РубрикиПам’ять

«З усіх шляхів я обрав шлях боротьби»

У квітні цього року у рамках проекту «Ядро нації» «Українська правда» присвятила велику публікацію Героєві України, одному із співзасновників Української Гельсінської групи, авторові Акта проголошення Незалежності України, лауреатові Національної премії імені Тараса Шевченка Левку Григоровичу Лук’яненку. Ця публікація закінчується такими словами: «24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-у річницю Незалежності, Левку Лук’яненку сповниться 90 років. Адже народилися вони в один день». Не судилося. 7 липня стало відомо, що Левко Григорович, який в останні роки тяжко хворів, потрапив до реанімації. Того ж дня його серце перестало битися…

9 липня із велетом українського духу прощалися у селі Хотів під Києвом, де мешкала родина Лук’яненків, а наступного дня після офіційної церемонії прощання у приміщенні клубу Кабінету Міністрів та відспівування у Володимирському соборі Левка Лук’янка поховали на Байковому кладовищі. Останню шану Великому Українцеві віддали й представники Одещини, про транспорт подбали і громадські організації, й облдержадміністрація.

Вклоняючись світлій пам’яті незламного борця за волю України, пропонуємо вашій увазі вже згадану публікацію «УП» — «Левко Лук’яненко. Вічний революціонер».

Головний урок життя

«Ми з батьком часто їздили в ліс по дрова. Він брав із собою насіння груші і садив. Я питаю його: «Навіщо? Не відомо, чи повернемося сюди, та й виросте нескоро». А він: «Не ми, то хтось інший з’їсть гниличку».

Пам’ятаю, раз їхали з дровами додому возом. А в піску лежить сокира — тоді це була дорога дефі-цитна річ. Батько підняв її і поклав у віз. Як під’їхали на хутір — залишив її біля криниці. І каже: «Той, хто загубив, — буде шукати. Побачить та забере». Не прийшло ж йому в голову привласнити».

Народився і ріс Левко в селі Хрипівка на Черні-гівщині разом з двома братами і сестрою. До батьків завжди звертався на «ви» і з особливою повагою.

Тато Грицько Лук’яненко був мовчазний і не любив владу. Шанував знання і замість додаткової пляшки горілки до свята купував книжку. А ще був майстром на всі руки: міг і хату збудувати, і все для неї — від граблів до даху.

«Після війни чоловіків було мало. Бувало, прийде до нас сусідка попросити кошик — їх батько робив. А потім йому соромно піти забрати. І так та корзина залишалася сусідці, а батько другу робив».

Мати Наталка Лук’яненко була протилежністю до чоловіка. У селі її прозвали «адвокатка» — була балакуча і принципова. Дітям повторювала: «З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику». І любила співати — саме від матері Левко вперше почув «Ще не вмерла Україна».

Батьки Левка були козацького роду. На будинку матері навіть була табличка «Козак Никифор Скойбидо» — це її дівоче прізвище.

«Козаки боролися проти ворогів, за Україну. Якщо я належу до цього козацького дерева, то питання одне: я гнилий пагін чи здоровий? Я зганьблю свій рід чи ні?» — розмірковує Левко.

У дитинстві він без кінця працював на городі, а вільний час проводив з сільськими хлопцями в лісах, гаях і річках. Вони гралися в «козаків», «чижиків у клітці», «кеглі», мірялися, хто залізе вище на стовп.

«Найяскравіший спогад? Якось ми розпиляли сиру вербу. Взяв колоду, але вона була широкою. Її ударом сокири не розколеш. Я поставив клин, а потім обухом сокири вдарив. Верба виявилася сильнішою. Клин вискочив, і вістря сокири полетіло мені в ніс. Оце такий спогад».

Голодомор пережила вся сім’я, бо батькам вдалося сховати трохи їжі. Левко пам’ятає ті події, тож бере папірець і малює свій будинок з дитинства:

«Уявіть, що отут стежка, а отут — хата. Батько прокопав ямку на стежці, засипав туди картоплю, присипав землею і втоптав. Потім приходили ці, з сільської ради, зі штирами. Довго шукали заховану їжу на городі і навколо хати. А на стежці не здогадалися».

Коли зійшов сніг — батьки розкопали ямку, але вона страшенно смерділа, бо картопля згнила.

«Мати вибрали звідти крохмаль і пекли пампушки з кропивою».

Шлях Наливайка

«Батька мобілізували у 1941 році. Зброї не дали, не одягнули, а так натовпом погнали прямо до Вязьми (Росія, Смоленська область — «УП»). Там їх наздогнали німці, взяли в полон і загнали в концтабір у Гомелі, де щодня помирало 200 людей.

Часом приходила чиясь дружина і казала: «Он мій чоловік». Німець питав: «Як його звати?». Записував. Потім приходив до чоловіка і питав прізвище. Якщо співпадало — відпускали. Звідти мати і привела батька додому».

Сім’я об’єдналася ненадовго. За рік батька знову забрали на війну. До села тоді щодня приходило по 10—20, а одного разу 23 повідомлення про смерть на фронті.

Безтурботної юності в Левка не було. У сьомому класі він провчився два місяці і його теж забрали в армію.

«Це було в кінці 1944 року. Сказали, що треба йти в районний центр на військові збори. Раз сказали, то треба. Тебе ж ніхто не питає. Пішов».

Потім оголосили мобілізацію, але брали переважно дітей 1927 року народження.

«Я піднявся і кажу: «Я 1928 року, мені 15 років». Наказали принести довідку, а довідки нема — РАЦС рознесли під час війни. От і прийшлося йти в армію. Нас учили стріляти, воювати…»

Коли за чотири роки відбувався перепис, Левко вже офіційно записав, що народився у 1927 році — щоб його раніше демобілізували. За документами він досі на рік старший.

Запевняє: страшно йому не було. Зброю любив, а тікати не було сенсу — забрали б знову.

«Спочатку служив у Чернігові, потім — Новгород-Волинський, Житомир, Київ. У 1945 році перевели в Австрію, де був до 1949-го. Потім — Грузія і Закавказзя. Аж до 1953-го».

В Австрії Левко рік провчився у школі автомеханіків. Техніку знав добре, тому переважно поринав у читання. Найбільше враження на нього справили роман Етель Ліліан Войнич «Овід» і поеми Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» та «Наливайко».

Згадує, що в Україні тоді помирали з голоду, а він день за днем безпомічно спостерігав, як через Баден ешелони везуть українську пшеницю в Європу.

«То було велике обурення і несправедливість, яку я усвідомлював поступово. Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка — буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом.

Був звичайний день — нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав».

Два обличчя

У Левка завжди було дуже гостре відчуття несправедливості. У 1950 році він з’їздив у відпустку додому і побачив злидні.

«Тоді я вирішив: найбільше для України зможу зробити на високій посаді в партії, що неможливо без вищої освіти».

За кілька років він вступив до комсомолу і партії, закінчив самостійно сьомий клас, у вечірній школі в Нахічевані, в Азербайджані, здобув середню освіту. А в 1953-у вступив на юрфак Московського університету імені Ломоносова.

«Усі великі революцінери — юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися».

Але в Москві він почувався дискомфортно. За час навчання його сім разів назвали «хохлом». Це були колеги, які так «жартували». Левко, віджартовуючись, називав їх «кацапами», на що вони смертельно ображалися.

«Після першого випадку я почав уважніше придивлятися до цих російських інтелігентів. Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині.

Яке ж може бути співжиття з таким народом?»

Вчитися було і морально, і фізично складно. Їжі не вистачало. Якось Левко потрапив у лікарню, бо зупинився шлунок. Кидати навчання він категорично відмовлявся, казав, «здохне, але закінчить». Тоді почав працювати ночами — розвантажувати вагони з кавунами чи хлібом.

«В університеті спочатку відслужувався — був і партійним організатором, і старостою курсу… Але це був неправильний, Мазепинський шлях. Дуже тяжкий період роздвоєння. Це почуття мене так обтяжувало… Коли в 1956 році прочитав два томи Грушевського — вирішив змінити тактику».

Відбулося це після двадцятого з’їзду КПРС. Левко на той час поглинав книгу за книгою, обдумав долю Хмельницького, Мазепи й усвідомив, що стоїть на неправильному шляху.

«Я перестав удавати з себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підставу казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки.

Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною».

Уже за кілька років Левко справді опиниться на волосинці від смерті.

(Далі буде).

Наталія СУДАКОВА.
Фото Ельдар САРАХМАН.
Джерело: www.pravda.com.ua

Переглядів: 780
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua