РубрикиБез рубрики

Чужі серед чужих

Зустріч з письменником Євгеном Лакінським (Канада), яка нещодавно відбулася в Одеській національній науковій бібліотеці (відділ міжнародних проектів), викликала підвищений інтерес в інтелігентських колах міста.

Євген Лакінський народився в Одесі, свого часу закінчив політехнічний інститут, програміст за фахом. Уже тоді «точно знав, що не хочу залишатися в рідному місті. Вирішив емігрувати, а єдиною реальною опцією була Канада». В Канаді найбільш сприятливе законодавство щодо еміграції. Це були депресивні 1990 роки, коли люди в Україні по півроку не отримували зарплати, а перспективи на працевлаштування для двадцятидвохлітнього юнака були тут невизначеними.

Книжка «Мій Квебек», що побачила світ у видавництві «Нора-Друк» (2018), — це досвід нашого співвітчизника, який вирішив реалізувати себе в нових умовах, за його словами, з двома валізами приїхавши до мало знайомої країни і все почавши майже з нуля. Пан Лакінський справляє враження дуже розумної, освіченої особи. Мені сподобався його вислів — «самоукраїнізація», бо як емігрант він спершу спілкувався переважно англійською і російською мовами. Нині його діти відвідують суботню українську школу, яку він усіляко підтримує.

Вникаючи у розповідь Євгена, відкриваєш для себе новий ментальний світ, глибше розумієш психологію мешканців Канади, передусім франкомовного Квебека, жителі якого вважають себе окремою нацією, зі своєю історією і культурою. Вони —«квебекуа». Досвід автора — повчальний, і, мабуть, кожен з нас зробить для себе різні висновки: чи готовий він у разі необхідності до по-дібних випробувань?

Щодо «квебекуа», то мені доводилося спілкуватися з англомовними українцями Канади, і їхня реакція на національні устремління квебекців була різко негативною. Це питання для нас нині особливо актуальне з огляду на події на сході й півдні країни.

Нижче — один із фрагментів книжки Євгена Лакінського «Мій Квебек».

Володимир КУДЛАЧ.


Євген Лакінський. Мій Квебек

Етнічна нація очима «чужинця»

До Шербрукського університету вчитися приїжджають з цілого Квебеку. Тамтешні студенти — як зріз квебекського суспільства, різних його регіонів.

Якщо знаєте молодого іммігранта, який є прихильником незалежності Квебеку, і хочете зробити з нього канадського федераліста — відправте його поміж студентів Шербрука. Він зблизька побачить цей народ — добрий, самобутній і, загалом, не шовіністичний, але якому жодного діла нема до «чужинців». Ну є «чужинці» і є; в них там якісь їхні культури; але нас то все не обходить: ми своє знаємо, а всяке незрозуміле — нам «по барабану». І в «чужинця» складається враження, що «вони, звісно, мають право на власну незалежну країну, але ця їхня країна аж ніяк не буде і моєю також».

А проте, один із найкращих моїх днів народження був саме у Шербруку, із сусідами-квебекуа. Хлопці і дівчата, з якими я ділив квартиру, просто запросили мене до кафе. Ми з’їли якісь тістечка, випили кави, і вони таємно оплатили рахунок. І все це було таким щирим і спонтанним, що дотепер згадуєш із теплом.

Було багато вечірок — із вином, жартами і довгими розмовами. Були походи на дискотеки і до ресторанів. Якось на черговій дискотеці чув розмову поміж молодими квебекуа і акадійцями. Акадійці казали: «Якщо ви відділитеся — ми у лайні». Малося на увазі, що у разі незалежності Квебеку решта Канади напевно б відмовилася від офіційного білінгвізму. Акадійці — маленький франкомовний народ на Атлантичному узбережжі — опинилися б на межі асиміляції.

Перед виборами 2003 року дівчата у гуртожитку говорили поміж собою, що, мовляв, не варто голосувати за Квебекську партію, бо Бернар Ландрі, її шеф, може влаштувати новий референдум щодо незалежності. Для них референдум був зайвим головним болем. А були й переконані суверені-сти. Шербрукське студентство — це Квебек у мініатюрі.

— Що мене найбільше вразило, коли я сюди приїхав, — казав мій сусід-квебекуа, добрий хлопець із далекого регіону, — так це усі ці етноси на кампусі.

Він мав на увазі африканців, арабів, східних азійців. У себе вдома він звик, що всі навколо — європейського походження.

Інший сусід, легковажний хлопець, для якого усе життя складалося з вечірок, дискотек і свят, щиро дивувався деяким іммігрантам. Він розповідав про дівчину-руандійку, тутсі, яка «зовсім не інтегрувалася до канадської культури». Дівчина пережила геноцид 1994-го, усю її родину перебили. А сама вона пригадує, як дитиною втікала вулицею, а навколо вибухали бомби. У Канаді вона з головою подалася у католицизм. Сусіда-вечіркофіла дуже обурювало, що ця африканка відмовляється ходити у кіно і на дискотеки.

Якось з Шербрука до Монреаля мене підвозив молодий хлопець, учитель фізкультури у школі. Був він простий, веселий і доброзичливий. Безпосередній: що на думці, те й на язиці. Говорив із «простонародним» квебекським акцентом. «Ти розумний! — казав він мені вже на під’їзді до Монреаля. — А є ж такі іммігранти, що зберігають свою релігію!». І пожалівся, що дівчаткам-мусульманкам дозволяють ходили на фізкультуру у хіджабах, «але якщо квебекський хлопчик хоче одягнути на фізкультуру якогось кашкетика, то йому це забороняють». Я не сказав йому, що теж зберігаю свою релі-гію, просто вона не вимагає ніякого особливого одягу.

Якось на дискотеці, знайомий мого знайомого перуанця показав йому (і мені заодно) студентську газету з уні-верситету міста Труа-Рів’єр. «Тут є дещо, із чим я не згоден!» — схвильо-вано сказав він. У статті обурювалися, що «різні етноси» на кампусі спілкуються між собою не французькою («і навіть не англійською!»), а своїми незрозумілими мовами. Як так можна?! Пригадую слова автора: «А ось кілька бородатих талібанів...».

Хлопець, що приніс газетку, був у розпачі і показав нам чернетку відповіді, що збирався надіслати до редакції. У тексті йшлося про «наш квебекський расизм».

Слухаючи його, я думав: а це ж не дивно, коли мешканця країни дратують «незрозумілі екзотичні мови», якими користаються «незрозумілі екзотичні люди». Щоправда, в імміграції ми й самі «екзоти». Не знаю, чи були тоді українці на кампусі Квебекського університету у Труа-Рів’єр, та якщо і були — то українська дратувала автора-«патріота» не менше, аніж говірка «бородатих талібанів».

На одній із таємних вечірок на квартирі в Ерманс (поки власниця міцно спала за кілька кварталів) я зрозумів, що у Квебеку назавжди залишуся іноземцем. Не через якийсь там «шовінізм» і не через небажання інтегруватися. А виключно через своє минуле. Після чергового бокала хлопці й дівчата почали співати пісень із дитячих телепередач і пригадувати лялькових персонажів, яких бачили у дитинстві.

Я радів за них, але був «в ауті». Я знав ляльку Катрусю і Хрюшу зі Стєпашкою, проте тут такі знання були непотрібні. Мені нічого не казали їхні спогади. Я був чужаком. Бачите, дорослий іммігрант може засвоїти мову, історію, фольклор нової країни, але він не може провести там дитинство.

Саме після співів сусід-вечіркофіл неполіткоректно пожартував із політкоректності: мовляв, у їхній улюбленій дитячій передачі мав би з’явитися новий персонаж, Том — чорношкірий, гомосексуальний і ВІЛ-інфікований.

У Шербруку доводиться говорити французькою старанніше, ніж у Монреалі: інакше тебе можуть не зрозуміти або подивитися як на дикуна. А радше перейти на англійську.

— Чому зі мною ти переходиш на англійську? — спитав я зовсім молодого хлопця, що працював у їдальні лікарні.

— Ви говорили з акцентом.

— Але ж це не англійський акцент!

Він подивився здивовано. Думка про те, що чужинський акцент може бути не англійським, здалася йому парадоксальною.

Утім, чимало приїжджих і не збираються інтегруватися. Я бачив людей, які прожили у Шербруку п’ять чи більше років, працювали поміж франкомовними, зробили тут докторати — і так і не засвоїли французьку. «А навіщо?».

Про стосунки між іммігрантами і квебекуа можна складати балади. Одна іммігрантська родина, пропрацювавши кілька років у квебекському колективі, вважала, що «канадці — люди закриті». А потім я мав нагоду спілкуватися з їхніми колишніми колегами.

— Добрий він хлопець, — казав один із них про голову родини. — Тільки якийсь некомунікабельний. Ніколи не заговорить до тебе першим. Хоча, може, це через мовний бар’єр?

Я знав подружжя квебекуа, де чоловік і жінка робили докторати з ра-діобіології — у тій самій лабораторії, в того самого професора і навіть за сусідніми комп’ютерами. Вони чудово ставилися до всього людства: до квебекуа й українців, росіян і арабів... але мали конфлікт із француженкою. Була у лабораторії жінка-француженка, тимчасово, на постдоктораті. І мала нещастя працювати інтенсивно, з раннього ранку до пізньої ніченьки. Ну а всі інші працювали розслаблено, з 8.30 до 16.00. Подружжя злилося на цю іноземку — аж вітатися з нею перестало.

Переглядів: 39
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua