень, гнучкий, як ліщина, чуб густий, як хазяйська нива за селом, очі щирі».

А ось музикант Яресько на весіллі: «Яресько Гоп, високий і сухий, наче жердина, товк у бубон, гримів на все подвір’я, ще й устигав у такт підтоптувати підборами, забувши, що не залізні».

А ось пейзаж — коротко й образно: «Сонце вже викупалося в хмарах і зирило на село кровавим згустком, здавалося, от-от розплавиться і закапає на землю»; «…над селом з’явилася молода веселка, ще не цілована хмарами. Одним крилом припала до озерця, що сусідило з грабовим лісом, другим — по черзі занурювалося у ставочки…».

У Липках вирують зібрання, людей агітують за колгосп погрозами й тиском. По селах наростав опір окупантам. Та почався справжній терор: селян висилали, відбирали землю, реманент.

Іван Гора вже працював із синами на шахтах. Не переставали дивуватися: який люд мішаний на шахтах, скіль-ки злодіїв, як багато п’ють горілки!

Іван мучився від важких думок: чому так позбиткувалася доля над ним, Трохимом і найбільш роботящими односельцями? Сільські краєвиди щоночі сняться йому — і це зрозуміло. Але, на мій погляд, автор приділяє снам занадто багато уваги й місця в романі.

Знову й знову змушує письменник переживати найтрагічнішу сторінку в житті нашого народу: Голодомор 1931—1933 років, спланований у Кремлі. Головний людожер ставить завдання перед своїми сатрапами: «Чтобы их сломить, нужен голод. Голодом — сделаем больше, чем пулей». І почалося справжнє пекло: непосильний план хлібоздачі, нищення голодом селян, арешти й розстріли церковників, завезення переселенців з Росії…

Хочеться повторити за Шевченком:

Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?

Чи хоч на тому світі покарані оті більші й менші упирі: Сталін, Молотов, Каганович, Косіор, Балицький, Постишев та інша дрібна наволоч?..

Івана Гору доля закинула в далеку Канаду. Він думає: «От і я утік на самий край землі. А душа залишилася в Липках, вона розривається межи дітьми, бо прив’язана там, де народився, де рідні могили мого роду, де сонце світить, немов мамині очі».

(Далі буде).

Валентина СИДОРУК,
член НСПУ.
м. Чорноморськ.

Переглядів: 37
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua