РубрикиБез рубрики

Таки цяця!

Гаряча пора відпусток. На запитання «Де відпочиватимете влітку?» від знайомих і сусідів нерідко чую: «А я ще паспорта закордонного не встиг(ла) зробити». У кого з фінансами сутужно — село, присадибна ділянка, ставок, дача. Як варіант — «бюджетне» море чи Карпати. У кого краще — відпустка неодмінно за кордоном. Україна розглядається чомусь тоді, коли «нема куди подітися». А дарма!

У Вінниці, найбільшому місті Поділля, опинився вимушено — маю чотири вільних години поміж поїздами. За останні два десятиліття мало не сотню разів з вітерцем, на четвертій-п’ятій передачі, обминав це місто по окружній чи проїздив глухої ночі залізницею, а подивитися, що воно таке, та Вінниця, бракувало часу. Таке життя — усе бігом.

Як скоротати чотири години у чужому місті? Є кілька найпопулярніших способів. Перший — понудьгувати на лавочці, пильнуючи свої речі, з кросвордом, книжкою чи в балачках із сусідами-подорожніми. Час у такому очікуванні тягнеться неймовірно довго, а деколи за-вмирає. Другий — неквапливо споживати пиво у привокзальному генделику. Тут свої переваги, проте не надто пізнавальні.

Вибираю спосіб третій: здаю багаж у камеру схову та рушаю у розвідку до міста. Місцеві навчили: «Якщо стоїте спиною до фасаду вокзалу, йдіть прямо, минете Центральний ринок і хвилин за двадцять впретеся у міст через Південний Буг, перейдете його, а звідтіля вже почнеться центр — вулиця Соборна».

Найперше враження від Вінниці — чистота, особливо після Києва та Одеси. То була субота, сьома вечора. Там або прибирають двічі на день, або не смітять? Загадка. Заспокоїв себе: може, одна така чиста вулиця? Ні, так було скрізь.

Прямую проспектом Михайла Коцюбинського, минаю пам’ятник класикові української літератури. Це він написав «Тіні забутих предків», «Fata Morgana», і не лише. Він — вінницький, тут народився. Неподалік — музей письменника, але то іншим разом. Уздовж проспекту, широкого і жвавого, багато троянд — на квітах тут не економлять. А ще Вінниця комфортна для велосипедистів. Велодоріжки — атрибут справді європейського міста. Тут їх велика мережа. Містяни цим благом користуються. Щиро заздрю!

Гарно, коли посеред міста — ріка. Південний Буг. Широкий, обрамлений зеленню. Спиняюся на мості, щоб перепочити і помилуватися краєвидом. Міська суєта у цій точці дивовижно перетинається зі спокоєм величної ріки. У воді на тлі надвечірнього неба відбиваються тополі. Біля пристані пришвартовані два маленькі прогулянкові теплоходи, а вздовж протилежного берега — латаття. Неподалік мене чоловік з вудкою, який зайняв позицію посеред мосту, витягає рибу, може, карася, а може, окуня. Запитувати в нього «Чи є риба?» вже нема потреби. По ріці пропливли два катери і навіть… гондола. Топоніми Вінниця і Венеція мають багато однакових літер.

Продовжую вивчати міське життя. За мостом праворуч, у сквері поміж густих ялин — ледь вловимий димок. Над жаровнею порається хтось вдягнений як середньовічний монах — у коричневій робі з каптуром, підперезаній грубою мотузкою. На алхіміка він також подібний. Кілька людей з цікавістю спостерігають за його магією приготування кави. На вуглинках — залізна коробка з розпеченим піском, а в ній — джезви. Читаю: «Кава повинна бути: чорна — як пекло, міцна — як смерть, солодка — як поцілунок». Півтонів і компромісів тут, бачте, нема. На жаль, кави на ніч не п’ю, тому лише нюхаю, та навіть від аромату отримую насолоду. А ті, хто поруч споживає чудо-напій, одностайні: у брата Олександра всім кавам кава!

Вулиця Соборна презентабельна, з архітектурою, значно вибагливішою, ніж на проспекті Коцюбинського. Дорогі брендові крамниці та бутики — як на Хрещатику чи Дерибасівській. Численні кав’ярні і ресторани на відкритому повітрі. Перед крамницею «Рошен» — весела родина величезних зайців у кумедних костюмах. Неподалік «Макдональдсу» — пам’ятник легендарному квартетові «Бітлз». Там тихо грає безсмертна музика ліверпульської четвірки. Там збираються місцеві байкери та різношерстий неформальний люд. Вінниччина — область бітломанська. У Могилеві-Подільському також є пам’ятник Джону Леннону.

Вінниця — місто наче без претензій, але, достеменно, собі на умі. За коротку насичену прогулянку не раз у цьому впевнився. Серед українських міст тільки у Вінниці є швейцарські трамваї. Їх тут багато, курсують часто, їм — за сорок, але охайні, доглянуті, не виглядають на свій вік і надійні, як швейцарські годинники. Якщо червоний двоповерховий автобус у нас асоціюється з Лондоном, то синій швейцарський трамвайчик — неодмінно з Вінницею.

Та Бог з тими трамваями.

За моїми суб’єктивно-антропологічними експрес-спостереженнями, серед загальної маси перехожих — високий відсоток вродливих жінок, а поміж ними — особливий тутешній тип: міцно збиті подоляночки з волоссям кольору стиглої пшениці та синіми чи сірими очима. Якщо зустрінете таку в Одесі, можна сміливо битися об заклад, що вона з Вінниччини.

Того суботнього надвечір’я Вінниця пахла липовим цвітом, а містяни були неквапливими й умиротвореними. Між Соборною ат Європейською площами — пішохідна зона. Башта на Європейській — візитівка Вінниці — побудована 1911 року для першого міського водопроводу. На вежі — годинник. Скоріш за все, тут полюбляють призначати побачення. А перед вежею — танці, запальна латиноамериканська музика. Пара тренерів навчає всіх охочих танцювати сальсу. Хтось уже вміє, хтось намагається засвоїти потрібні рухи. А ось інша мелодія — і вся компанія вже танцює макарену. Багато людей спостерігає-підбадьорює танцюристів. Провінція, кажете?

У літню пору щовечора, о двадцять першій, починається вистава на знаменитому Вінницькому фонтані — єдиному такому в Україні та найбільшому в Європі. Фонтан розташований в руслі річки Південний Буг і має довжину 140 метрів та висоту струменя до 60 метрів. Хоча Вінниця не надто туристичне місто, того вечора на виставу зібралося не менше двох тисяч людей, багато з дітьми. Місця займають заздалегідь. Показували композицію за мотивами «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері. Дійство виявилося вельми ефектним і незвичним.

Ось так, скраєчку, привідкрив я Вінницю. З тутешніх цікавинок побачив маленьку частку. Тепер — гайда на вокзал, щоб на потяг не спізнитися.

Колись у журналі «Український тиждень» хтось написав гарний текст про це місто з дуже оригінальним заголовком «Цяця Вінниця». Погоджуюся: таки цяця. Мандруймо Україною, цінуймо своє!

Володимир ГЕНИК.

Одеса — Вінниця — Одеса.

Переглядів: 57
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Приймальня: 0 (482) 64-98-54;
050-55-44-206.
e-mail:cn@optima.com.ua