РубрикиБез рубрики

Самостійній Державі — самостійну Церкву

Церква і її роль у формуванні національної свідомості громадянина

Становлення і розвиток будь-якої держави неможливе без наявності національно свідомого, патріотично налаштованого громадянства. Ця аксіоматична істина особливо актуальна для України, де деформаційні процеси, породжені століттями бездержавності, відчутні надзвичайно гостро. «Століття фальсифікації історії, — пише академік П.П. Кононенко, підміна науки ідеологією, дискредитація всього національного... зумовили духовне каліцтво цілих поколінь». Саме тому одним із першочергових завдань сучасної школи та інших інституцій, так чи інакше причетних до виховних впливів на соціум, є формування національної свідомості, що в концептуальній своїй сутності може бути осмислена як концентрація національного духу, спрямованого на саморозвиток і самореалізацію етносу,

з одного боку, та формування державницької волі народу в розбудові держави — з іншого.

Мова, перш за все, про сприяння консолідаційним процесам в українському соціумі, перетворенню його в єдиний етнонаціональний організм на основі розвитку й поглиблення самосвідомості корінного етносу як ядра, довкіл якого відбулося б об’єд-нання іноетнічних громадян, що, сповідуючи свою етнічну окремішність, все ж усвідомлювали б себе патріотами Держави, до громадянства якої належать. Отже, базовим завданням, без вирішення якого таке ядро не може бути утворене, є формування національної самосвідомості українських громадян, що, за твердженням більшості вчених етнологів та соціологів (Ю.В. Бромлей, А.Ф. Дашдиміров, Л.М. Дробіжева, Б.О. Парахонський та інш.) ґрунтується, перш за все, на відчутності етносом своєї окремішності,суб’єк-тивності, умінні його членів ідентифікувати себе зі своїм народом, відрізняти його від інших.

До складових, що формують цю свідомість, насамперед відносяться уявлення про спільність території, мови, культури, історичної пам’яті, в якій велику роль відіграє сакралізація 275 окремих історичних постатей і подій, часто міфологізованих, бо й спільна міфологія та міфотворення також є одним із факторів самоідентифікації. Значущим чинником самоідентифікації є також релігія та конфесійна належність. Для україн-ського народу, приреченого історією на довгі віки бездержавності, роль релігії та Церкви особливо важлива, оскільки протягом століть саме релігія, віра були для нього найваго-мішим чинником національної самоідентифікації. Міняючи віру, людина механічно міняла мову, культуру, а отже й національну належність (українські роди Лизогубів, Киселів, Чарнецьких, Острозьких, Вишневецьких) — що вважалося зрадництвом.

Проте, зміна мови, культури і, врешті, національності без зміни віри (роди Розумовських, Раєвських, Полторацьких, Полетик та інш.) зрадництвом не вважалася, і саме тому, що роди ці залишилися в лоні православ’я. Нинішнє відділення Церкви від Держави, її позірне невтручання в державо- і націєтворчі процеси є ілюзією, оскільки релігійна свідо-мість, формована Церквою (уявлення про добро і зло, сакральне та профанне тощо), накладає відбиток на всі сфери свідомості та діяльності віруючого, який є одночасно і громадянином Держави, і представником нації. Цікаво розглянути окремі аспекти цього впливу на стан національної свідомості українців, значна кількість яких сьогодні перебуває у лоні так званої Україн-ської православної церкви Московського патріархату.

Вище йшлося, що одним із факторів самоідентифікації особистості є територіальний фактор, тобто усвідомлення окремі-шності власної території. Цей фактор Церквою з центром у колишній метрополії однозначно заперечується. «С какой стати, вдруг, в одночасье, пользуясь предательским беловежским сговором, некоторые стали именовать Россию чужим государством? — звертається до громадян України митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, фактично заперечуючи існування на політичній карті світу їхньої власної самостійної Держави. — Около тысячи лет тому назад преподобный Нестор начал... свою первую летопись о нашем государстве со слов: «Откуда есть пошла Русская земля». Запорожцы полагали свои головы не за что иное, как за... землю Русскую». І віруючими, які ніколи не вчили жодної іншої історії, окрім великодержавних «історичних» міфів, це сприймається як переконливий аргумент.

Не знають бо вони, що Руською землею (Руссю) споконвіку звалась саме їхня (нині українська) земля із центром у прадавньому Києві, й жодної іншої Руської землі поза межами сучасних українських та білоруських територій зроду не існувало, бо, як свідчать літописи, навіть новгородські єпископи ходили «із Новгорода в Русь», а князі в той же Новгород запрошувалися «із Русі». Щодо Суздальщини (попередниці Московщини, яка як князівство виникла щойно в 1272 році, вже при татарах), то князі її ходили походами «із Суздаля на Русь» і приходили з «Києва». Бувало, що й руські князі ходили на Суздаль. Так у літопису записано, що князь Чернігівський у 1189 році ходив «со половци і черніговци із Русі на Суздаль раттю». Всього цього прихожани церков Московського патріархату не знають, як не знають і того, що землі Московщини, у ХVІІІ ст. перейменовані Петром І на Росію, й сьогодні мають зватися не «руськими», а «российскими», бо від слова Росія прикметник «руський» не утворюється. Але дурити парафіян, підмінюючи поняття «руський» і «російський», дуже легко.

Ще гірше стоїть питання з мовним фактором, який для нас особливо важливий у зв’язку з кількасотлітньою політикою мовного етноциду. Українська за назвою, але російська за суттю Церква не тільки не сприяє відродженню мови нації, яку «пасе», а й формує у своєї пастви (тобто в більшості православних громадян України) презирливе ставлення до мови свого народу, твердячи про її «безблагодатність» та «неканонічність», тобто цілковиту непридатність для використання поза побутовою сферою.

Як майже століття тому, в 1918 році, на прохання українських ієреїв дозволити служити пасхальну службу українською мовою архієпископ Харківський кричав: «Не позволю пользоваться в Церкви базарним языком!», так і сьогодні газета «Справедливость», що видається з благословення митрополита Одеського й Ізмаїльського, пише: «Хотите ли вы, чтобы язык, подаренный нам Св. Мефодием и Кириллом, был заменен на площадью рожденную, уличную украинскую речь?».

Можливо, й справді існують якісь церковні канони, що забороняють використовувати в богослужінні національні мови? Ні, нема. Бо це було б запереченням таїнства св. П’ятидесятниці та слів ап. Павла: «В церкві волію п’ять слів зрозумілою мовою сказати, ніж 1000 слів незрозумілою» (Коринф, 14.19). Історики Російської церкви свідчать, що Стефан Пермський, щоб навернути пермських зирян у християнство, вивчив зирянську й служив зирянам літургію їхньою рідною мовою. А проте, був причислений до лику святих, що є свідченням того, що канони ним не порушувалися.

Розглянемо ще один аспект національної самосвідомості, пов’язаний з історичною пам’яттю — «біографією народу» в сакралізованих подіях і постатях.

Тенденція християнської Церкви до трактування культурних процесів, як таких, що розпочалися щойно після впровадження християнства, відома і зрозуміла. Наші землі не є винятком. До впровадження християнства — це «дикий», «нецивілізований» край, без будь-якого усталеного державного устрою, без власної писемності, хоч вірменські та арабські джерела (Зеноб Глак, Аль-Масуді) твердять, що Київ-ська держава (Куявія) веде жваву торгівлю зі Сходом, а її князь Дір (IX ст. н. е.) є одним із най-славетніших у Східній Європі князів; хоч Візантійські хроніки свідчать, що ота «бездержавна» Русь здійснює переможні морські походи на державну, могутню Візантію, і то в найнесприятливіші для Візантії моменти («дикий», «нецивілізований» край мав, виявляється, не тільки потужний на ті часи флот, а й добре налагоджену оперативну розвідку?..); хоч договори Візантії з «неписьменною» Руссю укладалися в двох варіантах: для візантійської сторони — грецькою, а для Руської — «Івановим» письмом, а Чорноризець Храбр, задовго до впровадження «подарованої» нам абетки, бачив у Криму Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писанії»; хоч у тому самому україн-ському християнстві й досі існують непереборні риси «двоєвір’я», що свідчить про тисячоліттями вкорінену дохристиянську культуру. Національні церкви трактують це як факт історичного розвитку народу, взаємопо-в’язаності основних християнських постулатів та засад із тими, що культивувалися нашим народом у дохристиянські часи (культ любові, святість родини, пошанування батька-матері, навколишнього середовища тощо), — що сприяє формуванню національної гідності, усвідомленню причетності свого народу до творення найдавніших цивілізацій у Європі. Утвердженню почуття поваги до своїх предків сприяє й усвідомлення того факту, що саме Київська Русь, християнізована Володимиром Великим, стала світочем християнської віри для племен і народів, які жили на схід і північ від неї.

Натомість Церква, підпорядкована Москві, змушена керуватися зовсім іншими ідеологічними установками: історія розвитку України обмежується часами т. зв. «спільної колиски», культурний спадок наших предків привласнюється як «спільне надбання», що веде до розмивання меж між своєю і чужою історією та культурою, а отже й утруднює, чи, точніше, робить неможливою самоідентифікацію народу за цими ознаками. «Необходимо сказать, — пише вже цитований митрополит Агафангел, — что в последнее время... фальсифицируется история. Нельзя перекраивать историю по своему извращенному пониманию. Наше историческое прошлое с Россией едино. Откуда началась, по разумению националистов, история Украины? Невежеством является их утверждение, что в 988 году было крещение Украины, а не Руси. Киев всегда был вместе с Великой Россией... Киев без Великой России невозможен ни в коем и ни в коем случае!».

Цю, даруйте, «галіматью» можна було б і не цитувати перед грамотною аудиторією. Але ж священики та ієрархи УПЦ МП пишуть це не для науковців, а для тисяч простих прихожан церков Московського патріархату, для яких їхнє слово є істиною в останній інстанції. Чи сприяє це процесам формування національної самоідентифікації? Важливим компонентом формування національної самосвідомості є історична пам’ять нації. «Досить зруйнувати або лише викривити історичну пам’ять нації, — твердить Б. Парахонський, — ...і нація перетворюється на звичайне населення, що піддається будь-яким експериментам».

(Далі буде)

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
викладачка Одеського ОІУВ,
заслужений працівник освіти України, письменниця,
лауреатка літературної премії ім. В.Стуса.
м. Одеса.

Переглядів: 138
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua